Ще далекого 1968 року в Римі заснували Спільноту святого Егідія, що нині як міжнародна місія представлена у 70 країнах світу та провадить роботу, грунтуючись на трьох основних принципах: молитви, бідні і мир, які свого часу означив для неї Папа Римський Франциск. В Україні Спільнота святого Егідія присутня з 1991 року – у Києві і Львові, а з 2004-го – і в Івано-Франківську.

Війна в Україні кардинально змінила акценти роботи представників цього міжнародного волонтерського руху мирян, але на йоту не похитнула його фундаментальну концепцію – захист і милосердя. Сьогодні у рамках нашого медійного проєкту «Людина у війні» ми представляємо тих людей, чия праця не тільки годує та одягає українців у потребах, а й через християнські моральні цінності відроджує в них людську гідність і життя.

Якщо хтось думає, що чимало волонтерських центрів в Івано-Франківську припинили приймати як гуманітарну допомогу одяг чи взуття через перенасиченість такими речами, то, на мій погляд, може й помилятися. Просто це велика праця, а може, і втома. Ми спробували достукатися до кількох. Одні з таких центрів тимчасово припинили прийом гуманітарки, а деякі телефони осередків збору гуманітарної допомоги просто не відповідають. Я не хочу вивищувати Спільноту святого Егідія, але з-поміж багатьох центрів збору гуманітарної допомоги тільки там нам чітко і зрозуміло відповіли, коли і на яку адресу можна принести як гуманітарну допомогу одяг у доброму стані. Тож недарма згодом координатор представництва міжнародної Спільноти святого Егідія в Івано-Франківську Іван Харук був щиро, але вдячно здивований моєю несподіваною для нього зацікавленістю як журналіста роботою їхньої волонтерської команди і появою на базі цієї організації на вул. Чорновола, 5.

– Ми починали з того, що відвідували геріатричний пансіонат в Івано-Франківську, де живе приблизно дві сотні людей літнього віку: приносили їм різноманітні смаколики, речі першої потреби тощо, – розповідає Іван ХАРУК. – Словом, почали з ними дружити. А також роздавали їжу бідним людям на двох маршрутах міста. Шукали нужденних вокзалами та в інших куточках Івано-Франківська, знайомилися з ними, здружувалися, і людей щоразу більшало. Нині, як і до війни, ми робимо дві роздачі їжі для майже сотні нужденних – щосереди і щоп’ятниці о 19 годині. Вони за багато років вже стали нашими знайомими і друзями, тож чекають, що допоможемо з харчуванням, ліками, одягом, що поспілкуємося. Це відбувається регулярно: у середу – на залізничному вокзалі і на майдані Андрея Шептицького, у п’ятницю – тільки на майдані.

Тепер наш головний осідок – на вулиці В’ячеслава Чорновола, 5. А колись ми збиралися у каплиці на майдані Андрея Шептицького. З початком війни побільшало і нужденних, і роботи, адже до міста приїхали люди з інших регіонів України. Прибули до нас і друзі з київської Спільноти святого Егідія, які втекли від війни, зокрема і Людмила Харченко – також одна з наших координаторок столичного представництва. Друзі в Італії нас підтримали і пообіцяли допомагати. Центр допомоги переселенцям та інших ініціатив на рейках війни, який ми започаткували, працює ще з квітня: чотири рази на тиждень приймаємо людей. Тут ми також готуємо продуктові набори для роздачі під час ранкових ініціатив. У понеділок та середу працюємо до 14 години, а у суботу – з 11-ї до 13-ї. А Центр допомоги переселенцям, який ми створили у зв’язку з війною, працює переважно щодня до обіду.

– Читав, що Ваша спільнота, Іване, сповідує три фундаментальні принципи у своїй роботі: молитви, бідні та мир… У чому виявляється їхній зміст у волонтерстві під час війни?

– У Спільноті святого Егідія об’єдналися люди, різні за своєю конфесійною належністю – православні, греко-католики, католики … Є й протестанти чи невіруючі. Але всі мають потребу приходити і робити щось корисне та спілкуватися з іншими людьми. Щоразу перед роздачею їжі ми спільно молимося, а також щосуботи молимося після роздачі їжі у нашому Центрі допомоги переселенцям. Кожен з нас у такій ситуації може бути світлом для інших, тобто має право провадити моління. І хоч допомагає нам гуманітарно Італія, та й ми робимо свої посильні внески у місію волонтерства.

До війни представниками Спільноти святого Егідія у нашому місті, зрозуміло, були тільки місцеві волонтери – Володимир Кіндрачук, Володимир Шубунець, Уляна Римарук, Ігор Заячук, Василь Зінько, Галина Зелес та ін. Ми як обов’язок віднаходили щотижня по кілька годин на добрі волонтерські справи. І нас завжди чекали наші друзі – люди з особливими потребами у широкому розумінні цього слова. А коли після вторгнення російських окупантів в Україну до нас у місто приїхали волонтери з Києва, які мають більше такого місійного досвіду роботи в столичному представництві Спільноти святого Егідія, зокрема Людмила Харченко, Євген Саватєєв, Оксана Білоус та інші, то ми почали вже працювати разом і запроваджувати нові ініціативи.

Спочатку не знали, як зорганізувати ефективно свою роботу. Та були речі, були продукти, тож почали роботу. У перші дні людей було мало, а одного разу ми прийшли у п’ятницю на роздачу, а під дверима чекає 800 осіб – уся площа зайнята. Чому таку точну кількість називаю? Бо розійшлися того дня всі підготовлені нами талони – якраз на 800 осіб. І головно то були тимчасово переміщені особи з різних регіонів України. Ми приміщення орендуємо, тож зрозуміли, що для наших сусідів така кількість людей може створювати незручності. І щоб не було скупчення людей, придумали спеціальну електронну систему реєстрації. І так усунули цю проблему.

Звісно, не все ще в нас функціонує досконало, бо ж не всі люди мають можливість чи вміють користуватися смартфонами, є й люди літнього віку чи такі, що просто таких телефонів не мають, а користуються так званими кнопковими приладами. То ми для таких випадків маємо і паперові талони, де для зручності вказуємо дату й час відвідин Центру допомоги переселенцям. Людей щоразу більшає, відповідно і роботи також, то будемо, очевидно, розширюватися.

– Коли російські загарбники почали бомбардувати столицю, ми виїхали до Івано-Франківська, де також є представництво нашої організації, щоб об’єднатись і в цей час разом робити добрі справи. В Києві нині також діють гуманітарні центри і працюють наші друзі. Римська спільнота збирає допомогу по всіх країнах світу і спрямовує в Україну, щоб нас підтримати. Ми орієнтовно підрахували, що італійська спільнота вже передала гуманітарної допомоги майже на 8,5 мільйона євро. Переважно то ліки. Від МОЗ України ми отримали у столичному представництві Спільноти святого Егідія перелік потреб в інсулінових препаратах та забезпечили завдяки підтримці наших світових осередків ними всю Київську і Харківську області. Маємо подячного листа від міністра Віктора Ляшка. Адже ми доправляли допомогу і в зону бойових дій. Головно працюємо безпосередньо з тими, хто потребує тієї чи іншої допомоги, й самі роздаємо її, щоб бути певними – вона дійде до адресатів, а не потрапить у продаж, або працюємо з тими, кому цілковито довіряємо.

– Завдяки чому Вам з друзями вдалося належно організувати роботу в Івано-Франківську?

– Ми побачили, що людей, які потребують допомоги в Івано-Франківську, стало значно більше, ніж ми могли прийняти. Тож запровадили, як я казав, електронну систему реєстрації, щоб людям було зручніше і вони впродовж дня не чекали своєї черги. Ми поставили собі за мету працювати з людьми індивідуально і через живе спілкування, щоб відчути їхні потреби. А кожен, хто до нас приходить по допомогу, то окрема драматична історія. Наші працівники в Центрі допомоги переселенцям прагнуть допомогти і порадити кожному в його потребі. Працює з нами і студентська чи молодіжна група волонтерів.

– У Києві представництво Спільноти святого Егідія в Україні заснували ще 1991-го. То Ви мали змогу працювати у різні роки. А які акценти переважають у волонтерській роботі спільноти тепер?

– Нікого не здивую, коли зазначу, що кількість людей, які потребують допомоги, порівняно з довоєнними роками відчутно зросла. Адже ми до війни переважно допомагали просто безхатченкам, людям з особливими потребами чи літнього віку, геріатричним пансіонатам і сиротинцям, інвалідам, самотнім і нужденним... Ми, звісно, й під час війни їх не покинули, але значно зросла і додалася до нашої роботи кількість гуманітарних ініціатив через наплив тимчасово переміщених осіб з районів бойових дій чи тимчасово окупованих та прифронтових регіонів. Вони мають дуже великі потреби. Потрібно усвідомлювати, що людям важко просити про допомогу – переступати через себе. Вони морально пригнічені і зранені. Ми підтримуємо їх і спілкуємось, як друзі. Приємно чути, як вони згодом дякують нам за те, що своїм ставленням до них ми повернули їм людську гідність. Психологічно і морально дуже відповідально приймати таких людей – потрібно зважувати кожен крок, кожне сказане слово. У часі війни, на мій погляд, важче зустріти людину, яка не є волонтером, ніж ту, що тим чи іншим способом провадить персональну волонтерську діяльність. Люди хочуть допомагати. Значна частина зрозуміла, що цінність життя значно глибша, ніж просто жити для себе, і прагне зробити більше.

Усі члени нашої спільноти – волонтери і ніхто не отримує зарплатню за свою працю. Але війна – час особливий, це ще більше спонукає робити щось добре для інших. Така праця потрібна і нам, волонтерам, адже допомагає разом з людьми у потребі розділити їхні біль і гіркоту й не відсторонюватися від чужого лиха. Волонтерство для кожного з нас – відчуття причетності до того головного, чим живе нині українське суспільство, й запорука, кажучи по-християнськи, особистого спасіння.

…Полудень. Координатори Спільноти святого Егідія працюють як за хронометром: обов’язки і час розписано до деталей. Кипить робота – готують продуктові пакети. Одні добровольці носять мішки та ящики з продуктами, інші розфасовують олію, макарони, рибні й овочеві консерви, томатні приправи до спагеті тощо, складують набори, а відтак, усе документально зафіксувавши, відповідальні працівники роздають їх людям. Усе без зайвої метушні і напруги. Ні крику, ні нарікань чи підвищених голосів. Зі мною тимчасово переміщені особи спілкуються тільки українською – хоч і з деяким роздумуванням над словами, але гречно і з повагою. І це дуже подобається...