У Католицькій церкві жовтень – це місяць особливого вшанування Пресвятої Діви Марії через щоденну молитву на вервиці. Отож у ключі цієї традиції та в межах парафіяльного проєкту «Духовні мандри» прочани церкви Найсвятішого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів івано-франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ побували в автомобільній прощі до святинь Трускавця і Дрогобича на Львівщині. Вони подалися туди під орудою провідника проєкту, парафіяльного священника отця Василя Слободи. Організаторами ж цієї паломницької подорожі, що, як і попередні, поєднувала в собі духовну і пізнавальну складові, виступили модераторка маршруту Галина Старчевська та відповідальна за спів у дорозі й під час богослужінь Марта Дубицька. Власне, за роки духовних мандрів молитовна спільнота церкви вже стала єдиною родиною у Христі, де служіння ближньому – передусім...

За кілька годин їзди і молитов ми – у курортному місті Трускавці на Львівщині. Місто, над яким ніби із піднебесся розпростер свої крилаті обійми як оберіг величний Ісус Христос, мене приємно здивувало своєю доглянутістю і чистотою – у квітах і наче вилизане, як і довкілля біля унікальної сакральної пам’ятки, яка стає чи, може, вже стала візитівкою Трускавця, останнім часом випередивши за відвідуваністю і креативністю відому бальнеологічну лічницю у передгір’ї Карпат. А споруджену в місті шість років тому найвищу статую Христа Спасителя в Україні, автор якої Ігор Кісяк, а архітектор – Іван Бондарчук, я б образно назвав натяком на всесвітньо відомий монумент Ісуса Христа у бразильському Ріо-де-Жанейро 1931 року. Саме натяком, а не копією. Адже трускавецький монумент Ісуса Христа вилитий з бетону і встановлений на найвищій точці міста – Гошівській горі, відомій як гора Глорієтта чи Яцкова, і має висоту разом із постаментом 12 м, а бразильський – із залізобетону і мильного каменю та заввишки 38 м.

А з другого боку, попри їхню візуальну й художню однаковість, найбільше вони різняться не параметрами, а якістю виконаної роботи. Адже минуло, повторимо, тільки шість років, а цей об’єкт сакральної архітектури з євангельським написом від Матвія «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас…» у Трускавці вже руйнується.

Біля підніжжя величної білої статуї Христа Спасителя о. Василь відслужив молебень до Пресвятого Серця Христа Чоловіколюбця – паломники з Івано-Франківська славили Спасителя і благали Його про покров для України та її дітей у часі війни з російськими загарбниками.

У сусідньому Дрогобичі все ніби пройняте духом Івана Франка. Навіть улюблені страви великого Каменяра подають у деяких закладах харчування. У цьому прочани переконалися, побувавши лише на кількох життєвих шляхах Каменяревої малої батьківщини. Щонайперше – Свята Літургія у давньому василіянському монастирському храмі 1775 року Святих апостолів Петра і Павла, яку відслужив о. Василь Слобода у супроводі прочанського хору під орудою Марти Дубицької. Цей монастир отців-василіян дав Україні одразу трьох святих – блаженних священномучеників Северіяна (Баранека), Віталія (Байрака) і Якима (Сеньківського), жорстоко закатованих радянщиною і яких у червні 2001-го беатифікував Папа Римський Іван Павло ІІ. Їхні святі лики зображено на унікально величній настінній мозаїці в монастирському дворику.

Перша письмова згадка про місто Дрогобич, засноване завдяки соляним покладам, датована 1387 роком. Міський уряд працював у ратуші, яка, крім усього іншого, цікава своїм чотирибічним годинником, якому вже сто років і який відбиває час кожні п’ятнадцять хвилин. У міській раді, увінчаній вежею з гербом Дрогобича – з дев’ятьма конусоподібними топками солі, була навіть посада годинникаря. Та ми довідуємося, що в наш час через низку причин у Дрогобичі виникла… криза з нестачею солі.

Про міську ратушу Іван Франко згадує у своїх відомих повістях «Борислав сміється» та «Перехресні стежки». А неподалік ратуші – катедральна церква Святої Трійці УГКЦ отців-василіян. Свого часу там у школі при монастирі навчався Іван Франко. І костел Святого Варфоломія, у якому побували паломники і який обійняли своїми духовними піснеспівами, він згадує в поезії «Похвала Дрогобича», нарисі «У столярній» та повісті «Борислав сміється». А дерев’яну церкву Святого Юра ХV ст., у якій лилося прочанське «Під твою милість прибігаємо, Богородице…», 2013 року занесено до переліку восьми українських сакральних об’єктів світової культурної спадщини ЮНЕСКО як міждержавний об’єкт «Дерев’яні церкви Карпатського регіону Польщі і України», що включає 16 храмів (по вісім з України і Польщі).

До речі, єдину в Україні дерев’яну мінікопію церкви виготовив прикарпатський майстер із села Петрів Олешанської ТГ Олег Волощук, про якого «Галичина» недавно вкотре писала. А церква Святого Юра у Дрогобичі цінна не тільки своєю давньою історією, архітектурою і внутрішнім сакральним убранством та настінними розписами по дереву, а й тим, що в її основі – частина прикарпатської святині, свого час перевезеної із села Надієва на Долинщині.

Під час відвідин державного підприємства «Солевиварювальний Дрогобицький завод», який ще називають «дрогобицькою солеварнею» чи «дрогобицькою жупою», – найдавнішого діючого підприємства в Україні та одного із найдавніших у Східній Європі (перша згадка про нього означена ще 1390 роком), в мене проступили на очах сльози від усвідомлення того, яким занедбаним є сьогодні цей наш національний спадок. З одного боку, було надзвичайно цікаво і пізнавально, а з іншого – гірко і соромно. Навколо – руїни колишніх виробничих приміщень, стоси заготовленої деревини для випарювання соляних розсолів і… жодного працівника.

Саме тут я зрозумів глибину слів о. Василя Слободи, котрий, розважаючи над Ісусовими словами з Євангелія від Матвія, називає «сіллю землі» кожну людину на землі. Але й наголошує, що творити добро для свого ближнього і любити його як самого себе – дуже важка праця, чимось схожа на давнє трудомістке ремесло випарювання солі на солеварнях.

Думаю, що й кілька століть по тому вислів «умови праці» звучить на території заводу як ница іронія чи знущання над працівниками. Дивно було чути у Дрогобичі про кризу солі, а ще дивніше – бачити таке господарське шкідництво у цей час, коли основний постачальник солі в Україні – на окупованій території. Таке враження, що державне підприємство свідомо довели до краху, дбаючи головно про виробників солі в Артемівську. Кажуть, що у дрогобицькій солеварні знімали деякі сцени з нового українського фільму про Олексу Довбуша. Думаю, якби ватажок опришків побачив такий занепад чи точніше – свідоме доведення підприємства до краху, то перевернувся б у могилі від злості. Навіть єдина діюча шахта 1470 року з пишномовною назвою «Королівська жупа» – наче взірець адміністративного і промислового недбальства. Таке господарювання на підприємстві в часі війни з російськими загарбниками варто, на моє переконання, класифікувати як «зраду України»…

– «Духовні мандри» допомагають нам краще розуміти, що кожен із нас створений для святості, – розповідає о. Василь СЛОБОДА. – Адже у часі таких прочанських подорожей усі намагаються поділитися своєю любов’ю і відкритістю душі – священник ділиться своїми дарами священства, а організатори і кожен учасник також не ховають свої таланти у собі, а несуть до людей і дарують ближнім, співці тішать прочан своїм співом. А кожен із прочан відтак намагається після таких мандрів щось надбати і збагатитися духовно, щоби згодом поділитися набутим у родині чи з друзями під час навчання, сусідами та знайомими. Завдяки духовним мандрам ми не тільки духовно збагачуємося, а й відкриваємо для себе красу і неповторність України. Тож ота євангельська «сіль», якою і є людина, не гіркне і не псується, а стає корисною і дає добрі результати.

Проєкт «Духовні мандри», свого часу благословлений парохом нашого храму о. Ігорем Пелехатим, триває вже три роки, і я тішуся його результатами. Це – добрий знак, що ми духовно мандруємо правильними дорогами – до Бога. І показово, що під час прочанських відвідин святинь Трускавця і Дрогобича ми молилися не тільки за наших захисників, за полонених чи зниклих безвісти, покалічених і постраждалих мирних українців, за наші родини, а й звучали наші молитви на теренах вітцівщини великого Івана Франка у рік його ювілею – у храмах, у яких бував і про які згадував Каменяр у своїх творах, на тих стежках, якими свого часу ходив, мріяв, закохувався...

Як учасник таких автопрощ відзначу, що «Духовні мандри» – надзвичайно ефективне починання. У поїздках святими місцями і пізнанні краю та сусідніх регіонів України щоразу беруть участь не тільки окремі парохіяльні молільники чи молільниці, а традиційно і родини з дітьми. Такий духовний проєкт не тільки творить церковну громаду, а передовсім навчає бачити Бога у своєму ближньому завжди й усюди, а не тільки у церковних храмах під час богослужінь.