Мова – це не лише спадок, який ми отримали від предків, а й наша відповідальність перед майбутнім. Століттями українське слово намагалися заборонити, спотворити, позбавити самобутності, привчити українців сумніватися у власній мовній ідентичності. Нині, коли боротьба за незалежність триває, українська мова стала й духовним кордоном, і простором свободи, національної пам’яті та спротиву. Проте справжня мовна незалежність починається не лише з відмови від чужого, а й передусім із глибокого пізнання свого: повернення забутих слів, пошанування діалектного багатства, подолання мовної меншовартости й усвідомленого щоденного вибору на користь українського. Адже мова живе в нашому мисленні, спілкуванні, культурі, у здатності називати світ власними словами. Напередодні Дня української писемности і мови про історичну пам’ять української мови, її внутрішню силу, виклики сучасности та нашу відповідальність за її майбутнє – розмова з кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української мови Карпатського національного університету ім. В. Стефаника Любов’ю ПЕНОЮ.
– Пані Любове, очевидно, що мова – це значно більше, ніж слова, граматика й правила. Це пам’ять поколінь, спосіб мислення, духовний код народу. У чому, на Вашу думку, найбільша цінність української мови сьогодні, коли питання національної ідентичності набуло особливої ваги?
– Найбільша цінність української мови нині у тому, що вона стала головним маркером національної ідентичности та важливим інструментом національної безпеки. В умовах боротьби за незалежність мова перестала бути просто засобом комунікації – вона перетворилася на духовний кордон, який чітко відділяє «своє» від «чужого».
Цінність української мови зараз вияскравлюється в кількох вимірах: вона захищає інформаційний та культурний простір країни від ворожих наративів. Тому її можна назвати щитом національної безпеки. Вона є символом свободи та спротиву, адже для світу українська мова стала звучати як мова мужности, незламности й боротьби за демократичні цінності. Свідомий перехід на українську всередині країни – це акт громадянської позиції та солідарности. Її, беззаперечно, можна вважати основою історичної пам’яти, бо саме мова зберігає в собі унікальний генетичний код нації, зв’язуючи сучасне покоління з предками, які століттями виборювали право говорити рідною мовою попри заборони. Мова є потужним чинником суспільної консолідації: навколо української мови нині об’єднуються люди різних регіонів, професій та походження.
– Українське слово століттями намагалися витіснити, заборонити, знецінити. Разом із мовою під репресії потрапляли й окремі слова, які оголошували «неправильними», замінювали чужими відповідниками або витісняли з ужитку. Чи можна говорити про історичну травму української мови? І наскільки важливо нині повертати їй репресовані, забуті й незаслужено відсунуті на маргінес слова?
– Так, протягом століть українська мова зазнавала системного, цілеспрямованого тиску, який мав на меті її асиміляцію, провінціалізацію або повне знищення. Це у соціолінгвістиці називають лінгвоцидом.
Українська мова зазнавала найрізноманітніших утисків. Серед них численні жорсткі заборони, що стосувалися сфер її вжитку. Це можна вважати зовнішнім тиском на мову. Однак значно страшнішим і надзвичайно руйнівним є цілеспрямоване втручання у внутрішню структуру мови (словниковий запас, граматику, правопис).
Репресії проти слів відбувалися через спеціально укладені бюлетені та словники. У 30-х роках минулого століття радянські цензори оголосили тисячі питомих українських слів «націоналістичними», «застарілими», «штучними», «не властивими мовленню широких мас» тощо. Їх вилучали зі словників і замінювали російськими запозиченнями або кальками. Цей процес спотворив природний розвиток мови. Серед репресованих слів – такі милозвучні питомі українські слова, як світлина, летовище… Чому їх забороняли? Причина проста: наша мова мала по два синонімічні слова: власне світлина і запозичене фотографія; питоме летовище і запозичене аеропорт. У ворожій же мові використовували тільки запозичені відповідники. А наявність синонімів свідчить про мовне багатство і різноманітність. Тому й вилучали їх.
Зазнали репресій також літери, словотворчі засоби та граматичні норми. Знаємо, що 1933 року з українського правопису вилучили букву «Ґ». Також замінили закінчення «-и» в родовому відмінку однини іменників третьої відміни (радости, смерти, крови), що було природним для нашої мови, замінивши його на «-і», бо так є в російській.
Повернення репресованої лексики до активного вжитку – це не просто забаганка мовознавців чи вияв ностальгії. Це критично важливий процес. Так ми деколонізуємо свідомість: очищення мови від штучно нав’язаних радянських кальок допомагає відновити ментальну незалежність. Мова формує мислення, і повернення питомих слів повертає нам суб’єктність.
Повертаючи слова, які намагалися знищити разом з їхніми авторами, ми відновлюємо історичну справедливість і віддаємо шану репресованим мовознавцям, письменникам, іншим видатним українським особистостям.
Багато відновлених слів є надзвичайно точними, милозвучними та місткими. Вони розширюють синонімічний ряд. Наприклад, використання слова «вишкіл» замість «підготовка» чи згадане «летовище» замість «аеропорт» робить мову багатшою. Мова, яку десятиліттями намагалися «підганяти» під стандарти іншої мови, втрачала свою унікальну структуру. Повертаючи їй питомі слова, форми слів, правописні норми, ми не просто згадуємо минуле, а відновлюємо природний характер української мови, робимо її сильнішою, самобутнішою та стійкішою до асиміляційних загроз.
– Ми дедалі частіше чуємо у повсякденному мовленні «дедлайн», «фідбек», «кейс», «апгрейд», меседж та безліч інших англізмів. Частина з них справді потрібна, інші мають цілком природні українські відповідники. Де пролягає межа між закономірним збагаченням мови та бездумним засміченням її іншомовними словами? Чи не ризикуємо ми втратити звичку шукати власні слова для висловлення своїх думок?
– Взаємодіють люди, цілі народи, а отже, взаємодіють їхні мови. І під час цієї взаємодії неминучим є проникнення слів з однієї мови в іншу – це природні й невідворотні процеси. Запозичення слів є одним зі шляхів збагачення мови, тобто позитивним явищем. Однак особливо останнім часом спостерігаємо надзвичайно потужний наплив англізмів. І тут уже про позитив не йдеться. Запозичення не повинні стати основним джерелом поповнення словникового складу. Бо хоч і збагачують мову, але водночас, за словами сучасного українського мовознавця Пилипа Селігея, «коли мова покірливо переймає вироблене іншою мовою, буквально загрузаючи в позичках, вона втрачає здатність до саморозвитку... Запозичення... притлумлюють її внутрішні сили та можливості. І тоді збагачення парадоксальним чином обертається на збіднення». Через засилля чужих слів мова втрачає свою самобутність, своє національне обличчя. Тому розумному використанню іншомовних слів – так! Їхньому засиллю – рішуче ні!
Межа між закономірним збагаченням мови та її бездумним засміченням (варваризацією) пролягає через критерій доцільности, функціональної потреби та збереження мовної самобутности. Розумне рішення полягає не у відмові від усього іноземного (пуризмі), а в усвідомленому мовленні. Варто розвивати звичку шукати українські відповідники (наприклад, замість «донат» – «пожертва», «фідбек» – «відгук», «дедлайн» – «крайдата», «слайд» – «прозірка», «пост» (у соцмережах) – «допис», замість «модератор» – «розпорядник» (заходу, зборів, зустрічі), де це можливо, і залишати запозичення там, де вони справді незамінні.
– Мова завжди змінюється, запозичує, пристосовується до нових реалій. Чи варто нам так ревно оберігати її від іншомовних впливів, чи, навпаки, потрібно довіряти природному мовному розвиткові? Як відрізнити здорову відкритість української мови до світу від мовної меншовартості, коли чуже автоматично видається престижнішим ніж своє?
– Сучасна українська мова потребує балансу: розумного захисту та водночас здорової відкритости до світу (інновацій). Мова є живою системою, яка не може розвиватися у повній ізоляції, але й безконтрольне засилля чужих слів руйнує її унікальну структуру. Повністю закрити мову від іншомовних впливів неможливо і навіть шкідливо. Запозичення збагачують словниковий запас, коли йдеться про нові явища, технології чи концепції.
Однак коли іншомовні слова починають витісняти вже наявні, питомі українські відповідники (наприклад, використання «екстра» замість «надзвичайно», «спікати» замість «говорити», «кейс» замість «випадок» чи «справа»), то в таких випадках захист мови – це не відсталість чи консервативність, а збереження її самобутности.
Головна відмінність здорової відкритости від меншовартости полягає в мотивації використання іншомовного слова та в повазі до власної мовної системи. Схильність вважати чужу мову престижнішою (у соціолінгвістиці це іноді пов’язують з наслідками колоніального минулого) виникає через кілька чинників. По-перше, це маркетинговий тиск: технології та бізнес розмовляють переважно англійською. Тому англізми підсвідомо асоціюються з успіхом, прогресом і багатством. По-друге, ефект новизни: нове слово видається яскравішим і вагомішим, ніж те, яке ми чуємо з дитинства. По-третє, це мовне лінивство, бо набагато простіше взяти готове англійське чи інше чуже слово, ніж згадати питоме українське або утворити нове за законами своєї мови.
Отож довіряти природному розвитку варто, але цей розвиток формуємо саме ми – носії мови. Якщо ми плекатимемо мовну стійкість, цінуватимемо багатство своїх синонімів і використовуватимемо запозичення лише там, де вони справді незамінні, українська мова залишатиметься і модерною, і самобутньою.
– Упродовж тривалого часу українців привчали сумніватися у правильності власного мовлення, соромитися діалектів, відмовлятися від питомих слів. Чи подолали ми цей комплекс меншовартості, чи він і досі виявляється у нашій мовній поведінці, зокрема у прагненні говорити «як у столиці», копіювати чужі мовні моделі або уникати слів, які видаються недостатньо сучасними?
– Питання мовної меншовартости в Україні тепер активно переосмислюється і трансформується, але комплекс ще не подолано повністю. Останні роки, особливо після 2022-го, стали часом мовного відродження. Та й загалом помічено, що у періоди випробувань (значно більше, ніж у спокійні часи) спостерігаємо особливе зацікавлення власними джерелами, звернення до рідних коренів – своєї історії, культури, традицій, звичаїв та всього того, що вирізняє нас з-поміж інших національних спільнот. А одним із найпотужніших маркерів українства є мова. Проте десятиліття системного зросійщення та колоніального тиску залишили глибокі сліди в нашій мовній поведінці.
Ознакою подолання комплексу меншовартости можна вважати реабілітацію діалектів та соціолектів. Раніше галицьку говірку, суржик чи подільські діалекти таврували як «неправильну» або «селянську» мову. Нині ж регіональні слова, навпаки, стають маркером автентичности. Про подолання комплексу меншовартости свідчить і повернення питомих слів, які насильно були вилучені з активного вжитку. Можемо також говорити про своєрідну моду на українську. Для багатьох перехід на українську мову став свідомим актом громадянської позиції та безпеки, а не просто дією на вимогу законодавства.
Проте комплекс меншовартости, на жаль, виявляється й досі у прагненні до «стерильного» стандарту. Бажання говорити «як у столиці» або «як на телебаченні» часто призводить до того, що люди соромляться своєї природної говірки. Замість того, щоб збагачувати мову локальним колоритом, мовці намагаються штучно «вирівняти» свою вимову під уявний «ідеал». Ще одна особливість нашої мовної поведінки – заміна русизмів англізмами. Тікаючи від ворожих мовних моделей, українці часто бездумно копіюють англомовні структури. Надмірне використання кальок та запозичень (бекграунд, кейс, стейкголдер, дедлайн) у сферах, де є чудові українські відповідники, часто є проявом того самого комплексу: віри в те, що чужа мова є «більш сучасною» чи «престижною».
Отож ми вже зробили величезний крок уперед – від сорому за українську мову до гордости за неї. Наступний етап деколонізації – в тому, щоб дати змогу українській мові бути живою, різноманітною, з усіма її діалектами, територіальними відмінностями та історичними нашаруваннями, не намагаючись підігнати її під штучні чи запозичені стандарти.
– Мовна норма необхідна, але чи не трапляється так, що в гонитві за правильністю ми забуваємо про саму мову як живу цінність? Чи варто забивати голови студентів численними правилами, винятками й термінологічними тонкощами, чи значно важливіше навчити їх любити українську, відчувати її красу, розуміти її логіку й усвідомлювати потребу зберігати її? Як знайти рівновагу між академічною вимогливістю та вихованням свідомого ставлення до рідного слова?
– Баланс між мовною нормою та живою мовою є основою формування свідомої особистости. Надмірна гонитва за бездоганною правильністю справді може перетворити мову на сухий збірник правил, породжуючи страх помилитися замість захоплення її красою. Проте повна відмова від правил загрожує втратою мовної стійкости та розмиванням самої структури мови. Віднайдення рівноваги між вимогливістю та плеканням любови до слова лежить у площині зміни підходів до навчання. Знання правил без любові до мови створює грамотного робота, а любов без знання правил – безпорадного аматора. Лише поєднання обох підходів виховує мовно зрілу націю, яка захищає своє слово не тому, що так вимагає правопис, а тому, що відчуває його своєю внутрішньою цінністю.
Мовна освіта в жодному разі не має зводитися лише до навчання. Важливо розрізняти два взаємопов’язані та взаємодоповнювані складники: мовне навчання і мовне виховання. Мовне навчання – це опанування мовних знань, розвиток грамотного усного й писемного мовлення відповідно до усталених у суспільстві норм, а також формування високої мовної культури. Однак людина повинна не тільки добре володіти рідною мовою, а й ставитися до неї як до вагомої суспільної цінности, відчувати власну відповідальність за її теперішнє й майбутнє. Отож мета мовного виховання – формувати правильне ставлення до мови. Мова – це цінність, а до цінности слід ставитися відповідно. Цей аспект, як вважають фахівці, ми недооцінюємо: заняття в закладах освіти різних рівнів скеровані переважно на прищеплення правописної грамотности, натомість плекання ціннісного ставлення до мови вважають чимось необов’язковим, непрактичним, навіть «ідеалістичним».
Життєздатність мови залежить від ставлення до неї людей, від їхньої мовної поведінки. Виховання мовносвідомих громадян – це вияв турботи про успішний розвиток мови, посилення її опірности до явищ інтерференції та лінгвоциду. Прищеплюючи молоді погляд на мову як життєву цінність, ми робимо мудру інвестицію в її успішне завтра.
– Нині українською заговорило більше людей, зокрема і тих, хто раніше послуговувався російською. Водночас частина з них боїться помилок, критики чи осуду. Як нам не перетворити захист української мови на випробування для тих, хто лише починає нею розмовляти? Що важливіше на цьому етапі – бездоганність мовлення чи щире прагнення зробити українську мовою свого щоденного життя?
– На етапі переходу щире бажання зробити українську мовою щоденного життя є важливішим за бездоганне мовлення. Мова – це живий інструмент комунікації та інтеграції, а не іспит із суворими екзаменаторами. Коли ми вимагаємо від новачків негайної досконалості, то створюємо «мовний бар’єр» і провокуємо страх зробити помилку, що часто змушує людей повертатися у зону комфорту. Тому головне правило початкового етапу – підтримка має бути сильнішою за критику.
Щоб захист мови не перетворився на випробування, варто змінити фокус суспільного сприйняття. Помилки та суржик на початковому етапі – це не неповага до мови, а природна «зона зростання». Це ознака того, що людина трансформує своє мислення. Замість роздратування через неправильний наголос чи росіянізм варто підтримати людину відповіддю українською, підкреслюючи цінність її зусиль. Перехід на іншу мову в дорослому віці – це неабиякий психологічний виклик і вихід із зони впевнености. Людина почувається безпорадною, коли їй бракує слів. Наше завдання – зробити цей досвід максимально комфортним і теплим. Граматику та багатий словниковий запас можна вивчити з часом, але мотивацію та відчуття причетности, які легко зруйнувати одним невдалим зауваженням, повернути набагато складніше.
– Прикарпаття має особливе мовне багатство: говірки, питомі слова, давні вислови, у яких збережено сліди історії та світогляду наших предків. Проте чи завжди ми самі усвідомлюємо цінність цього спадку? Як зберегти діалектне розмаїття, не протиставляючи його літературній мові?
– Це питання формування культури гармонійного взаємодоповнення. Діалекти та літературна мова мають не конкурувати, а доповнювати одне одного: діалекти відповідають за коріння та емоційне забарвлення, а літературна мова – за універсальне спілкування. Потрібно викорінювати уявлення про те, що діалект – це «неправильна», «сільська» чи «неосвічена» мова. Діалекти є першоджерелом літературної мови. Треба пояснювати суспільству (особливо молоді), що володіння і літературною мовою, і діалектом – це додаткове багатство та ознака високої культури, а не її недостатности. Важливо популяризувати говірки через сучасну музику, кіно, літературу. Якщо популярний блогер чи виконавець використовує діалектизми, це робить їх «модними» серед молоді.
Необхідно фіксувати та цифровізувати діалектне мовлення, створювати мультимедійні застосунки, де кожен може послухати аудіозаписи носіїв різних говірок. Варто залучати молодь до збирання діалектів від бабусь і дідусів для створення відкритих онлайнових баз даних.
– Можна знати правопис, розрізняти частини мови й безпомилково ставити наголоси, але водночас не відчувати внутрішньої потреби говорити українською. І навпаки – можна робити помилки, але щиро прагнути нею жити. Що для Вас означає справжня мовна культура: правильність, мовне чуття, повага до слова чи свідомий вибір на користь української?
– Справжня мовна культура – це гармонійне поєднання всіх чотирьох названих елементів. Це не просто знання правил правопису, а глибоке, усвідомлене та відповідальне ставлення до мови як до живого організму та частини власної ідентичности. Кожен із зазначених аспектів розкриває окрему грань цього поняття. Правильність (або нормативність) – це фундамент мовної культури. Вона передбачає знання чинних мовних норм (лексичних, граматичних, орфоепічних, стилістичних). Правильність сприяє точності висловлювання та розумінню між людьми. Без неї мова стає хаотичною. Мовне чуття (інтуїція) – це вищий рівень володіння мовою, здатність відчувати її красу, ритм, доречність слів у конкретній ситуації. Воно допомагає відрізнити природне народне слово від штучного канцеляризму, вибрати з десятка синонімів єдиний точний та найдоречніший і відчути відтінки значень.
Повага до слова – це своєрідна екологія спілкування. Вона виявляється в очищенні мовлення від бур’яну – суржику, нецензурної лексики, слів-паразитів. Повага до слова означає розуміння його сили, адже словом можна як окрилити, так і поранити.
Свідомий вибір на користь української – це громадянська позиція. У сучасних українських реаліях цей аспект є визначальним. Це внутрішній акт самоідентифікації, коли людина обирає рідну мову не через примус, а через глибоке переконання, плекаючи її щодня в усіх сферах життя – від побуту до професійної діяльности. Отож справжня мовна культура починається зі свідомого вибору й поваги до слова, реалізується через прагнення до правильности та розквітає завдяки тонкому мовному чуттю.
– Напередодні Дня української писемности і мови хочу запитати, як на мене, про дуже важливе. Якби Ви могли звернутися до кожного українця з одним закликом з приводу рідної мови, яким би він був? Що кожен із нас може зробити вже сьогодні, аби українська не просто виживала під тиском історичних обставин, а повноцінно розвивалася й збагачувалася?
– Прошу кожного українця: «Зробіть українську мову простором своєї особистої свободи, сили та щоденного вибору». Мова оживає не тоді, коли ухвалюють закони, що мають її захищати, а тоді, коли нею розмовляють закохані, щебечуть діти, сперечаються на вулицях, створюють бізнес і жартують із друзями. Щоб українська мова впевнено розвивалася й панувала, не потрібні надзусилля, достатньо маленьких, але системних кроків від кожного з нас. Наведу знову слова вже згаданого Пилипа Селігея: «Справа честі кожного – бути не просто користувачем, а господарем, охоронцем, будівничим нашої мови. Щоб мова не згасала, потрібно нею думати, писати, говорити. Щодня, щогодини, щохвилини. У родині, на вулиці, на роботі, у мережі. Читати й поширювати писані нею тексти. Не переходити на інші мови скрізь, де це можливо. Пам’ятати, що мовна поведінка кожного з нас – частина життя й що кожне слово, яке українець сказав чи написав не українською, підкошує мову, підриває її позиції, звужує її життєвий обшир».
Збереження мови – це не лише про захист від когось/чогось, це про наповнення своєї території власним змістом. Любити рідну мову – означає розмовляти нею, пізнавати її, удосконалювати свої знання про неї.
З Днем української писемности і мови!
