Чоботарство чи шевство – ремесло з виробництва та ремонту взуття – відоме в Україні ще з часів княжої доби. Показово, що навіть потужний цивілізаційний фабрично-заводський поступ за 100 останніх років не знищив його до шпенту, хоча й переполовинив. Адже шевства нема – ніхто не замовляє взуття у майстрів, залишилося лише чоботарство – ремонтні майстерні ще так-сяк животіють. Нині тільки вони нагадують про минулі часи розквіту давнього ремесла.

Ще лише пів століття тому шевство було дуже затребуваним, а добрих майстрів знали далеко за межами рідних сіл чи міст. Люди могли не знати прізвища майстра, але кожен знав дорогу до шевця. Недарма ж про них ідеться і в усній народній творчості, зокрема в прислів’ях чи народних жартівливих піснях:

Ремесло шевця нелегке, та свого часу годувало його родину – майстри ніколи не відчували матеріальної скрути. Бо людські стежки до них не заростали. А сьогодні?

…Цю невеличку майстерню з ремонту взуття на колишній вулиці Будівельників, а нині Івана Павла ІІ в Івано-Франківську, яка працює з 2004 року, містяни добре знають серед кількох десятків схожих в обласному центрі, а її майстрів – Ігоря ФЕДИКА та Ігоря ДУТЧАКА шанують за відповідальність, вправність і працелюбство. Обидва майстри свого часу навчалися в ПТУ №16 (сьогодні Івано-Франківський центр професійно-технічної освіти №1), а головно – упродовж років зберегли відданість обраній професії.

– Після закінчення дев’ятого класу, – розповів Ігор Федик, якому вже 40 літ, – ми з батьками почали думати, куди мені піти далі вчитися. Тато, який працював в училищі №16, порадив стати взуттєвиком і наголосив, що ще мій прадід був шевцем, а гени – велика справа. Так я і зробив. Тато попросив майстрів, щоб мене добре навчили професії – трохи колодкою, а трохи кавалком шкіри. Тож я частенько трудився в майстерні. Тим більше, що училище мало хороші замовлення. Закінчив його 1998 року, після армії як сів на шевський стілець, то уже понад 20 років не встаю – майструю. У нашій групі навчалося 30 учнів, та лише я залишився в професії. Ніхто не хоче працювати шевцем, і в кожного на те своя причина. Наша робота не з легких: сидяча, завжди в пилюці, запах клею... Та й з клієнтами треба вміти спілкуватися. До речі, в училищі викладали основи культури обслуговування. Найважче в нашій професії – догодити клієнтам, а вони трапляються дуже вибагливі. Та в принципі особливо важкого нічого нема – сідаєш і робиш. Головне, щоб був настрій. Бо без настрою важко взятися до роботи. Мені найбільше подобається, коли роботу зроблено добре, ти її даєш в руки людині, а вона тобі дякує. Класне відчуття! Звісно, і матеріальна винагорода важлива.

– Як Ви думаєте, Ігоре, чи має майбутнє професія шевця, адже сьогодні від неї залишилася, образно кажучи, лише половина? Чоботи майстри вже не шиють, а лише латають…

– Так, в Івано-Франківську хіба троє майстрів займаються реставрацією взуття, а один чи двоє ще можуть пошити. Не вигідно – нормальна шкіра дорога, а Китай все заполонив дешевим непотребом, та й ще мода на вживані речі. У нашому ремеслі виживуть ті майстри, які належно працюють і дорого не беруть за свою роботу. Без ремонту ж не обійтися. Навіть якщо людина купила дороге взуття, профілактика йому з часом буде потрібна. Та попри все попит на наші послуги з кожним роком зменшується. Ще 10 років тому в нашій майстерні – і в мене, і в мого помічника – були гори замовлень. Доводилося працювати до пізньої години, щоб вчасно їх виконати. Та не все так песимістично. Ми з дружиною виховуємо трьох дітей, і якщо казати жартома, то на хліб з маслом і навіть з ковбасою наразі нам вистачає.

…Напарник майстра іванофранківець Ігор Дутчак – молодший, наступного року йому сповниться 35. Він погоджується з думкою старшого товариша, що ремесло шевця нелегке й відповідальне. Але в кожного своя дорога до нього.

– Я самотужки не обирав професію, – каже Ігор. – Все вирішував батько. Я в школі вчився погано, а ще з поведінкою «не дружив», тож тато віддав мене в ПТУ №16. Уже майже 20 років працюю шевцем. До речі, із 26 моїх одногрупників за фахом сьогодні працюють лише четверо. Завдяки ремеслу забезпечую сім’ю. Праця важка. Та за роки звик. Головне для мене – все робити по-людськи. Ми вчилися в училищі як шевці, а ремонт взуття – то трохи інша робота.

– А що у Вашій професії найголовніше?

– На мою думку, людяність.

– А найважче?

– Працювати без натхнення. Звісно, є ще й обов’язок перед людьми. Хоч і настрою нема – беруся і виконую замовлення. Бо до роботи ставлюся відповідально. У нас з Ігорем є розподіл праці: він робить набійки і підметки, а я ставлю латки, обшиваю, зашиваю взуття тощо. Все ремонтуємо в комплексі.

…Майстерня, де працюють шевці, невеличка. Пахне гумою, шкірою і клеєм. Чути мелодію перестуку молотків і спів шліфувального верстата. З механічного обладнання в арсеналі майстрів – швейна різнобічна машинка, пристрій для шліфування і потужний порохотяг. Більшу частину роботи чоловіки виконують вручну. Під руками майстрів – традиційні для шевства інструменти й матеріали: лапки, скісні шевські ножі, молотки з подовженими бойками, плоскогубці, гачок для обшивання взуття, ножиці, пензлик з кінського волоса для різних видів клею, цвяшки, спеціальна фарба та ін. Звісно, шевство у такому вигляді, як колись процвітало, вже не повернеться – час не той. Проте ремонтувати взуття потрібно. І добре, що серед оберегів цієї давньої ремісничої професії є гідні і людяні спеціалісти.