У кожній територіальній громаді є особистості, яких я з великою повагою означив би рушіями культурного життя. Обдаровані талантами, вони не замикаються у собі, не вивищуються над іншими і не дистанціюються від громадського щодення. Тож маю за честь у проєкті «Літературна світлиця» запропонувати читачам розмову про українське слово та його роль у часі війни з Оксаною СПОДАР – педагогинею, художницею й поетесою з міста Долини.

– Я передовсім вчителька, художниця, писанкарка, а поетеса тільки тоді, коли є натхнення, – зізнається О. Сподар. – Якщо його кличеш, воно не приходить, а лише тоді з’являється, коли само, без примусу, захоче прийти.

– Знаю, Оксано Степанівно, що так було й у Вашому житті: поетичне натхнення завітало ще у дитинстві.

– Перші свої поетичні спроби, якщо так їх можна назвати, я зробила ще у дев’ять років, коли навчалась у Долинській середній школі №4 (тепер ліцей №4. – Авт.).

– Звідки, на Вашу думку, проступили ті паростки любові до слова?

– Мій дідусь Іван мав хист придумувати жартівливі римовані вислови – примовки, а також мій батько не був байдужим до поезії і йому вдавалося писати вірші. Але вони не думали про видання книжок, а творили суто для самореалізації. Тож і я спочатку писала віршики про природу, про першу вчительку, котика тощо. А вже згодом довідалася, що у Долині живе і працює в редакції районної газети відомий поет Василь Олійник, до якого приходять обдаровані, охочі до творчості діти, а він їм дає слушні поради. І саме мама, вчителька математики, мені порадила піти зі своїми першими творами до нього. До кінця третього класу у мене вже був чималий альбом з віршами. Я була навіть не вражена, а зачарована манерою спілкування Василя Васильовича з дітьми. Він і мене зустрів тепло й доброзичливо. Переглянув мої вірші і похвалив, сказав, що написані дуже добре, й порадив продовжувати писати, приходити частіше, приносити їх. Пояснив ази віршування тощо. Так я удосконалювала свої здібності. Наша дружба тривала аж до відходу пана Василя у засвіти.

– То наскільки я розумію, без участі В. Олійника Ваш поетичний первісток «Народження квітки» не міг побачити світ?

– Так, то була порада Василя Васильовича – видати книжку поезій. Щомісяця у районній газеті виходила літературна сторінка. Були там часто і мої поезії та інших студійців «Сонячної криниці». Бо студію відвідували не лише юні, а й дорослі. Було дуже цікаво спілкуватися. Я почувалася дорослою, намагалася враховувати побажання інших. А скільки було радості, коли бачила свій віршик на сторінці районної газети! До речі, саме вона також подарувала мені відчутний поштовх до занять малярством. Перша моя поетична книжка «Народження квітки» побачила світ 1998 року у львівському видавництві «Каменяр» з передмовою «Сяйво життєдайне» світлої пам’яті Ярослава Дорошенка.

– А хто придумав назву?

– Я... Спочатку не знала, куди звернутися, щоб видати книжку. Василь Васильович порадив: якщо вже друкувати збірку, то у гідному і поважному видавництві. Так у моєму житті з’явився «Каменяр». Літредактором збірки став В. Олійник, а ілюструвала видання кульковою ручкою та аквареллю я самотужки. Коли книжка вийшла друком і я тримала її в руках, то здавалося, що насправді несу якусь дивовижну й ніжну квітку. Було надзвичайно радісно і несподівано. Тоді поезія для мене асоціювалася саме з квіткою – її народженням і розквітом. Та й тепер для мене слово – як народження квітки. Просто час, на жаль, народжує інші квіти:

Мені складно написати «примусівку» – присвяту, наприклад, якійсь людині чи до якоїсь дати. Нервуюся від такого пресування, але, якщо чесно, інколи від такого спонукання може й натхнення відвідати. Якщо я вже дуже його прошу. Буває, що й нічого не вдається. Інколи на душі важко й боляче, прикро й гірко. А коли приходить натхнення, всі гіркоти залишаються у віршах, а у душі проступає сонечко і починає вигравати веселка. Як після молитви від серця.

– А коли Вам хочеться писати?

– По-різному буває. Або коли дуже радісно і я надзвичайно щаслива, або, навпаки, коли нестерпно боляче, коли бачу несправедливість і жах. На початку повномасштабного вторгнення російських загарбників не думала, що те страхіття може бути таке немилосердно важке. І я почала писати. Але у надзвичайно чорних і гірких тонах. Та не знала, чи варто той біль вихлюпувати на папір, якщо ним насичене все довкола. Тож зупинила свій потік натхнення. І тепер не пишу ні слова. Та це мій вибір...

– А на Вашу думку, чи потрібно писати? Зокрема про війну?

– Дуже потрібно. Але тільки тоді, коли літературна творчість дає людям можливість побачити між чорними-чорними хмарами сучасних реалій промінчик сонця. Як, наприклад, коли читаю твори Богдана Томенчука, Оксани Тебешевської, Марії Вайно, Любомира Михайліва, Надії Дички, Лесі Шмигельської, Наталі Данилюк, Галини Пухти, Власти Власенко, Ярослава Савчина, Галини Лицур-Щадей, Ольги Парадовської, Ольги Мацьків. Їхні твори дарують людям надію на перемогу, віру у Божу опіку. Творчість багатьох прикарпатських літераторів мені подобається.

І про війну, без сумніву, слід писати. Адже справжні поети чи письменники бачать не очима, а серцем, відчувають душею. На мою думку, нині дуже потрібні активні літературні згромадження. Людям творчим у повсякденні дуже бракує спілкування, їм важко знайти душу, яка їх зрозуміє чи бодай вислухає, а не зіронізує над поетичними чи прозовими рядками. Хочеться спілкування з такими людьми, які вміють не тільки бачити, а й відчувати. І саме це можна знайти у форматі літературних спільнот. Скажімо, у Долинській ЦПБ багато років працює літстудія «Слово» на чолі з талановитою поетесою Марією Креховецькою чи, наприклад, у Рожнятові потужно провадить роботу літературне об’єднання «Ґорґани» під керівництвом знаного поета Любомира Михайліва, а в Івано-Франківську – платформа «Об’єднані словом» під орудою відомої поетеси Лесі Геник. До епідемії ковіду, мені здається, літератори спілкувалися активніше, а відтак зайшли, образно кажучи, у свої мушлі і досі з них не вийшли. Та й війна вже наклала на кожного свій відбиток. Дуже бракує таких постатей на Долинщині, яким свого часу був поет Василь Олійник, який зміг об’єднати долинських літераторів добрими творчими ідеями. Адже на Долинщині талановитих і цікавих письменників не бракує.

– Дехто іронізує, що, мовляв, видають у тилу книжки, їздять громадами і презентують свої видання, займаючись саморекламою на тлі війни. Кажуть, що тільки ті автори, які бачили війну зблизька, мають право про неї писати.

– Можливо, хтось і пише нещиро. Але це точно не ті автори, які відчувають душею той біль, який нині оповив нашу землю й українців. Якщо літературні рядки передумані й пережиті, то нічого поганого в тому нема. Бо тепер українське слово надзвичайно потрібне. І передовсім тим, хто його творить. Слово лікує, надихає, рятує, підтримує й дарує надію... А це потрібно кожному. Писати – це надзвичайно відповідально. Українське слово завжди було й буде актуальним. Але погодьтеся, що літераторам ніхто не може наказати – писати чи не писати. А людям, думаю, нині найбільше хотілося б читати літературні твори про перемогу. І я сподіваюся, що вплету і свої поетичні квіти у спільний букет української радості. Мій вірш перемоги буде передовсім про вдячність Богові. Це будуть рядки такої молитви, а наразі я творю молитву благання.

З творчої метрики

Оксана СПОДАР – вчителька образотворчого мистецтва і трудового навчання Долинського ліцею «Інтелект». Навчалася у Долинській СШ №4 (тепер ліцей №4), Долинській дитячій художній школі та на художньо-графічному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника. Учасниця обласної авторської творчої майстерні створення практикуму «Мистецтво Прикарпаття» (2019) до авторського навчального посібника «Художня культура рідного краю. Івано-Франківщина» учителів музичного мистецтва та художньої культури, схваленого Міністерством освіти і науки для використання в загальноосвітніх навчальних закладах. Свого часу була учасницею літературної студії «Сонячна криниця» під керівництвом світлої пам’яті Василя Олійника. Авторка збірки поезій «Народження квітки» (1998). Твори публікувала у часописах «Червона Долина», «Зірка», «Свіча», «Поліття», «Світ молоді», «Добра справа», у літературно-художньому журналі «Перевал», у збірниках учасників конкурсу на здобуття літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя» (1994–1996), у віснику конкурсу імені Мирона Утриска «З вершин і низин» (2011–2012), в альманасі Всеукраїнського фестивалю любовної лірики та авторської пісні про кохання «Мовою серця» (2016), у виданнях «Антологія краю» (2000), «Столиця Франкового серця» (2006), «З горіха зерня» (2012), «Родовід вкраїнський вічний» (2012), у поетичній антології «Поезії засвічена зоря» (2017), у збірнику «Симфонія» (2017, 2019, 2020), «Серця у дзеркалі любові» (2021), в альманасі сучасної української літератури «М’ята» (2018)... Оксана Сподар – членкиня правління Долинської районної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Бере участь у роботі літературної студії «Слово» при Долинській ЦПБ під керівництвом бібліотекарки й поетеси Марії Креховецької, літературна редакторка книжок Лілії Пінчук, Ольги Литвин, Любові Тимчій та ін.