Якби я був гуцулом, то самобутню поетесу із села Нижній Березів на Косівщині Оксану КЛИМ’ЮК у рамках цього редакційного проєкту запросив би до розмови про українське слово та його роль в українському воєнному сьогоденні не до світлиці, а до покою, як мовлять на Гуцулії…

Тішуся з несподіваної Божої ласки – напередодні нашої зустрічі у часі очікування Різдва Христового з радістю вклонився Березовам. Вступив неквапом і з пошанівком у давнє гірське село Нижній Березів, якому лише з часу першої писемної згадки вже виповнилося 612, а від народження – хтозна скільки.

Калатає серце, коли постають у моїй уяві миттєвості минулого – давніми стежками, полонинами і зворами Нижнього Березова свого часу пролягали натхненні мандри великого поета, прозаїка, драматурга, публіциста, науковця й громадсько-політичного діяча Івана Франка, письменника Богдана Лепкого, знаного географа-енциклопедиста, видавця й громадського діяча Володимира Кубійовича… Тут лилися концертні мелодії родини Крушельницьких й інших, а про славні й героїчні часи національно-визвольної боротьби ОУН-УПА й казати годі.

У цій яскравій і унікальній перлині Гуцулії у сільському кутку «Ласкунца» народилась і живе берегиня й творець поетичного слова, яка, називаючи себе «простою і дикуватою» у повсякденні, сповідує унікальне світобачення: вважає своє покликання до віршування життєвою місією, а талант творчості, жартуючи, називає здатністю заробляти гроші на щодень і зовсім не витрачає час на пусті теревені у соціальних мережах…

Воістину все почалося зі Слова. Бо, очевидно, був на те Божий промисел, щоб з О. Клим’юк мене познайомило, а відтак і покликало в дорогу до «літературних покоїв» у Нижньому Березові її слово – поетичні твори, які постійно з’являються на сторінках літературно-музичного альманаху «Джерельні дзвони» під редакцією Марії Боєчко із села Ковалівки на Коломийщині. Якось я прочитав оці Оксанині рядки й зрозумів, що авторка обов’язково буде гостею «Галичини»:

Коли приїжджаю у Березови, то видається, ніби зупиняється часоплин – стає на серці спокійно й затишно. Ділюся враженнями зі знайомими друзями-березунами, а вони жартують: «Бо горяни ближче до Неба…». Якщо так, то закуток «Ласкунца» на пагірку над селом, де в обіймах вітрів-непосид видніється обійстя Клим’юків – вдови Оксани та її синів Івана й Петра, не лише, образно кажучи, аж підпирає небеса, а й ніби тримає їх на своїх раменах.

– Скажіть, Оксано Степанівно, що стало для Вас поштовхом до поетичної творчості? Чи, може, родинні гени проступили?

– Свого часу я працювала адміністраторкою на турбазі «Смерічка» у селі Люча на Косівщині, а згодом приймальницею у побуткомбінаті у Надвірній. Тато колись працював на цегельному заводі, а мама дояркою, а перед тим – шахтарями на Луганщині. А свій перший вірш написала ще у школі 1978 року. Була тоді в четвертому класі, але й досі добре його пам’ятаю:

Моєю вчителькою української мови і літератури була Марія Скільська. Я написала той вірш у шкільному зошиті. Але мала погану звичку – у зошиті загинати «вуха», тож коли вчителька взяла його до рук, я дуже переживала, що матиму зауваження за неохайність. Але вчителька, прочитавши мої віршовані рядки, навпаки, попросила написати ще й інший вірш. І я писала. А через купу-купезну років, коли помер мій тато і діти вже стали дорослі, я випадково знайшла ті нотатки.

Роки стирають пам’ять, але водночас саме час оберігає нас від помилок. До речі, у школі в Середньому Березові діяв літературний гурток, яким керувала вчителька української літератури Орися Томич. Та до поетичної творчості мене найбільше заохочувала моя двоюрідна сестра – буковинська журналістка Оксана Геник. І спонукала не так до віршування, як загалом до читання.

Коли я в дитинстві сиділа на похиленому дереві і писала вірш «Куди біжиш, кваплива річко», то пригадую, мама підганяла мене до роботи над уроками. А ще казала, що історія і література – то дурні предмети. Для мене ж вони були улюбленими. Та що могли розуміти прості колгоспники? Та з часом збагнула: батьки хотіли, щоб я так важко не гарувала в житті, як вони. Дуже мріяли, щоб була бухгалтеркою, тобто рахівницею. І вони по-своєму мали слушність. У школі ж однокласники кепкували з мого віршування.

– Якою була Ваша дорога до першої збірки?

– Під час навчання у Середньому Березові пані Орися підтримувала мене у творчості. І у шкільному гуртку також багато навчилася. Я з літератури завжди мала «відмінно», і мене мало хвилювали незадовільні оцінки з інших предметів. Ніколи не вчилася задля оцінок, бо не любила, щоб мене оцінювали. До речі, на засідання березівського об’єднання «Літературні посиденьки» при сільській бібліотеці Нижнього Березова я вперше навідалася вже дорослою – 2014 року. Мій син Іван також пише вірші, тож і заохотив мене до того гурту.

Організаційну роботу й загальне керівництво об’єднання провадила Ганна Вітковіцька, а керував літераторами наш поет Дмитро Арсенич. Він – член НСПУ – вчив писати поезії, давав добрі й фахові поради. Можна сказати, що він мене благословив видати поетичну книжку. Тоді я після тривалої перерви якраз написала вірш «Партизани» – про вшанування воїнів ОУН-УПА, а також «Журавлі» – про війною обпалену землю сучасного Донбасу. І прочитала ті твори колегам на «Літературних посиденьках». Сприйняли дуже схвально.

Відтоді я вже десять років у цьому літературному об’єднанні. Мої поезії так само прості, як і я. Але попри все деякі рядки з них дійшли аж до Лісабона (Португалія). Там мої слова завдяки друзям по перу з «Джерельних дзвонів» викарбувано на пам’ятнику Тарасові Шевченкові.

А потрапила я у «Джерельні дзвони» завдяки колишньому директору школи в Середньому Березові художникові Ігорю Генику, синові О. Томич. Він запропонував поїхати у Ковалівку до М. Боєчко, де була зустріч літераторів. Я боялася. Казала, що сама не поїду, бо дика й боюся людей. А він пожартував, що не зовсім дика – тільки наполовину. Так ми й познайомилися з Марією Іванівною – мудрою і простою жінкою. А у видавництві «Писаний камінь» у Косові, яке очолює Михайло Павлюк, і надрукували мою першу книжку «Під зорепадами». Її вихід у світ став для мене творчою феєрією у шкільній актовій залі у Нижньому Березові. Я була у захопленні: стою на сцені, навколо гості, оберемки квітів, лунають добрі слова й оплески… Але поетесою я відчувала себе й доти і відчуваю завжди.

– Про що Ваші поезії?

– Чому книжка називається «Під зорепадами»? Тому що кожен мій вірш – як миттєвий спалах метеоритів, які спалахують і гаснуть, а не запишеш – і сліду не залишиться. Ця збірка про страшні часи голодомору, про героїзм бійців ОУН-УПА, про наших сучасних відважних воїнів тощо. Книжка «У полоні осені» – про мене, про мій осінній вік. Як кажуть, ще не зима, але вже осінь. А у збірці «Храм на Голгофі» переважають духовні твори і релігійна тематика. Я вірю у Бога і відвідую церкву. За назвою цієї книжки – життєва розповідь священника із сусіднього села Стопчатова Руслана Надвірнянського, яка стала оповіданням. Адже Голгофа – це не просто назва гори у селі, а наша Україна, яку нині розпинають вороги. Священникові свого часу наснилося, що його бабуся благословила побудувати храм на Голгофі. Він не міг зрозуміти, бо де та Голгофа! А він – простий священник. Та сталося так, що його направили на парафію. Священник запитав, як називається гора над селом, а люди сказали, що Голгофа. І він тоді, через 20 років, зрозумів той віщий сон й заповітні слова своєї бабусі та побудував храм.

– Що для Вас означає слово?

– Розумієте, поет – це не вияв таланту, а місіонерство, бо митець – це місіонер, який несе слово до людей. Я відчуваю, що потрібна людям зі своєю творчістю – і рідним Березовам, і Україні.

– А собі?

– Знаєте, я не живу для себе і не маю від написання поезій жодної вигоди. Просто відчуваю насолоду від поетичної творчості й служіння людям.

– Як повинні, на Вашу думку, українські літератори творити в часі війни?

– Вони зобов’язані не просто писати, а кричати на весь світ про неправду, яку несе війна. Бо війна – це біль і хаос. Нема гіршого, ніж вона. Слід своєю творчістю надихати наших бійців на перемогу. А слово поетів і всіх, хто з ним працює, має бути мелодійним, як і наша Україна, бути співзвучним з душею українського народу. Мине час – і настане мир. І саме завдяки творчості майстрів слова через роки нащадки знатимуть, який важкий шлях пройшла Україна до свого земного відродження. З нашого села вже двоє хлопців віддали своє життя за Україну, а ще не менш як 40 є на війні. На цьому тлі сучасне закриття бібліотек і нищення газет – це злочин. А що будемо робити далі? Закривати школи? Та ми ж не стадо! А книжка – це вічний скарб людської мудрості.

– Яке місце у Вашій творчості посідає тема Різдва?

– Різдво Христове для мене – це відродження, щорічне переосмислення прожитого навіть не року, а всього життя. Тож і мої різдвяні твори – це не лише поезії про народження Ісуса Христа і Матір Божу, про коляди та вертепи, а щонайперше – про наші початки. Завдання митців слова – у своїх творах відчути, описати та зберегти для нащадків давні традиції українського народу. Різдво – це радість. А як бути під час війни? Я переконана, що можна одночасно і в скорботі бути, і цю радість народження Христа примножувати. Бо через життєві скорботи у людські душі проривається Світло. Ми повинні сіяти радість Різдва й славити Бога, бо якщо будемо тільки плакати й нарікати, то ніколи не переможемо ворогів. А перемога України у війні з російськими загарбниками буде моєю найбільшою радістю в житті. І я обов’язково передам ці очікувані й величні миттєвості відчуттів у своїх творах. А принагідно вітаю всіх українців, зокрема і моїх односельців із Нижнього Березова, з Різдвом Христовим.

Христос рождається – Славімо Його!