В одному з інтерв’ю у форматі нашого редакційного проєкту «Людина у війні» відомий прикарпатський художник і журналіст Ігор Роп’яник якось зазначив: навіть якщо ми і не бачимо чи не чуємо в етерах телебачення чи радіо когось із майстрів мистецької сфери, все одно маємо бути певні, що кожен із них у часі війни – на своїй барикаді. Погоджуюся однозначно. Робити свій внесок у перемогу може кожен на своєму місці. Було б бажання, а можливостей – незліченно. Власне, зустріч з молодими людьми – 24-річною Ірою Симчич та Богданом Мальованим, якому йде 25-й, котрі у часі війни присвятили себе служінню Україні своєю працею, у цьому мене вкотре переконали.

– Іро й Богдане, спершу – кілька слів про себе...

І. Симчич: Я уродженка Івано-Франківська. Навчалась у школі №11, в дитячій художній школі – у викладача Миколи Варення, а відтак і в Інституті мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника. Я не можу сказати, що була дуже чемною студенткою. Більше працювала – вела свої блог, ютуб-канал та інстаграм тощо.

Б. Мальований: Я також іванофранківець. Навчався на юридичному факультеті, тож з мистецтвом ніяк не був пов’язаний. Те, що робить Іра, можна назвати художнім талантом, а моя праця – то лише ремісництво з елементарним відчуттям естетики. Нічого складного у сканографії немає – просто потрібно спробувати.

– А що вас, молодих, спонукало присвятити себе волонтерству?

І. С.: Спочатку, очевидно, як і у всіх, у мене був страх: як то все буде? Що робити? А ще на час повномасштабного нападу російських загарбників 24 лютого ми з Богданом залишилися без роботи. Адже наша праця була пов’язана з рекламою у тих же блозі, інстаграмі чи ютубі... Все, що я роблю нині, на мій погляд, народилося в душі – ти або спроможний допомагати, або ні.

Звісно, якісь заощадження були, щоб допомагати через волонтерів воїнам ЗСУ чи переселенцям. Очевидно, щонайперше потрібно хотіти допомагати собі, щоб бути ментально готовим робити добрі справи для інших. Бо якщо ти не знаєш, як повестися чи убезпечити свою родину та сім’ю, то важко зробити вибір на користь інших. Тож найперше ми з Богданом переживали за себе. Але через тиждень-два це минуло – ми відчули себе порівняно в безпеці. Тож вирішили допомагати іншим.

Але десь на п’ятий день після вторгнення російських загарбників моя сім’я захворіла на коронавірус, тож довелося з племінниками лежати в лікарні, і я взагалі забула на якийсь час про війну – перемкнулася на здоров’я рідних. Коли ж вони одужали, то зрозуміла, що потрібно й далі займатися волонтерством. А щоб мати гроші на те, яких уже не було, бо чимало пішло на лікування, вирішила шукати способи заробітку...

Б. М.: Питання, чому я вирішив допомагати Україні, навіть роздумів не варте: не знаю, як у часі війни можна було вчинити по-іншому? Я звернувся до свого приятеля, котрий працює в Мальтійській cлужбі допомоги, й запропонував свою допомогу.

У перші дні ми завантажували й розвантажували фури з «гуманітаркою». А відтак поїхали на пункт пропуску «Краківець» на кордоні з Польщею, де було багато переселенців. Ситуація була важка – люди стояли у чергах на ногах по дванадцять годин. Пролітав тоді сніг, було холодно, відпоювали біженців чаями. А коли я повернувся, то Іра якраз виписалася з лікарні. І ми почали думати, як щось робити в Івано-Франківську. Адже коштів не було. Потрібно було придумати, як їх заробити.

– То які маркетингові ходи ви придумали, щоб зібрати кошти для допомоги воїнам чи біженцям?

І. С.: Парадоксально, але через ті негативні емоції з хворобою та війною до мене прийшло натхнення – я почала малювати. Богдан поділився зі мною ідеєю – продавати картини на аукціоні. Я спочатку серйозно це не сприйняла. Як завжди – недооцінила себе. Та коли побачила повідомлення від моїх підписників, а їх у мене в інстаграмі – 108 тисяч і ще 62 тис. – у ютубі, то вирішила реалізувати наш задум. Мовляв, якщо мені це радить не лише моя близька людина, а й чужі люди так само вважають, то варто почати.

До війни я понад п’ять років не брала до рук пензля – в мене була, як жартую, творча пауза. А вирішила повернутися до малярства в жанрі реалізму. Бо в цьому напрямі й раніше працювала. Та реалізм забирав багато часу, а гроші потрібні були вже й негайно. Тож почала вивчати нові техніки і вдалася до абстракцій. А ще до своїх полотен додавала тексти, які нагадували про війну. Можна було простежити: чим частіше цитата у соціальних мережах вживалася, тим дорожче продавалася картина.

Спочатку реалістичні твори писала на полотні олійними фарбами. Роботи вдалися. Мій перший аукціон тривав дванадцять годин. Я реалізувала чотири картини й заробила 20 тисяч гривень. Мені здавалося, що то дуже багато.

Відтак почала малювати абстрактні картини акриловими фарбами. Але твори для другого аукціону творилися важко – часто перемальовувала, починала заново тощо. Вже думала відмовитися від цієї ідеї. Та згодом усе пішло добре. Абстракції потребують менше часу, й оскільки людям вони також подобаються, завдяки їм могла зібрати з їх реалізації більше грошей.

За перші чотири аукціони я реалізувала 30 картин. За другий заробила ще 50 тисяч гривень, за третій – 70 і за четвертий – знову 50... А додатково ще був аукціон блогерів у Львові. Загалом ми з Богданом, якщо враховувати всі аукціони, збори на карту, благодійний челендж, художні листівки та продаж футболок зі сканографіями, вже отримали з такої діяльності майже мільйон гривень.

Я спілкуюся з військовою, яка безпосередньо знає, що й кому на фронті потрібно. Вона називає потрібну суму, а я починаю далі збір коштів. Згодом переказую гроші безпосередньо волонтерам, які й закуповують потрібні речі. З цим, до речі, сьогодні дуже важко – наші волонтери в Європі скупили майже все, що там було, і вже половину – в Америці.

Скажімо, необхідну радіостанцію недавно купували аж у Кенії. Я навіть не уявляю, як це їм вдається – і знайти, і купити, і відправити, а відтак ще й переживати, щоби все належно доставити на фронт. Мені аж страшно, як подумаю, яка то робота потужна. Та кожен займається тим, чим може. Коли я забираю з банківської картки гроші, то обов’язково звітую про їх використання, щоб мої підписники бачили, куди пішли їхні пожертви, тож і надалі долучалися до добрих справ.

Б. М.: Мені не довелося щось особливе придумувати. Адже в соціальній мережі побачив, як виготовляють на сканерах принти, тобто потрібні малюнки чи написи. Сканографія сьогодні дуже популярна справа, й вона набирає обертів. Я давно хотів спробувати, але все ніяк не вдавалося. Лише після вторгнення російських окупантів з’явилися емоції, які допомогли зважитись, оскільки їх потрібно було у щось вилити. І я спробував. Згадав зокрема, як колись пробував працювати у фотошопі. Тож перший камуфляжний принт я розробив з портретом Степана Бандери, а другий – більше мемний, з використанням портретів і висловів Зеленського, Кіма й Арестовича.

Так сталося, що спочатку на сканері зробив принти, виготовив футболки і аж відтак почав думати, як їх реалізувати. Шити футболки чи светри самотужки було не вигідно – вся тканина до України надходила через порти, які тепер заблоковані. Тож з тим проблема. Тим-то вирішили купувати вже готові футболки. А приятель подарував обладнаний для цього принтер…

Ми з Ірою навчилися все робити швидко – в чотири руки. Головне – придумати та викласти оригінальну й цікаву композицію. У нас все виходить доволі злагоджено. Якби ми знайшли людей, які захотіли б теж займатися цим на волонтерських засадах чи допомагати нам на своєму обладнанні, то могли б виготовляти більше виробів під реалізацію. Бо сьогодні, на жаль, працюємо тільки за попередніми замовленнями.

У нашій роботі я наразі якоїсь важкості не відчув. А придумування цікавого і актуального принту – то раптовий спалах ідеї у голові. Надіюся, що незабаром знову будуть такі спалахи, і ми придумаємо або новий принт, або новий продукт, який продаватимемо.

– Що вас окрилює в цій роботі?

І. С.: Спочатку це був внутрішній біль через те, що відбувається в нашій країні, а потім, навпаки, з’явився якийсь азарт, щоб зібрати якнайбільше коштів для захисників України. Як не дивно, але мені краще працюється заради когось, а не коли щось роблю для себе. Для себе, наприклад, ті п’ять картин я писала б весь рік, а коли знаю, куди підуть кошти від продажу, то малюю дуже якісно і швидко. Відчуваю вдячність тих, кому допомагаю. І це мене надихає. Кожному, хто хоче допомагати Україні у часі війни, але не знає, як це зробити, я порадила б просто почати. І просити друзів та знайомих про допомогу.

Підтримка інших окрилює, тому що відчуваєш, що ти не один стоїш за тією чи іншою ідеєю. Проте нині працювати, на мій погляд, стає важче. Може, люди вже звикли до війни, а може, переживають, як і за що самі житимуть, якщо війна ще триватиме довго. Переживають за себе, свої родини – це закономірно. Але пробувати потрібно. Ми з Богданом завжди допомагаємо одне одному.

Б. М.: Окриляють мене передовсім відгуки людей. Бо коли ти працюєш у малесенькому офісі, виготовляючи ті футболки, то закрадається відчуття, що перебуваєш у якомусь своєму маленькому світі і навіть не знаєш, куди надходять твої вироби і кошти за них. А коли люди тобі пишуть, що тішаться тими футболками, і дякують, що їх кошти пішли для допомоги тим чи іншим захисникам, або коли військові з вдячністю скидають світлини з тими спальниками, що їх придбали волонтери за вторговані за ті футболки кошти, то це справді дуже надихає! І знову й знову хочеться працювати. Сьогодні, на мій погляд, проблема не в тому, щоб когось спонукати до волонтерської праці для допомоги українським захисникам, а в тому, щоб люди не думали, що роблять недостатньо. Адже можуть виснажитись. Не потрібно змагатися – у кожного ж свої можливості. А ще для мене багато важить думка Іри. Вона – моя перша порадниця.

...Відчуваючи окриленість у роботі цього жертовного дуету волонтерів, я спочатку і не сумнівався, що саме романтичні почуття роблять їх такими самовідданими й невтомними. Тож був дуже заскочений відповідями, що не емоційна чи інтимна площина додають сили їхнім крилам (на ній вони навіть не наголошують), а людська вдячність – свого роду зворотний зв’язок. У тому громадянська зрілість молодих людей.