Подружжя художників на Прикарпатті – не рідкість і такими родинами, здавалося б, уже нікого й не здивувати. Але Володимир та Лариса САНДЮКИ таки вразили мене органічністю творчого дуету – немає боротьби між їхніми талантами, як це нерідко буває, а є взаєморозуміння і взаємна опора, постійні пошуки й утвердження власного самобутнього «я» у художньому світі.
Свого часу у публікації «Малярство як суть життя» ми вже писали про мистецький світ заслуженого художника України й члена Національної спілки художників України (НСХУ) живописця Володимира Сандюка, а сьогодні пропонуємо читачам шкіц до портрета його дружини – відомої прикарпатської дизайнерки хутра, членкині Національної спілки дизайнерів України Лариси Сандюк (Максимчук), яка у своїй різноплановій творчості – навіть ілюструє книжки – сповідує філософію радості.
– Пані Ларисо, з чого почалася Ваша мистецька дорога?
– З прізвищем Сандюк пов’язана вже більша частина мого життя. Я народилась у Надвірній, але з малолітства живу в Івано-Франківську, де й до школи ходила, і художню студію відвідувала та навчалась у художній школі. А моє мистецьке життя почалося з художньої обробки шкіри – з Косівського технікуму народних художніх промислів ім. В. Касіяна, куди свого часу ми приїхали з батьками перед вступом на навчання. Тоді для дівчат існував невеликий вибір – або шкіра, або кераміка.
Відтак вступила до Національної академії мистецтв у Львові. Ми з Володею були серед її перших студентів – почали навчання саме того року, коли Львівський інститут мистецтв одержав статус академії. Там була чудова база для навчання – найкраща школа з художньої обробки шкіри. Були дуже хороші вчителі, які мене навчали цього ремесла. Завдяки тому ще навчаючись у Львові ми з Володею мали можливість заробляти та утримувати сім’ю. Робили пояси, сумки... Володя малював картини. Їздили на Андріївський узвіз до Києва продавати свої твори.
Скажу чесно, наші роботи мали попит. Тоді на Прикарпатті були підприємства, які виробляли якісну шкіру, а ще ми купували її на відповідній фабриці у Львові. Словом, доброї шкіри для роботи не бракувало. Тож протягом шести років ми з Володею й навчались, й працювали, бо одружилися вже після першого курсу в академії й не хотіли залежати фінансово від батьків.
– То хто Ви як мисткиня – художниця виробів зі шкіри, дизайнерка хутра чи ілюстраторка книжок?
– Я пройшла кілька важливих етапів у своєму становленні як художниця – профільні студію, школу, технікум, виш. Усюди, повторюю, мала добрих учителів. Та попри все основним для мене було та є художнє моделювання, тобто я художниця декоративного мистецтва. І моя перша практика почалася з Тисмениці – вже після закінчення академії у Львові, – де був відділ моделювання одягу та підвідділ художньої обробки шкіри. Починали з галантерейних виробів, а відтак перейшли на одяг.
– Відразу після академії Ви займалися художнім моделюванням хутра в Тисмениці?
– Так, я маю понад двісті п’ятдесят запатентованих моделей, хоч у Тисмениці пропрацювала лише три роки. То був дуже активний період. Ми робили практично ексклюзивні виставкові моделі. Було дуже цікаво, адже після роботи з художнім декоруванням шкіряних виробів довелося працювати з хутром. Але мені було простіше, тому що під час навчання на шостому курсі академії я виконувала на фабриці свою дипломну роботу.
Так було заведено, щоб робота обов’язково була пов’язана з виробництвом. Тож після навчання в академії я повернулася на фабрику працювати головно як художниця. А згодом вже малювала та розробляла моделі. Але й декорування шкіри, й моделювання виробів з хутра у моєму житті завжди перепліталися. Все, що вміла робити власноруч, мені допомагало. Думаю, що той, хто пройшов косівську школу декоративно-прикладного мистецтва, завжди зможе дати собі раду в житті, бо вона – найсильніша в Україні. Потужна база, талановиті народні майстри, давні яскраві традиції, неповторний родинний колорит талантів...
У мистецтві почуваюся гуцулкою, навіть попри те, що мій батько – з Хмельниччини, а мама – з Тернопілля. Все моє гуцульське, очевидно, пішло з Косова. Й досі обожнюю роботу з хутром. На ньому ми свого часу навіть вишивали. І у нас замовляли шуби з вишивками. Хутро вибирали недороге: переважно мутон – зі стрижених ягнят. Я працювала й досі співпрацюю як художниця з Дизайн-студією Марії Волосовської.
Коли ми з Володею працювали в Італії, Марія Павлівна завжди мене запитувала, чи не хочу повернутися на фабрику. Вона дозволяла творити індивідуальні й унікальні вироби, сміливо експериментувати з палітрою кольорів. Ми творили не просто одяг з хутра, а своєрідні образи моделей. Свої вироби поєднували з художнім декоруванням шкіри. Виготовляли кептарі-дублянки з плетінками й главі УГКЦ нашому блаженнішому Святославу, й архієпископу та митрополиту Івано-Франківському УГКЦ преосвященному владиці Володимиру...
Приїжджали до нас поважні гості – Петро Порошенко, коли був президентом, із дружиною, Арсеній Яценюк як прем’єр, народна депутатка Оксана Білозір. На наші вироби був дуже великий попит. Бо шукали речі саме українських виробників і водночас щось індивідуальне. Та згодом стало важче.
– Чому?
– Бо на ринках почалося нашестя китайського дешевого ширпотребу, який знецінив вироби з натуральної шкіри. До речі, деякі наші покупці й досі користуються виробами, які придбали у нас, і згадують майстрів добрими словами. Тому що якість тих робіт справді висока…
Втім, останнім часом споживачі з відповідними смаками й добрим розумінням справжньої мистецької й практичної вартості такого товару повертаються до гарної доброякісної ручної роботи. Модним знову стає народний стрій. Українці прагнуть ідентифікувати себе за власною національністю й таким чином. Нарешті наші люди починають обирати не просто вишиванки, а вишиванки свого регіону – з унікальною символікою орнаментів різних часів й самобутньою палітрою барв. І це дуже добрий знак. Бо це означає, що ми нарешті починаємо прощатися з українською шароварщиною доби радянщини.
Ми працюємо суто з натуральною сировиною – жодних замінників шкіри чи навіть матеріалу для підкладок, синтепонів не використовуємо. Та у країні вже бракує доброї шкіри. А відновити її виробництво дуже складно. Ковід та повномасштабне вторгнення росії в Україну теж багато чого змінили у наших планах. Але, як кажуть, одні двері зачиняються, а інші відчиняються.
– Тож до якого ще таланту відкрив Вам двері Господь?
– Я дізналася, що наша відома івано-франківська модельєрка вишиванок Любов Чернікова шукає художника-конструктора для співпраці. Ми познайомилися й вирішили попрацювати з батиком. І зробили цікаву, на мій погляд, літню колекцію суконь, але не вишитих, а розмальованих у техніці розпису на тканині. Це був рік співпраці з неординарною й талановитою особистістю. Батик – не новина, але ми вперше використали цю техніку для декорування суконь. Фарби такі стійкі до прання, що не втрачають своїх натуральності й колориту.
У колекціях використовували рослинну, а не геометричну орнаменталістику. Одна сукня, наприклад, називалася «Борщик», а інші, як основні складники цієї народної української страви, – «Бурячок», «Квасолька», «Цибулька» тощо. Розпис виконано у природних кольорах. Були й «ягідний» та «квітковий» ряди суконь. Така робота була для мене цікавим творчим поштовхом. Адже техніку батика ми вивчали ще в академії, але не практикували її. Господь відкрив мені двері ще й до ПНУ ім. В. Стефаника, де я працюю старшою викладачкою, – мені доручили викладати текстиль. Тож я не просто студентів навчаю техніки батика, а й спираюся на особисту сучасну практику.
Захотілося щось зробити для авторської виставки, тож уже створила понад десяток тематичних робіт у техніці батика на шовку. Деякі твори реалізувала на благодійному аукціоні для потреб ЗСУ, організованому обласною радою.
– Чи й далі ілюструєте книжки?
– Такий період був у моєму житті. Вчителька з Рогатина робила для дітей посібники для ігор, а я їх розмальовувала. Також ілюструвала збірники дитячих віршів. Дуже добре, що нині студентів у мистецьких вишах навчають багатьох предметів, бо ці знання завше можуть знадобитися.
– Що Вас спонукає до пошуку у плані саме креативної самореалізації?
– Мені важко порівнювати себе зі своїм чоловіком Володимиром. Він надзвичайно талановита й працьовита людина. А для мене також – і стимул до творчості, і гідний приклад. Мрію стати, як і він, членом НСХУ. Ми ніколи не були конкурентами. Я знаходжу себе не у живописі, а в розписі на тканинах. Хочу, щоб ті речі, які я моделюю й малюю, люди не просто зберігали у своїх оселях, а одягали їх, носили на собі чи з собою й раділи з того. Хочу людей одягти не просто у строї, а в чудові картини, в красу, оскільки як художниця сповідую передовсім філософію краси та радості.
