Ще Збігнев Бжезинський у своїй відомій книжці «Велика шахівниця» попереджав про ймовірність появи «Континентального блоку» – неформального союзу Китаю, Росії, Німеччини і Франції та його небезпеку.
За його словами, в разі утворення такого альянсу відбудеться поєднання китайських трудових резервів та капіталів другої економіки світу, російських корисних копалин, германських технологій і високої культури виробництва. А якщо до цього додати традиційне москвофільство французьких еліт і те, що офіційні Берлін із Парижем де-факто є провідною силою Євросоюзу, то склалася б доволі цікава картина.
Через увесь Євразійський континент від Атлантики до Тихого океану проходила б вісь «Франція – Німеччина – Росія – Китай», котра за своєю сумарною потугою могла б кинути виклик домінуванню США у світі. Й цим «підім’яти» під себе Євразійський континент. Наслідком остаточного утворення такого блоку став би відрив Євросоюзу від США, створення альтернативного центру світової політики та її переформатування на іншу біполярність. Більше за всіх від такого потерпіли би країни Центральної Європи. Як у минулому столітті СРСР та Німеччина ділили між собою Європу, так і цей новітній «Континентальний блок» поділив би її між собою, тільки без її формального захоплення, а просто у вигляді такого собі неоколоніального впливу. І це сталося б не тільки у країнах Центральної Європи, а й на всьому Євразійському континенту.
Коли німецькі політики казали, що «Північний потік-2» це чистий бізнес і ніякої політики – вони відверто брехали. Цей трубопровід насправді був лише однією зі складових «Континентального блоку». А серед інших було й те, скажімо, що дві третини китайських інвестицій в Європі йшли у німецькі підприємства. Представники німецького істеблішменту тішили себе думкою, що «позбудуться американської опіки», і ці їхні мрії мовби втілювали в життя китайські та російські гроші, що заходили в їхні кишені. Китай і РФ зробили ставку на корумпування європейських (насамперед німецьких та французьких) політиків для створення протидії американському домінуванню на континенті.
Звичайно, істеблішмент США бачив це і намагався якось протидіяти. Приміром, президент Дональд Трамп ввів санкції проти «Північного потоку-2». Він же вимагав від Німеччини почати робити внески у НАТО, як прописано у статуті Альянсу. Й почав виводити американські війська з Німеччини (чим завдав удару німецькій регіональній економіці) та розміщати їх натомість у Польщі й Румунії.
Президент Джо Байден, навпаки, зняв санкції з «Північного потоку-2» і намагався загравати з Німеччиною та Росією коштом України. Можливо, він так намагався «задобрити» Росію й відірвати її від Китаю. Ще протягом 2021 року він постійно «задобрював» Путіна – проводив з ним переговори, запрошував на міжнародні саміти, скоротив допомогу Україні. А напередодні російського вторгнення у лютому Байден робив доволі дивні заяви: мовляв, якщо буде «невелике вторгнення», то США нічого робити не будуть. При тому Байден вивів з Києва американське посольство, ніби запрошуючи туди російські війська. І запропонував Президенту України виїхати у США. Тобто Байден збирався остаточно «задобрити» Путіна коштом України.
Але все пішло за іншим сценарієм. Україна не капітулювала, а навпаки продемонструвала здатність протистояти так званій «другій армії світу». Стало ясно, що «задобрити» Путіна коштом України не вийде. Світ побачив, що у центрі Європи є потуга, яка протистоїть імовірному «Континентальному блоку». І те, що потужна проукраїнська позиція «Люблінського трикутника», по суті, унеможливлює той можливий євразійський альянс «Континентальний блок». А також Україну підтримала Великобританія, котра кілька років тому вийшла з Євросоюзу і тепер не повинна узгоджувати свої дії з німецько-французьким чиновництвом.
І почалося переформатування євразійського полотна. Центральною частиною стала Україна. Разом з Польщею та країнами Балтії вона утворює своєрідне «Міжмор’я», спільноту держав, яка розсікає Євразію навпіл – від Балтійського до Чорного морів. Чимало країн взялося допомогти Україні. Ми отримуємо сучасну зброю з різних країн. У світі вже панує думка, що Україна переможе у цій війні. А, як відомо, всі хочуть бути на боці саме переможців.
Врешті, й Німеччина почала теж допомагати Україні, що неможливо було уявити собі ще місяць тому. Німецький істеблішмент намагається демонструвати своє негативне ставлення до РФ і прихильність до України. А в німецькій пресі з’явилися публікації, які звинувачують низку політиків у тому, що вони багато років отримували російські гроші і стали де-факто російськими лобістами. Подібні процеси почалися у Франції.
Цікаві події відбуваються і в Китаї. КНР намагалася стати світовою потугою методом «м’якої сили» – економіки, торгівлі, інвестицій, корумпування чиновництва різних країн тощо. Та масштабне вторгнення Росії в Україну завдало сильного удару по цій китайській стратегії. Через бойові дії на території нашої держави розірвалися деякі ланцюги постачання, світ впроваджує санкції проти фірм, які співпрацюють з Росією. Якщо спочатку Піднебесна намагалася зберегти нейтралітет, то тепер у китайській пресі російсько-українську війну називають саме війною, китайські фірми уникають співпраці з Росією, натомість намагаються зберегти свої стосунки із Заходом.
Отже, своєю героїчною боротьбою Україна вдарила у центральну, проте, як виявилося, слабку ланку «Континентального блоку». І тепер чільною силою євразійського континенту буде не вісь «Франція – Німеччина – Росія – Китай», а Міжмор’я – вісь від Скандинавії до Чорного моря. А визначати найближче майбутнє континенту і світу буде неформальна дружба балто-слов’янського та англо-саксонського світу.
