Мозаїка як вид фундаментального образотворчого мистецтва – зображення чи візерунки, виконані з дерева, кольорових камінців, смальти, керамічних плиток, шпону та інших матеріалів – відома ще з античних часів. Тож майстрам-художникам у цій царині, здавалося б, уже важко чимось здивувати надто ж примхливий мистецький світ чи богемних поціновувачів.

…Уже майже два роки минуло відтоді, як на одній зі стін історичної кам’яниці на найкоротшій вуличці обласного центру – Івана Труша – з’явився колоритний мозаїчний портрет письменниці і громадської діячки Наталії Кобринської. Та мало хто знає, що автор цієї єдиної в Івано-Франківську роботи – митець нового покоління іванофранківець Олег Дунаєвський, образно кажучи, святая святих котрого – майстерня мозаїки на вулиці Галицькій. Олегові – 35, а мозаїкою він займається вже десять років...

– Як на мене, Олегу, то Ваш вибір – сучасної молодої людини з вищою технічною освітою – щонайменше дивний…

– Я спочатку навчався у школі №23, а відтак, після закінчення ІФНТУНГ, кілька років пропрацював за здобутим у виші фахом і зрозумів, що то не моє. Якщо чесно, то з дитинства цікавився художнім мистецтвом. Батьки мене навіть водили до знайомої художниці. Я був «вражений» побаченим настільки, що це мене відлякало від малярства. Але десять років тому поїхав погостювати до мами в Італію, яка живе неподалік містечка Спілімберго – за 100 км од Венеції. І так був захоплений тамтешньою мозаїкою на кожному кроці і так нею зацікавився, що згодом вирішив у місцевій школі студіювати мистецтво мозаїки.

Серед моїх рідних художників немає. Та ще в дитинстві я від ранку до ночі полюбляв ліпити з пластиліну різні фігури – іншої забавки мені не було потрібно. Отож повернувся до свого дитячого захоплення, але вже у формі мозаїки. Хоча доти вона мене не вражала і бачив її хіба що на автобусних зупинках. У платній школі, яка є гордістю регіону й єдиним професійним навчальним закладом такого типу, що має й державну дотацію, навчався мозаїки упродовж трьох років. А по її закінченні одержав відповідне свідоцтво.

До речі, плата за навчання була досить символічна – 600 євро на рік. Того ж, хто створює мозаїку, словник називає мозаїстом, а мені більше до вподоби мозаїкар. Звісно, такого слова немає – я його придумав. Не вважаю себе художником, тому що той, на мій погляд, через свої малярські роботи проносить якісь глибокі ідеї. Як на мене, я просто кваліфікований ремісник. Хоч і в моїй праці є чимало різного пошуку – стилю, техніки, матеріалів тощо – поле для експериментів.

– У чому унікальність італійської мозаїки Спілімберго?

– У мозаїці, на мій погляд, найважливіше не матеріал, а спосіб її викладання. Основні природні матеріали для мозаїки – мармур і камінь, а штучний матеріал – смальта, тобто спеціально створене для цієї мети кольорове скло. Смальта, до речі, має величезну палітру відтінків кольорів. Там, де я в Італії замовляю смальту, вона може мати понад три з половиною тисячі відтінків. У роботі часто змінюю матеріали, щоб не набридали. Мозаїка забирає багато часу і потребує великого терпіння. Якщо ж довгий час виконувати одноманітну роботу, то може приїстися. Зміна матеріалів і різноманітність технік роблять для мене мозаїку постійно цікавою.

На жаль, мистецтво мозаїки в Україні розвинене дуже слабо. Тож навіть елементарні традиційні класичні роботи можуть вразити людину своєю енергетикою наповнення. Тобто навіть якщо я творитиму як ремісник, мої роботи попри все виглядатимуть досить потужно. Звісно, в оцінюванні таких робіт є авторська складова – креативна, і матеріали, з яких викладають мозаїку. Бо якісні матеріали також дуже «витягують» роботу. Наприклад, мені подобається свою креативність виявляти у пошуку унікальних технік, свого стилю.

– Ви називаєте себе ремісником... Чи можете сказати, що ремесло мозаїкаря Вас годує?

– Те, чим я займаюся – викладання мозаїки, жартома ще називаю своїм дорогооплачуваним хобі. Буває по-різному: або – «у плюсі», або ще свої заощадження вкладаю. Розумієте, замало вміти робити якісну мозаїку, треба ще й мати талант її продавати. Як, напевно, і кожний художник, я хотів би тихенько засісти собі в майстерні і займатися улюбленою справою. Щоб не чіпали і не заважали. Це у мені переважає, і важче сконцентруватися на пошукові замовників. Так, мозаїка може дуже добре, образно кажучи, годувати майстра, але для цього потрібно бути не лише мозаїкарем, а й бізнесменом. Та й за нинішніх суспільних реалій в Україні дуже важко це робити. Вже минуло сім років, як я повернувся з Італії і відкрив свою майстерню – студію мозаїки. Звісно, спочатку хотілося займатися замовленнями – заробляти зі своєї праці. Та нині для мене дуже важливо популяризувати мозаїку, щоб про неї знали більше. Усвідомлюю, що знаю про неї чимало і можу навчити інших. Тож проваджу професійні курси. До мене приїжджають з різних міст ті, хто має охоту поглибити свої знання і навики. Бо хочеться, щоб українська мозаїка розвивалася більш якісно, і не лише на рівні захоплень.

– З чого починається, власне, сам процес складання мозаїки?

– Як і кожна творча робота – із задуму. Потрібно передовсім придумати, що хочеться зробити і з якою метою. Тож або малюю ескіз, або шукаю готовий. А відтак його адаптую під мозаїку, тому що далі потрібно врахувати багато технічних нюансів. Якщо, наприклад, знаю, що смальту викладатиму завтовшки один сантиметр, то мені потрібно ті лінії, якими йде мозаїка, робити такими самими, щоб менше часу витрачати на різання матеріалу.

Підбір кольорів – також дуже важливий крок. Коли маю повну палітру, то знаю, які кольори у мене є в майстерні, а які ще треба замовити. На дощечку викладаю всю гаму, щоб бачити переходи кольорів. Далі, коли все готове, починаю готувати матеріали: наколюю на тальйоло – металевій бабці – спеціальним мозаїчним молотком, який має форму півмісяця з двома гострими краями, який в Італії називається мартеліною. Потім цей матеріал наклеюю безпосередньо на ескіз. Здебільшого використовую прямий спосіб набору, коли мозаїку наклеюю безпосередньо лицевим боком зовні. Але коли потрібна ідеально рівна поверхня, наприклад, на підлозі чи стінах, тоді використовую непрямий набір – лицевим боком матеріал наклеюю водорозчинним клеєм на папір з ескізом. Тоді тримається один ідеальний рівень. Далі губкою змочую папір – клей намокає і відпадає, а залишається рівна мозаїка. І відтак вже її монтую спеціальним плитковим клеєм, куди потрібно.

Працюю тільки з високоякісним матеріалом. Щоб звикнути до інструментів і навчитися ними вправно користуватися, потрібно чимало часу. Ось чому мозаїку пропонувати як хобі важко. Неможливо за короткий час відчути очікуваний ефект. А хобі хоче відчути захоплення швидко. Для мене нема якихось труднощів у роботі. Можливо, складніше придумати наступну роботу, вибрати її з-поміж задумів. А під час студій найважче інколи переконати початківців зробити такий вибір, щоб вони могли і його виконати, і водночас той задум їм подобався. Створювати мозаїку – то не лише знання чи наука, а й філософія думання.

– Чи можна мозаїку назвати живописом у камені?

– Звичайно, так воно і є. Особливо, якщо йдеться про мозаїку модерну. Колись італійський художник Доменіко Гірландайо назвав мозаїчні роботи картинами, які пишуться для вічності. Саме надійність і довговічність багато років тому мене найбільше привабили у мозаїці. Так, для створення таких, образно кажучи, полотен потрібно значно більше часу, але коли їх виконано, то вже надовго. Я бачив на вулиці мозаїку, якій понад дві тисячі років. У будинку вже нема ні підлоги, ні стелі, ні стін, а мозаїка збереглася. Вражає!

– А що для Вас, Олегу, важить мозаїка?

– Коли я щось роблю, то хочу, щоб було надовго. Тож мозаїка як інструмент для цього підходить ідеально. Вона – і стійка, і довговічна. Хоч, звісно, потребує немало часу для роботи. Мені це важливо, тому що хочу після себе щось залишити. І мозаїка якраз те, що потрібно.

– Яким чином збираєтеся реалізувати цей намір – щось після себе залишити? Де і для кого?

– У нас мистецтво мозаїки розвинене дуже слабо, тож і виставки не відбуваються. Потрібно популяризувати цей вид творчості на якісному рівні, а не просто як хобі. Щоб було не соромно показати іншим. Можливо, з часом і дійде до моєї авторської виставки. Є дуже багато складних моментів. Ті чи інші мозаїчні задуми доводиться виконувати протягом значного часу, тож знайти вільний час на перспективу – для виставки – непросто.

Крім того, здебільшого виконую замовлення, робота йде до замовника, а матеріали не дешеві. Тому й через це теж зібрати для експозиції потрібну кількість мозаїчних робіт дуже складно. Адже значна частина тих робіт закріплена статично на стінах. До речі, я своє клеймо ставлю тільки на тих роботах, які цього варті. Мав можливість залишитися і працювати в Італії, але дуже люблю своє місто Івано-Франківськ. І все хороше, що бачив за кордоном, хотів принести сюди.

До речі, містечко Спілімберго, де я навчався, називають ще «містом мозаїки». Вона там, повторюю, всюди, на кожному кроці. Хочу, щоб і в нашому місті було щось схоже. Мозаїка могла би стати окрасою Івано-Франківська. На жаль, це лише мрія, і я десь відчуваю свою вину-відповідальність за те, що через кілька років після повернення з-за кордону ще не зміг цей задум донести до керівництва міста і містян.

Прикро, що в місті є тільки одна мозаїка такого формату – портрет Наталії Кобринської на стіні будинку на вулиці Івана Труша неподалік міської ратуші. Це наша спільна робота з художницею Мартою Пітчук, яка створила ескіз портрета, а організатор проєкту – громадський рух «Франківськ, який треба берегти» на чолі з Марічкою Козакевич. Саме вона змогла нас об’єднати. Ця мозаїка – моя, на превеликий жаль, тільки перша робота такого формату упродовж шести років. І мені насправді дуже за це соромно. Бо хочеться, щоб було значно більше. Але в нинішніх реаліях мій внутрішній спротив не дозволяє ходити і вибивати кошти для фінансування інших задумів.

Можливо, й помиляюся, але саме через те я не пробую рухатися в такому напрямі. Мозаїчний портрет Наталії Кобринської на стіні будинку, де вона бувала, викладав не менше двох місяців. Спочатку думав, що це саме я затягую роботу, але згодом вона пролежала без руху ще більше часу, ніж забрало її виготовлення. Причина банальна – не могли отримати дозвіл, щоб прикріпити портрет на вулиці нашого міста. Чиновники почали нам придумувати якісь неадекватні речі, без розуміння зробленого. Дивно, що старі, обдерті і без жодного смаку вивіски не хвилюють нікого, а скрасити стіну будинку портретом-мозаїкою знаної української письменниці і громадської діячки – проблема. Як кажуть, банальна бюрократія щораз вставляє палки в колеса добрим задумам. Сумно, адже містові це не коштувало жодної копійки. Але ми не розчарувалися. Добре, що у приватному секторі знайшлися добрі і мудрі люди. Свого часу я письмово звертався до міського голови Руслана Марцінківа. Мені сподобалося, що він, для кого я просто незнайома людина, мені належно відповів і порадив звернутися на здобуття міських ґрантів – підготувати і подати відповідні проєкти. На жаль, я самотужки ще не можу зрозуміти смаки громади. Мабуть, потрібно такі речі обмірковувати командно.

– Хай Вам щастить творити гарний Івано-Франківськ! А охочих це робити у нашому місті не бракує.