Дуже люблю й поважаю скромних людей, бо саме серед них найчастіше зустрічаю творчу справжність – без «побронзовіння» і кон’юнктури. Але як журналістові мені прикро, що нерідко через надмірну скромність чи, може, навіть через сумніви обдарованих Богом людей у своїй творчій самобутності доводиться розповідати про їхні таланти з великим запізненням. Зрештою, є серед них і такі, хто тільки у зрілому віці працею вишивальниці, бісероплетільниці й майстрині з обробки каменю заявив про свою творчу неповторність. Як, наприклад, Любов ПАВЛЮК (Пухта) – уродженка й жителька Креховичів на Калущині.

Правда, в її творчому становленні й зростанні не обійшлося й без дуже потрібних порад її односельця – майстра з роботи із камінням і творчого шукача за станом душі Романа Легуна, про котрого свого часу у межах проєкту «Бойківські Карпати в іменах» писала й «Галичина».

Обійстя Івана та Любові Павлюків у селі вирізняється з-поміж інших своєю, образно кажучи, казковістю. Здалеку видно, що там живуть творчі люди. Вже від воріт гостей зустрічає на паркані зубатий і грізний дракон, а поруч – дитяче авто, колисанка з величними стовпами-стояками, криниця, схожа на церковну капличку, кошик із грибами тощо – все з різнофракційного галькового чи річкового каміння. Навколо – живі квіти. А саме родинне помешкання ніби віддзеркалює велику працю й залюбленість у красу його господарів – від різьблених вручну троянд та лілей на дверях та футринах і до просторої світлиці з десятками вишиваних бісером образів на її стінах.

«Тут ми вже з чоловіком збудували свій дім, – оповідає дорогою Любов Павлюк, яка з поваги зустріла нас попри холод, дощ і вітер ще на гостинці у яскравій вишиваній сорочці. – Але колись я жила в іншому керунку – у селі, яке називають Старина. Замолоду багато працювала. І швачкою важко трудилася, і була ткалею у Долині. А як народилися діточки, то вже й часу не було на щось інше, крім того, як їх доглядати й ростити. Ще і стажу необхідного не маю, і ще пенсії не дочекалася. Тож хіба що на соціальну допомогу розраховую. Зате маю двох донечок і чотирьох онуків. Чоловік працює за кордоном – маю добру опору у житті. І не тільки фінансову, а головно світоглядну... ».

Ми переступаємо поріг світлиці – зі смаком обробленої деревиною і заповненої світлом і квітами. Рукотворна краса навколо, під ногами й над головою.

«Вишивати почала ще юними роками, – розповідає Любов Дмитрівна. – Колись моя мама Марія – у дівоцтві Зорій – добре й часто вишивала гафтом чи гладдю, різноколірними нитками. Я також володію цією технікою. Спочатку вишивала штори, подушки, простирадла, обруси... Вся хата у нас була у вишитих речах. Але з роками мода на них згасла. Але не для мене. Я не можу сидіти без роботи – мучуся від бездіяльності. Тому постійно в русі. Навіть дивлячись телевізор вишиваю...».

Мене зацікавило, який талант проявився у Л. Павлюк насамперед – художня творчість у камені, вишивання чи бісероплетіння? Адже саме вони нині – світ захоплень майстрині.

«Спочатку, звичайно, було вишивання, – показує свої вишиті роботи майстриня. – А художньою творчістю з галькового каміння я захопилася недавно: понад п’ять років тому. Все почалося з того, що мені забаглося спершу у світлиці встановити невеличкий фонтанчик, а відтак і на подвір’ї. Я дуже хотіла мати щось унікальне, як ні в кого іншого. Ми з чоловіком любимо різну екзотику, тож і придумали собі таку красу. Вийшло дуже файно – вся родина собі вподобала.

Ми будували хату, тож матеріалу, зокрема галькового каміння, не бракувало. І все, що було потрібно для роботи з камінням, я собі вибирала. Після фонтанчика народилася ідея створити якусь фігурку. Якось внучечка моя зламала своє забавкове авто. Я його спочатку обліпила спеціальною сіткою для штукатурення. Далі проклеїла спеціальним клеєм «СМ», почекала, щоб висох, знову проклеїла поверхню та обклала весь периметр камінчиками. Один попри другий. Але каміння вибирала різне – і дрібненьке, і більше.

Клей, який я використовую, годиться суто для такої роботи. Цілком висихає тільки за добу. Але теплої погоди може і за руками сохнути. Потрібно для роботи мати каміння різної величини і конфігурації, щоб виріб відтак мав відтінки… Закінчивши роботу, покриваю виріб лаком. Він не лише надає йому блиску, а й відтінює колір та текстуру кожного камінчика.

Те дитяче авто було моїм першим виробом з галькового каміння. Я працювала над ним до трьох місяців. Така робота потребує дуже багато часу. Та мала помічників – не тільки внуки Соломійка, Ілонка й Артемчик з Дмитриком допомагали, а й навіть сусіди. Всім було дуже цікаво. Дивувалися, бо така робота вимагає великих терпіння й спокою. А вже згодом я зробила ще одне авто, оздобила криничне цямриння, подвірну колиску тощо.

Ідеї народжувалися під час роботи. Спочатку мало хто вірив, що то буде щось варте. І я поринала в сумніви, що зроблю якийсь виріб, а відтак люди скажуть, що творю якусь комедію. Сумнівалася у собі також під час праці чи не над кожним виробом. Але з часом сусіди і знайомі зацікавилися й захотіли подивитися на мою роботу. Тішилися всі, а я – понад усе. Я багато зробила б – уяви вистачає, та бракує часу... Відкрию вам секрет. Мої діти завжди мріяли про дівчинку Рапунцель – героїню казки братів Грімм. Тож маю задум виготовити з галькового каменю вежу, в якій за легендою мешкала та казкова героїня...».

Художні вироби з галькового каменю з казковою і світською тематикою виразно контрастують з вишиваними роботами пані Любові – творами за біблійними мотивами. На стінах у її оселі можна побачити різноформатні вишивані бісером образи «Тайна вечеря», «Святе сімейство», «Ісус стукає у двері», «Проповідь на Оливній горі», «Ісус на човні», «Ісус і самарянка», «Богородиця» та інші. Найбільший образ «Ісус стукає у двері» має параметри: 2,1 м на 1,2 м. Усе – з бісеру. Навіть важко бодай приблизно уявити собі, яка то була важка рутинна праця й водночас духовно багата.

«Люблю вишивати саме бісером, – запрошує до перегляду витворів свого найулюбленішого життєвого захоплення Л. Павлюк. – Використовую здебільшого чеський бісер, але й українським вишиваю за потреби. Коли була малою, часто бувала з мамою у сусідки. У неї вся кімната була завішана різними невеличкими образами, закосиченими квітами. Правда, вона була маленькою, тож видавалося, що образів дуже багато. Це мене дуже приваблювало. Уже тоді мріяла мати стільки образів – у кілька рядів на стінах. І моя мрія здійснилася. На продаж не вишиваю – не можу і не хочу свою душу на шматки розривати. Головно вишиваю родині на подарунки. До речі, найсвіжіша моя робота – «Тайна вечеря», яку я вишила для брата Михайла до його 70-ліття, яке святкуватиме цього року. Мої роботи здебільшого великі за розмірами. А ще крім вишивання і роботи з камінням, дуже люблю садити й доглядати квіти... Та все ж душа моя належить вишиванню, й передусім – образів. Я вірю у Бога й хочу, щоб інші вірили. Бо це правильно. Творчість відкриває мою душу до Бога, є моєю дорогою до Нього».

Втім, не тільки ґаздиня замилувана у творення краси, повторюю, а й ґазда двору Павлюків. Бо, ще раз наголошую, помічаю у помешканні і фрагменти різьби на дереві, і зі смаком виготовлені сходи та вимощені підлоги...

«Усе, що бачите в оформленні дерев’яних дверей і футрин, підлоги, вікон, сходів тощо, ми робили з чоловіком Іваном, а діти нам допомагали, – продовжує моя співрозмовниця. – Одні двері, пам’ятаю, ми виготовляли не менш як рік. Там потрібна чоловіча сила під час різьблення і шліфування… Мої діти можуть робити все, що вмію я. Навчені й здібні. Наприклад, донька Василинка виплітає ґердани, як і я, вміє вишивати і викладати галькове каміння. Та й старша донька Леся не цурається такої праці, хоча зі своєю сім’єю живе окремо».

Дочка пані Люби – В. Несп’як також має добрий смак в орнаменталістиці і навички працювати з верстатом для бісероплетіння. «А також і племінниця моя Лілія Токарик – дуже обдарована Богом молода жінка, – тішиться своєю талановитою родиною Л. Павлюк. – Вишиває бісером чудові роботи і виготовляє ґердани. Все творить з душею. Роздаровує свої вироби, хоча через важкі життєві обставини має велику потребу й у продажу вишиванок чи ґерданів. Вона дуже розумна й інтелігентна майстриня, котра мріяла стати психологом… Також гарно вишиває сорочки й подушечки-яськи й моя тета Павліна. Навіть у свої майже 94 роки творить без окулярів унікальні речі. Каже, що таким чином дарує радість і собі, і ближнім, а отже, й Богові».

Власне, для справжніх і багатих душею майстрів і майстринь то справді велике щастя – своїми талантами дарувати радість і собі, й ближнім. А залюбленість Любові Павлюк у свою працю – то не просто спалах захоплення чи хобі, а значно більше й важливіше – це життєвий пошук Бога, дорогу до якого жінка мостить своїми молитвами й талантами.