У покутському Клубівцях на Тисмениччині не можна бути незграбною чи лукавою вишивальницею – обов’язково помітять, а відтак не визнають. Адже село віддавна славиться талановитими майстринями вишивки, образно кажучи, що не жінка – то неповторність. Серед тих сільських вишивальниць, які не тільки зробили вишивку своїм ремеслом як способом заробітку, а й вважають її молитвою на полотні, улюбленою справою життя та бережуть давні родинні традиції, – і Марія ПРОНЮК, у дівоцтві Федорак.

– І мою прабабусю величали Марією, і бабусю звали Марією, і мою маму кликали Марією, а відтак і мене охрестили Марією. Чи випадково? Не знаю, але сьогодні я кожну свою вишивку починаю з молитви до Господа і обов’язково дякую своїй небесній покровительці Богородиці – Діві Марії, – розповідає вишивальниця М. Пронюк.

…У комфортному, зі смаком збудованому помешканні Володимира й Марії Пронюків пахне деревом і лавандою, а при вхідних дверях можна прочитати вишитий напис родинного напутнього благословення: «Господи, благослови всіх, хто входить у цей дім, оберігай тих, хто з нього виходить, даруй мир всім, хто у ньому залишається».

– Я хрещена на Різдво. І коли священник у церкві запитав, чи давати мені ім’я Марія, то ніхто з батьків не перечив, – каже майстриня, тішачись, що має ім’я від Богородиці.

– То хто Ви, Маріє Іванівно, як Вас представити? – поцікавився я, розглядаючи у світлиці як давні вишивки хрестиком родинних майстринь, так і образи Ісуса Христа, вишиті майстринею бісером.

– Будь ласка, представте дуже скромно. Я просто майстриня-вишивальниця, а те, що роблю, то моє хобі чи улюблена справа життя. Коли сідаю за вишивання, то не помічаю, як збігає час.

– А звідкіля у Вас отой дар Божий до вишивання, як думаєте?

– Думаю, що це проявилася генетика роду. Бо дід мого батька Івана – мій прадід Олекса – був майстром-ткачем верет. До нього приїжджали газди з усього Покуття і замовляли килими та верети. Й досі збереглися в нашому родинному музеї його ткацькі роботи. А моя бабуся, яка гледіла за нами з сестрою в юні роки, ревно берегла і шанувала давні народні старожитності. Дуже любила одягатися у вишиту сорочку, кожушки, запаски, носила коралі. Здається, саме бабуся прищепила мені таку любов до рідного чи до свого ще з дитинства. У нашому родинному музеї, наприклад, зберігаються дві давні бабині крайки, яким уже понад сто років. Думаю, вона їх колись придбала, а відтак багато років берегла, бо дуже цінувала.

Коли я вийшла заміж, то на тому місці у Клубівцях, де ми побудувалися, жила моя старенька цьоця Параска (дівоче прізвище теж Федорак. – Авт.). Вона хотіла ще за життя бачити, що її хату, яку нам заповіла, ми з чоловіком не продали, а будуємо нову. І саме вона сильно вишивала – у хаті все було вишиване. Вона була дуже богомільна, а в її кімнаті на стіні були три ряди образів – і маленькі, і великі. А на кожному – вишитий рушничок. І коли ми збудували нову хату, то з дому цьоці Параски ніщо не пропало – ми все дбайливо зберегли, а її вишиті на давньому полотні хрести, церкви та образи стали першою експозицією нашого домашнього музею, як ми образно називаємо той сакральний куточок нашого помешкання, де зберігаються родинні обереги.

На тих вишивках теплі кольори, а в кожну майстриня талановито вплела наші рідні жовто-блакитні символи, уміло приховавши від ока богоненависної і україноненависної радянщини. А ще ми маємо унікальну вишиту нею серветку, на якій зображено Богородицю з Ісусиком, навколо квіточки і напис вишивальниці: «На пам’ять з молодого віку. 1941 рік. Федорак Парасковія Іванівна». Це одна з найдавніших її робіт.

Уже тоді думала, що коли збудуємо хату, то обов’язково всі ті скарби цьоці Параски збережемо і ще примножимо її скриню. Коли я розповіла про свою мрію нашому односельцю – знаному педагогу, етнографу і краєзнавцеві Йосипу Карпіву, то він був у захопленні і схвалив мій задум, також і тепер допомагає, чим може. Його поради для мене дуже цінні. Скільки будемо жити, стільки й дбатимемо, щоб ті скрині безцінних народних скарбів лишень наповнювалися.

– Я розумію, звідки у Вас пробився отой талант до вишивання, але розкажіть ще, як і коли це сталося?

– Ще у шкільні роки, тобто вишиваю вже понад тридцять років. Вишивала мама, і ми з сестрою біля неї сідали і разом вишивали. А вже у трохи старшому віці я любила вишивати подущинки з казковими героями – медведиками, кошенятами… Використовували різнокольорові нитки, то готовий виріб дуже захоплював. Згодом почала вишивати рушники, а відтак взялася вишивати бісером – головно образи чи роботи на духовну тематику. Все роздаровувала. І вже аж насамкінець настільки мене вишивка захопила, що придбала швейну машинку і зайнялася машинною вишивкою. Тож на цьому етапі життя саме вона мене тримає.

– Якій техніці вишивання віддаєте перевагу?

– Може, я у роботі й консерваторка, але віддаю перевагу класичній традиційній техніці. Найбільше вишиваю хрестиком, хоч вмію й низинкою. Бережу родинні традиції. Свої роботи вишиваю на замовлення, а найбільше серед них – сорочки. Якщо людина малознайома, то ще до роботи намагаюся з нею поспілкуватися, щоб хоч трошечки її пізнати. Тоді й вишивка належно ляже. Люди є різні. Одним дуже важко догодити, а іншим – ніби й відразу все добре. Усе залежить від самої людини – одні розуміються на вишивці, а є такі, яким та вишивка просто сподобалася.

Коли починаю роботу, то дуже переживаю, бо не знаю, яким буде результат. Хочу, щоб вишивка була найкращою. Хоча розумію, що завжди можна перешити виріб чи щось у вишивці поправити. Шиєш собі скільки завгодно – аби полотно було. Якщо бачу, що готова вишивка мені до душі, то аж тоді перестаю хвилюватися. Навіть якщо замовник чи замовниця будуть не задоволені. Втім, якщо результат роботи мені милий, то не буває такого, щоб людям не був милий.

– А з чого починаєте роботу?

– Завжди – з молитви. Буває, що люди знають, що хочуть, то приносять мені готові схеми, а є й такі, що просять мене підібрати їм якийсь орнамент. А я вже запитую про деталі, чи то має бути в одну, чи у дві нитки. Всі етапи роботи, на мій погляд, дуже відповідальні. Все у комплексі має бути належним – і схеми, і полотно, й нитки… Я не можу виокремити чи розділити якісь складові вишивки на більш чи менш важливі.

– У Вашому родинному музеї, а радше – скрині народних скарбів, бачу не тільки сучасні, а й дуже давні вишивані речі.

– Кожна робота, яку можна побачити у цій, як ви кажете, скрині народних скарбів, дуже цінна для нашої родини. Є, наприклад, вишита червоними і чорними нитками сорочка, в якій моя бабуся Марія виходила заміж ще 1938 р. А сорочку їй подарувала свекруха, яка відійшла у засвіти у 40-х роках минулого століття. Тій сорочці вже точно понад сто років. У Клубівцях вишивальниці не практикували широкі й рясно вишиті пазухи у жіночих сорочках. Головно – вузькі…

– А які кольори переважають у клубовецьких вишивках із Вашої родинної скрині?

– Є різні. І давні різнокольорові вишивки – сорочки, камізельки чи запаски тощо, наприклад, у моєї бабусі Марії, а не тільки традиційна покутська палітра. Є в нашій скрині і сорочка згаданої цьоці Параски, вишита мережкою білим по білому, а пізніше, очевидно, вже розшита. В її орнаменті поєднані незвичні для Покуття геометричні і флористичі орнаменти. Я найбільше люблю вишивати сорочки чоловічі. Очевидно, тому, що у мене у хаті багато чоловіків – батько наших дітей Володимир і наші сини Богдан та Євген.

Вишивання чоловічих сорочок мені завжди лягає якось легше. Але вишиваю й жіночі чи, якщо треба, то й «парні» – для подружжя чи плаття жіночі та ін. А ще люблю вишивати різнокольорові орнаменти, зокрема геометричні. З усіх кольорів найбільше мені подобається лавандовий. Він теплий і заспокійливий. А загалом люблю кольори пастельні, лагідні, а не яскраві чи насичені. Очевидно, це пов’язано зі станом моєї душі.

– Чи сьогодні розуміють значення кольорової палітри у вишивці ті люди, які замовляють собі те чи інше вишиття?

– Буває по-різному. Є люди, які дуже добре розуміють глибину вишивки, а є такі, які свої вишивки пов’язують з конкретним сімейним святом, зустрічаються й такі, що, десь вподобавши собі вишивку, хочуть мати таку саму. В наш час є доступ до будь-яких вишивок. Колись більше прив’язувалися до місцевості – бойківської, покутської, опільської чи гуцульської. Хоч сучасні реалії зробили деякою мірою мішанину в наслідуванні давніх традицій, але народний стрижень таки зберігся. Є чимало людей, які твердо тримаються давніх народних традицій дідів і прадідів. І це дуже добре, що ми ще не відцуралися свого.

– Якими властивостями, на Ваш погляд, має володіти добра вишивальниця?

– Щонайперше для вишивання, а передусім ручного, на мою думку, найбільше потрібні настрій чи натхнення. Без них і виріб не вдасться. Моє натхнення часто приходить неочікувано і само по собі. Машинна вишивка, звісно, відрізняється від ручної. Якщо є готові схеми, програми, то й часу і праці такі вишивки забирають порівняно небагато. Інколи більше забирає час малювання чи пошук і вибір потрібної схеми. Я часто сама малюю. Пригадую, колись мріяла вступати на художньо-графічний факультет. Але склалося інакше – стала фахівцем з електронних приладів. Тож спеціальної художньої школи не закінчувала. Хоч замолоду реально хотіла бути художницею.

– Наскільки розумію, у Клубівцях дуже важко бути просто вишивальницею, треба бути доброю вишивальницею, адже, образно кажучи, у селі що не газдиня – то скарбів скриня. Як почуваєтеся поруч із численними талановитими сільськими майстринями голки і нитки?

– Ми дружимо. І нема жодної конкуренції. Але обов’язково придивляємося до вишивальниць зі стажем, які все життя присвятили такому мистецтву. Мені ще потрібно трохи рости до них. Я пригадую, як мої знайомі з інших сіл колись їхали у наше село виступати з концертом, то обов’язково пильнували, щоб не одягнути будь-яку вишиванку – знали, що наші люди добре розуміються на вишитті. Вишивають у селі, до речі, не тільки жінки, а й чоловіки – зокрема чудовий майстер Іван Павлюк. Хочу наголосити, що чоловічі вишивані роботи дуже і дуже ніжні та делікатні. А бачити чоловіка за вишиттям – то натхненно.

– А коли вишиваєте роботи на духовну тематику, то на що найбільше звертаєте увагу як майстриня?

– Найбільше – на підбір гами кольорів для ниток, щоб робота була, як жива. Коли беруся за вишиття образа, то так само передусім починаю свою роботу з молитви. Тоді всі непотрібні думки розвіюються. Але напруженість не зникає. Коли ж я виконую машинну вишивку, то вона не залежить від мого внутрішнього стану, а під час ручної вишивки поганий настрій чи якісь негативні емоції не пускають мене до роботи. Під час ручної вишивки мої роботи насичуються позитивною енергетикою, яка залежить від мого духовного стану. А машинна вишивка, навпаки, мене заспокоює, і я відпочиваю. Коли я бачу людину у своїй вишиванці, і вона у ній світиться, то розумію, що моя праця не змарнована.

– Чи можете розпізнати свою вишивану роботу з-поміж інших?

– Обов’язково. Бо є вишивка, а ще є крій сорочки. Я працюю у парі з молодою і талановитою кравчинею з нашого села Галиною Ткачук. Вона має фантазію і обдарунок до своєї роботи. Кожна її робота неповторна, в одному екземплярі. Я ніколи не задумувалася над тим, чи прагну бути найкращою вишивальницею. Боюся цього слова. Але дуже хочу бути у своєму улюбленому занятті неповторною. Стараюся, щоб мої вишиванки були оригінальними творами, а не повторювали роботи інших майстринь. Нехай краще мене повторюють інші.

– Що ще мрієте вишити?

– Великий розлогий килим. На ньому вишию білих-білих голубів миру. А тло обов’язково буде зелене, як природа навколо рідного села.