20 листопада 1970 року з обійстя Семена КОРПАНЮКА, що на присілку Широкому в Яворові, який притулився північною стороною до Сокільського хребта, трембітали трембіти: давали людям вість, що не стало ґазди, і кликали прийти попрощатися з ним «на грушку», як називався обряд і як того вимагав звичай. Білими жалібними хустками пов’язувала невістка Параска, дружина сина Василя, ті трембіти, що в тих краях від віків тільки сумні вісті розносять по світу.
Тумани тоді полягали навколо груня, що донедавна радували око різним квіттям і зеленою травою, порозстеляли по них свої білі полотна і покрили ними пастівники. Гори стояли сумні у вишитих осінню кептарях з червоними та жовтими китицями. Журились. Зима не за горами.
Приходили люди з усіх кутків розкинутого по горбах Яворова – від Стоянова, де колись зимував Олекса Довбуш, аж до Випчинки, що на схід від обійстя під Сокільським верхом.
Цілували хрест різьблений, що лежав на покійнику, кидали дрібну монету перевізникові, аби доставив душу в небесні простори і допровадив до райської брами, ключі від якої тримав святий Петро.
У журбі сиділи. Згадували життя покійного, твердили, що жити би йому та ще жити, а так рано всіх покинув і пішов на Божі орінці.
Мали про що говорити і мали що згадувати. Пригадували старші ґазди, ровесники Семенові, яких з кожним роком ставало все менше, як молодим зі своїм товаришем у неділю і свята, коли нема такої коло господарства пильної роботи і сам Господь велів людині від праці відпочити, йшов у ліс далеко від людських осель слухати спів пташок. А тої пташні було всюди повно. Дзвеніли-вивівкували на всі голоси, як тільки святе сонечко вставало, аж доти, коли на землю спускались сутінки і давали знак людині йти відпочити від трудів праведних. Ні, не таких хотів він слухати пташиних співів. Змішувались вони з людськими клопотами, з димами з їхніх осель, ревом маржини і гавканням кутюг, як у тих краях називали собак. Він хотів чути вільний спів, нічим не замрячений. Душі від того співу ставало легше…
Розповідали люде, як повертався з війська додому, то перш ніж ступити на батьківський поріг по стількох роках розлуки, пішов у ліс, аби наслухатись пташок. Очистити душу, казали, хотів...
Відтоді, як повернувся з війська, куди його забрали служити найяснішому цісареві, більше світами не ходив. Не знав кращого місця від того, яке було тут. Не знав кращої миті, як після роботи сісти на призьбу хати і дивитись на гори, такі завжди досконалі й постійні у своєму рисунку. Знав, що такими були віддавна і такими будуть по ньому, коли покине той світ, залишивши свою тугу у своїх різьбленнях, які будуть довго дивувати досконалістю і небуденністю. Відчували в тих його творіннях люди щось своє, рідне, якому немає назви і що не можна висловити словами, але відчути лише серцем.
А ще в місячну ніч, казали про покійника люди, виходив він тихенько в сад і годинами міг дивитись, як місячне світло пробивається крізь віття дерев і плете щось дивне, тільки йому зрозуміле.
А потім брав у руки скрипку. Аби яку роботу людина мала, а почувши Семенову скрипку, мусила кидати і слухати. Сльози важко було стримати. Звідки навчився тих мелодій, що підіймали душу від сірих буднів і несли в небесні простори, ніхто не знав. Навіть він сам.
Не буде вже більше тієї музики. Замовкла Семенова скрипка.
Не людськими дорогами ходив. Його думки і помисли були настільки чистими, що ніякий бруд не міг зачепитись до нього. Він, як і всі, йшов у долину в село розбитою дорогою, та на ньому не було ні краплі болота. Ні на капчурах, ні на постолах. Це дивувало всіх, і в селі про нього говорили, що уподібнюється до тих святих з образів, яких небесні ангели воздухами носять, аби вони не забруднились людськими гріхами. В його присутності ніхто, навіть дуже п’яний, не осмілювався сказати погане або брудне слово.
Він і справді з довгим, стриженим за давнім слов’янським звичаєм волоссям, лагідними рисами обличчями і такими ж лагідними сивими очима був подібний до старозавітних пророків або святих. Задивитись на нього можна було.
Ґаздою був, любив святу землицю, що віддячувалась йому скупими врожаями та буйними травами, які треба було косити двічі на рік, і всю свою силу і молодість вклав у неї. Вдячним їй був за те все, що давала йому. Дбав про неї і поклонявся їй, як велів звичай та як поклонялись їй ще задовго до нього. Як тільки на грішну землю спускався на білому коні Святий Юр, який все небесне воїнство під своєю рукою тримає, то клав на обійсті велику ватру, яка по-тутешньому звалась кигиталом, і очищував вогнем всю маржину і челядь, що за зиму нагрішила ділами і думками своїми.
Тоді збирав свої овечки, гнав долів і долучав до великого ходу на полонину. Подивитись треба було на той хід, бо більш чогось урочистого не знав у житті. Два або три рази виходив на ту полонину не так за належними йому будзом та бринзою, як щоб із тих верхів, де полонинські вітри гуляють і де до неба ближче, глянути на свої рідні гори. А потім восени, коли верхи зачинали вкриватись густим туманом, а листя на деревах золотилось, він ішов зустрічати верховинський хід з полонин. Видзвонювали дзвіночками вівці і худоба. Домів поспішали. На розкладених воротях стояла його дружина Параска. Зустрічала. Свято тоді було для нього і цілої хати.
Боже, як це давно було. Навіть не віриться, що було.
Був онуком славного Юри Шкрібляка, доньку якого Катерину його дєдя Іван Корпанюк взяв із Плоского. Дєдя був на все село славним боднаром, за виробами якого приходили аж із Коломийського музею Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, і нічого поганого не бачив у тому, що взимку, коли немає такої пильної роботи на господарстві, його сини Юрко та Семен у свята й неділю бігали до своїх вуйків – синів Юри Шкрібляка, котрих було аж три: Василь, Микола та Федір, та придивлялись, як ті різьблять. Поволі почали й собі.
При різьбленні Семен сильно поранив вказівний палець правої руки, тож воювати за цісаря у Першу світову війну не пішов.
Повірити просто неможливо, що віртуозно грав на скрипці та ще й різьбив.
Саме синам Івана Корпанюка, Юркові та Семенові, судилося стати найвидатнішими спадкоємцями різця Юри Шкрібляка. Влітку господарювали, як належиться синам порядних ґаздів, а взимку бралися до різьби, для якої самі придумували і виготовляли різні пристосування, як-от свердла та різці. Кузню збудували, навчились ковальського ремесла. Свердла такі повидумували, що дивуватись можна кмітливості та розуму хлопців. З часом виявилось, що з різьби можна було й жити. Тоді й протоптали люди стежку до них верхами.
А потім настали такі часи, що не стало в Семена ні коня, ні овечок. Був визволений від усього. Тільки й користі від того визволення, що мав більше часу для творчості, яку, зрештою, називав просто роботою, з якої жила хата і все господарство, бо инших джерел для прожиття не було. Мусив стати колгоспником...
Аби з бригадою не йти косити сіно для колгоспних отар, він записався в художню артіль «Гуцульщина» в Косові, де здавав за безцінь свої вироби. Де відтак дівались, невідомо, як і невідомо, в яких колекціях вони.
Коли до його домівки під Сокільський почали навідуватись кореспонденти та всякий цікавий люд і запитували, як йому вдається творити таке диво, перед яким німіли, він не знав, що відповісти. А ще важче йому було розповісти свою біографію, яку потрібно було дати до різних довідників та енциклопедій. Як-не-як, був заслуженим майстром народної творчості України. Та й що мав розповідати? Все життя минуло в отих горах. День у день, хвилина в хвилину. Що було цікавого? Все було цікавим, одним словом не скажеш. Кожна хвилина була цікавою. Від холодної вранішньої роси, яка обпікала босі ноги, аж до вечірньої прохолоди, що спадала на землю і робила повітря таким, що хоч до рани прикладай – вилікує. Тому й писали довідники про нього кілька рядочків: все життя провів на рідному присілку, де народився 14 вересня 1894 р. на саме свято Симеона Стовпника (тому й так був хрещений), помер 20 листопада 1970 р., а його брат Юрій, старший, теж заслужений майстер народної творчості, народився 12 вересня 1892 р., осів на грунті, званому у селі Коцівкою. Ще писали про виставки, в яких брав участь, але найбільше клопоту мав, коли доходило до того, як назвати ті його творіння. Бо й справді – як? Тому й писали: таріль декоративний, вказували діаметр та ще рік створення. Ще робив трійці, скриньки. А для людей – хрестики...
Одружився з дівчиною зі свого села Параскою Чорномудяк. Хату нову збудували, сина Василя та доньку Марію виховали. Син залишився на батьківськім господарстві, а донька вийшла заміж у Косів. Вік свій доживали при Василеві.
Через засиджування при тривалій роботі втратив ногу. Відтоді світ обмежився тільки призьбою, з якої дивився на гори, сходжені його ногами. Стояли тепер такими ж непорушними, як колись. Знав, що такими стоятимуть і після нього. Вже не міг різьбити. Не нарікав на долю. Дякував Богові за все. Тепер замість нього був син Василь, теж заслужений майстер народної творчості України. Перейняв батькову майстерність, і творіння його були такими ж аристократичними і довершеними.
До хати Корпанюків під Сокільським верхом тепер веде з села добре шутрована дорога. Не треба йти верхами. Машиною можна виїхати. Василь недавно з синами Юрком та Семеном переклали старе вориння, ставлене батьком, на нове. На стіні хати – меморіальна дошка про те, що тут жив і творив великий митець Семен Корпанюк.
