Спочатку була книга… Так можна сказати в цьому разі, перефразовуючи відомий біблійний вислів. Напередодні 75-річчя заснування медичного вишу Прикарпаття побачило світ 616-сторінкове ілюстроване видання «Паралелі та меридіани ІФНМУ», автором-упорядником і редактором якого є завідувач кафедри українознавства і філософії цього вишу, доктор філологічних наук, професор Володимир Качкан, він же письменник, член НСПУ. Книжка відкриває перед читачем багато яскравих епізодів і промовистих фактів вельми насиченої подіями й іменами історії медуніверситету, як і не менш, а напевно, ще більш багатої на них нинішньої доби ІФНМУ...
Видання, що побачило світ в івано-франківському видавництві «Місто НВ», автор визначив як книжку документальних есеїв, діалогів, нарисів, статей, а змістове її наповнення охарактеризував підзаголовком «Івано-Франківський національний медичний університет – у постатях». Поява цієї знакової книги і стала найпершим приводом для моєї зустрічі з нинішнім ректором вишу – доктором медичних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки України Миколою РОЖКОМ.
– Миколо Михайловичу, коли все ж в медуніверситеті відзначають день його народження? У книжці «Паралелі та меридіани ІФНМУ» прочитав, що Рада народних комісарів тодішнього СРСР 4 липня 1945 р. видала розпорядження з дозволом Комітетові у справах вищої школи при Раднаркомі УРСР і Наркомздоров’я СРСР «організувати у м. Станіславі медичний інститут». Цим документом було також встановлено план прийому студентів на перший курс – 200 осіб. А далі згадується, що постановою Раднаркому УРСР від 17 липня того року було дозволено Народному комісаріату охорони здоров’я УРСР «організувати в м. Станіславі медичний інститут з лікувальним факультетом», зобов’язано тодішній виконком Станіславської обласної ради депутатів трудящих передати під інститут 14 будинків на різних вулицях міста, виділити 100 квартир для професорсько-викладацького складу та співробітників інституту, а також 150 га землі, організувати в 1945 р. клініку медінституту на 500 ліжок».
– Власне, від того дня – 17 липня 1945-го, коли ще не закінчилася Друга світова війна, ми й ведемо офіційний відлік історії медичного вишу Прикарпаття. Хоча, звісно, відзначимо ювілейну дату на початку нового навчального року, щоправда, наразі ще не можу точно сказати, коли він розпочнеться в умовах нинішнього протиепідемічного карантину. Для першокурсників – орієнтовно з 1 жовтня. А професору нашого університету, заслуженому діячеві науки і техніки України Володимирові Качкану принагідно хочу щиро подякувати за те, що відгукнувся на мою пропозицію і взяв на себе многотрудну й дуже відповідальну місію автора-упорядника книжки «Паралелі та меридіани ІФНМУ».
Ви, напевно, хотіли би спитати передовсім про те, як я, нинішній чільник медичного вишу, оцінюю його 75-річний шлях, більша частина якого припадає на радянський період в історії Прикарпаття. Так, за незалежної України ми об’єктивно характеризуємо цей період як час репресій тоталітарної влади супроти місцевого населення, притлумлення нею національних первнів у свідомості українців. Утім, відзначаючи ювілей ІФНМУ, ми наголошуємо не на ідеологічній компоненті тодішньої вищої освіти, навіть і медичної, у вигляді курсів історії КПРС та наукового комунізму, а на позитивному підґрунті заснування медінституту, розвитку його протягом наступних десятиліть, формування викладацько-наукового потенціалу вишу. Адже його внесок в охорону здоров’я жителів Прикарпаття й інших регіонів України, де працювали і працюють наші випускники, в медичну науку, важко переоцінити.
Отож 75-літній ювілей нашого вишу не прийшов сам по собі. Ми повинні пам’ятати про те, як закладались підвалини ІФНМУ. Медуніверситет сьогоднішній – це насамперед заслуга тих, хто працював тут до нас. Переглядав книжку, яку ми випустили до ювілею, і уявляв, як людям, котрі створювали на фактично порожньому місці медичний інститут, було тоді нелегко. Особливо в період сталінізму. Потім, знаємо з історії, біля керма СРСР перебували коротший чи довший час Берія, Маленков, Хрущов, Брежнєв і т. д. Напевне, на кожному етапі існування вишу в радянські часи були свої серйозні труднощі й перепони, але разом з тим і розбудовувався за державні кошти інститут з усією його інфраструктурою. Очолювали ж цей процес розширення і зміцнення матеріально-технічної бази вишу, виявляли в цих питаннях ініціативу перед тодішніми органами влади його чільники. Скажімо, ректор Георгій Бабенко побудував студентські гуртожитки, Анатолій Дехтяр – житлові будинки для викладачів у мікрорайоні «Пасічна» та новий корпус стоматологічного факультету, Євген Нейко – лекційні аудиторії, спортивний комплекс вишу.
Низько схиляю голову перед людьми, котрі творили історію ІФНМУ, і переконаний в тому, що жодного з її етапів не можна відкидати, бо інакше прийдемо в нікуди. Як теперішній ректор дуже переживаю за те, щоби зберегти медуніверситет і для майбутніх поколінь, щоб закладені нашими вчителями традиції гідно продовжували представники професорсько-викладацького складу нині національного за статусом вишу, чимало з яких ще добре пам’ятають згаданих у книжці його керівників за спільною з ними працею.
Відома істина: якщо не пам’ятаєш свого минулого, то не матимеш і майбутнього. Зрозумів й усвідомив її особливо гостро тоді, коли у 2011-му став ректором ІФНМУ – відчув особисту колосальну відповідальність за довірену мені долю вишу. Ця відповідальність не зменшилась, а ще збільшилась після того, як позаторік колектив працівників вишу знову обрав мене ректором. Напевне ж, ухвалюючи таке рішення, люди виходили з того, що університет на сьогодні принаймні не є бідним, яким я дев’ять років тому прийняв його як новопризначений ректор, що наш ВНЗ має хороші перспективи для свого розвою. Вдалося мені це зробити з командою однодумців, яку я сформував і з якою спільно працюю. Але якби був і найбільшим мудрагелем, не під силу мені побудувати новий навчальний корпус, про таке на сьогодні навіть мріяти не можу, бо коштів на це в державній скарбниці просто немає. Мені кажуть: «Ти сучасний менеджер!», а я відповідаю: «Щось умію, а чогось іще вчуся, зокрема і з досвіду своїх попередників на ректорській посаді, який вони мені залишили у спадок».
– Про Вас як менеджера тепер говоритимуть ще більше, адже хоч Ви і не побудували нового корпусу, але, як я чув, недавно медуніверситет придбав для своїх навчальних потреб старий будинок на вул. Бандери, 79-а і його вже капітально ремонтують…
– Це справді так. Заплативши за ту чотириповерхівку приватним власникам понад 40 млн грн, наш ВНЗ створив прецедент в усій Україні: останніми роками такого не було, щоб державний університет не продав, а саме купив навчальний корпус і тим самим приростив державну власність. Адже власником медичного вишу є Міністерство охорони здоров’я, і там цим фактом були вельми подивовані. Хоча наш університет досить самостійний з економічного погляду і не просить у МОЗ ніяких дотацій з Держбюджету. Він сам собі дає раду завдяки розумній фінансовій політиці, раціональній витраті коштів на своє утримання.
– Які саме структурні підрозділи вишу справлять входини у ще одному його корпусі?
– Уже з 1 вересня деякі із кафедр зайдуть у цей великий будинок загальною площею близько 4 тис. кв. м. На першому поверсі плануємо розмістити кафетерій, лекційну аудиторію, простору конференц-залу для проведення різноманітних заходів, зарезервовано тут приміщення і для кафедри фармакології. На другому поверсі буде створено умови для складання нашими випускниками – лікарями-інтернами об’єктивного структурованого клінічного іспиту (ОСКІ), наразі ще розробляємо відповідну проєктно-кошторисну документацію. Велике перепланування приміщень площею майже 1 600 кв. м здійснено в ході уже завершуваного капітального ремонту третього й четвертого поверхів корпусу – там справить входини кафедра мовознавства, яка отримає загалом близько 40 навчальних кімнат. Ці невеликі аудиторії розраховані на 10-15 осіб. У них проводитимуть заняття зі студентами, зокрема й іноземними, викладачі української, англійської, німецької та французької мов.
Також завершуємо чималий обсяг ремонтних робіт на кафедрі медичної інформатики, медичної та біологічної фізики, облаштували диспетчерську, кімнати для переодягання та душові для працівників господарського відділу, оновили фасад морфологічного корпусу, що було вельми складно, бо пов’язано зі збереженням цінних архітектурних деталей цього будинку на майдані Шептицького. А приміщення кафедри гістології, цитології та ембріології її працівники 1 вересня застануть не лише відремонтованим, а й оснащеним новою апаратурою. Залишилося виконати ще деякі ремонтні роботи на кафедрі анатомії людини. Для неї – і це нині факт унікальний в житті українських медичних вишів – ми закупили сучасний електронний мікроскоп. З його допомогою працівники кафедри та студенти, які виявляють інтерес до медичної науки, вивчатимуть структури морфологічної будови людського тіла і зміни їх при різних захворюваннях, проводитимуть експериментальні дослідження.
У приміщенні стоматологічного факультету вже розбирають старі конструкції і невдовзі почнуть реконструювати перший поверх: роздягальні для студентів тепер відповідатимуть усім вимогам санітарії, пожежної безпеки та естетики, переплануємо і кафе за проєктом, який уже завершуємо розробляти. Воно буде самобутнім за оформленням інтер’єру, як і чудове кафе, яке раніше ми відкрили біля «Бастіону», назвавши його на пропозицію студентів «Академка». До речі, медуніверситет єдиний серед вишів міста зберіг своє студентське громадське харчування – приміщення його закладів ми не віддали в оренду приватникам. У кожному навчальному корпусі маємо кафетерій, кафе або їдальню, прислухаємось до побажань молоді щодо страв у меню. Гуртожитки, харчування студентства – ці питання для нас завжди на першому місці.
ІФНМУ також має свій медичний коледж. Тепер його студентам ближче буде добиратися до місця навчання, адже переводимо цей заклад із приміщень ВО «Прикарпатський радіозавод» на взятий університетом в оренду п’ятий поверх будинку ОБТІ на тій же вул. Бандери. Принагідно хотів би висловити вдячність генеральному директорові виробничого об’єднання Дмитрові Втерковському за майже 10 років нашої плідної співпраці. А вже розпочатий набір студентів до коледжу стане для нас, сказати б, першим лакмусовим папірцем результативності цьогорічної вступної кампанії.
Згадаю також університетську базу в Яремчі. Тут завершуємо ремонтувати будинок під реабілітаційний корпус для факультету ерготерапії і фізичної терапії. На цьому новому факультеті вишу ми почали готувати лікарів, які здійснюватимуть реабілітацію пацієнтів, добираючи для відновлення їхніх фізичних кондицій відповідні системи медичних вправ.
– А про вправи фізичні, які виконують ваші студенти на парах з фізкультури, заняттях численних секцій з різних видів спорту у найкращому в медичних вишах країни спорткомплексі Ви ще нічого не сказали. Подейкують, що Вам якось навіть запропонували відкрити в медуніверситеті й факультет фізичного виховання…
– Це не жарт, так було насправді. Але я сказав, що такий факультет уже давно є у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, а наш виш має інший профіль, тож не збирається створювати йому якусь конкуренцію. Фахівці з лікувальної фізкультури і лікарі з фізичної терапії – не одне й те саме. Знаю це з особистого досвіду, адже замолоду активно займався спортом. Після восьмирічної школи я, уродженець села Устя на Снятинщині, спочатку закінчив з відзнакою тодішній Івано-Франківський технікум фізкультури. Грав у його команді з футболу, який полюбив на все життя, хоча так склалося, що під час навчання в тому закладі спеціалізувався на лижних гонках та біатлоні, з якого навіть був чемпіоном України, входив до складу її юнацької та юніорської збірних. Коли ж після армійської служби вступив на підготовче відділення Івано-Франківського медінституту, а відтак був зарахований студентом стоматологічного факультету, то виступав за наш виш з того ж таки біатлону та лижних гонок.
– Отож уже тоді Ви були певною мірою причетними до творення історії медичного вишу, а саме: її спортивних сторінок…
– Я й дотепер разом з іншими нашими викладачами старшого покоління у вільний час ходжу поганяти м’яча для свого задоволення в університетський спорткомплекс. А там є не тільки футбольні поля, а й майданчики для інших спортивних ігор просто неба і в закритому приміщенні, тенісні корти, басейн, який був, по суті, розваленим, коли я прийшов на ректорську посаду, і його відбудова стала для мене одним із першочергових завдань. Як чільник медичного університету виступаю не тільки перед студентами, а й іншими категоріями слухачів, агітуючи за здоровий спосіб життя. І сам щодня дотримуюся цієї засади, у мене не буває так, щоб говорив одне, а робив друге. Скажімо, я ніколи не вживав і донині не вживаю алкоголю.
А серед останніх спортивних здобутків студентів ІФНМУ згадаю хоч би те, що наші чоловіча і жіноча команди з баскетболу «3х3» перемогли на обласній універсіаді. Університетська команда з цього виду ігрового спорту виступає в українській суперлізі і посіла високе п’яте місце. Наша гордість – п’ятикурсник медичного факультету Олександр Шваб, який став чемпіоном світу з гирьового спорту. На заочному відділенні фармацевтичного факультету вчиться членкиня збірної України з веслування на байдарках і каноє Наталка Жилюк. Якби не пандемія коронавірусу і не перенесли на 2021-й літню Олімпіаду в Токіо, то вона могла б виступити нинішнього року на цих змаганнях найвищого світового рівня, і в історію ІФНМУ вперше було б вписано такий відрадний факт.
– Ох ця пандемія… Наскільки вона якщо й не вибила ваш виш із нормального робочого процесу, то принаймні порушила його? Знаю, що в деяких закладах та організаціях через «зміління» фонду зарплати працівники змушені були писати заяви про відпустку за власний рахунок. А як у медуніверситеті?
– Великі зарплатні борги були однією з найболючіших проблем, які мені довелося розв’язувати, коли 2011-го став ректором медуніверситету. На сьогодні ж нема у нас ні копійки заборгованості перед працівниками, і це чи не найпромовистіше свідчить про стабільність розвитку вишу. В нелегкий для всієї держави час пандемії коронавірусу ми нікого не скоротили, ніхто й не відпочивав вимушено без відпускних місяць чи два. Навпаки, і нині наші працівники йдуть у відпустку чітко за графіком й отримують, окрім зарплати, відпускні та оздоровчі в розмірі посадового окладу. Ще й кожен попри те, що карантинний період затягнувся, отримав недавно премію до Дня медичного працівника, сподіваємось виплатити її і до Дня університету, який відзначаємо у вересні. А перед тим люди мали премії до великодніх, різдвяних і новорічних свят.
Звісно, медуніверситет не стоїть осторонь боротьби з пандемією, а в самий її епіцентр пішло чимало наших професорів, доцентів, асистентів та й навіть студентів. Вони допомагали лікувати хворих у медичних закладах Івано-Франківська, дехто й сам захворів на коронавірусну інфекцію, але, слава Богу, видужав. Цим людям ми виплатили з університетського фонду зарплати по 10 тис. грн премії; тим, хто під час карантину був зайнятий на ремонтно-будівельних роботах, – по 5 тис.; по 3 тис. – тим, хто й далі щодня працював у розміщених в центральному корпусі вишу таких службах, як бухгалтерія, канцелярія, навчальний відділ; по тисячі – викладачам, котрі перебували в цей час удома, але й далі навчали студентів – дистанційно, приймали у них через соціальні мережі модульні іспити. Попри пандемію навчальний процес в університеті тривав.
– А як Ви ставитеся до дистанційної форми навчання майбутніх спеціалістів медицини?
– Я завжди казав, що лікаря готувати через інтернет неможливо, і мене ніхто не переконає в протилежному. Навчати студентів медичних спеціальностей «на дистанції» змусила нас винятково складна цьогорічна ситуація, те лихо, яке нині переживаємо і яке стало серйозним викликом для всього українського суспільства. Сподіваюся, що пандемію ми найближчим часом переборемо і студенти підуть у навчально-практичні центри, створені нашим університетом, що й держава у питанні його клінічних баз повернеться до нас обличчям. Бо за логікою здобуття фахової освіти майбутніми медиками просто не може бути такого, щоб вони не мали доступу до пацієнтів. Ми готові платити тим лікарням, де дотепер були такі бази кафедр ІФНМУ, за оренду й опалення наданих з цією метою кімнат. Власне, не так самі лікарні винні в тому, що виникла проблема з подальшим існуванням розміщених там клінічних баз університету, а поставлено лікарні в такі умови з початком другого етапу медичної реформи, коли вони стали комунальними некомерційними підприємствами. Але гадаю, що в цьому питанні переможе здоровий глузд. Зрештою, і новий міністр охорони здоров’я Максим Степанов скептично висловився щодо того, чи в одних лише студентських аудиторіях, без практичних занять у клініках, молода людина може вивчитися на лікаря.
Ше одна серйозна проблема постала перед цьогорічними випускниками медуніверситету: для проходження ними інтернатури чомусь не передбачили виділення лікувальним закладам відповідних коштів. Тож юнаки та дівчата приходять із цим питанням до нас у ректорат. Однак до вирішення його ми вже не маємо стосунку після того, як вручили молодим спеціалістам дипломи і побажали щасливої дороги в житті.
Або ж така проблема. В Україні дуже мало медуніверситетів, котрі мали б, як ми, свою клініку і центр стоматології. Дотепер ці лікувальні заклади фінансували з Держбюджету. Але нині, коли в країні звичайні лікарні вже автономізувалися, тобто перетворилися на КНП, аби надалі отримувати фінансування через Національну службу здоров’я, виникла певна законодавча колізія щодо цього для лікувальних закладів медичного вишу з національним статусом. Нам не дозволяють зареєструвати в Національній службі здоров’я України університетську клініку і стоматологічний центр, бо такому разі ці заклади потрібно було б так само перетворити на автономні, які б уже не мали якогось стосунку до медичного вишу. Якщо ж цю суперечність у законодавчому полі не врегулюють, то на утримання своїх клініки і центру нам потрібно буде «викроювати» з річного бюджету вишу аж 30 млн грн – важкопідйомну для нього суму. Порівняйте: на опалювальний сезон 2019/2020 ми витратили 17 млн грн, а на новий із введенням у дію навчального корпусу на вул. Бандери потрібно буде ще більше коштів.
– Мабуть, через карантин, що затягнувся, цьогорічна вступна кампанія буде для вашого вишу, як і для інших, досить-таки непростою?
– Не те слово – вона для нас може стати порівняно з попередніми навіть проблемною. Рейтинг вишу визначає кількість молоді, яка приходить вчитися. У 2017–2019 роках в ІФНМУ спостерігалася позитивна тенденція до збільшення набору студентів, тоді як багато вітчизняних університетів нашого профілю нарікали на його недостатність. Торік ми були третіми серед вишів за показником виконання державного замовлення на підготовку спеціалістів для галузі охорони здоров’я. Як буде нинішнього року, прогнозувати наразі не беруся, але, з усього видно, негативно позначиться на вступній кампанії те, що вона зсувається на місяць порівняно з традиційними її термінами. По-друге, не можемо скидати з рахунку той чинник, що через обмежені можливості виїзду на заробітки за кордон у зв’язку з пандемією коронавірусу українці загалом збідніли, а отже, і складніше для них тепер посилати своїх дітей на навчання у платні групи медичного вишу.
– Але є ще таке важливе джерело поповнення бюджету ІФНМУ, як платне навчання студентів з інших країн…
– Хоча деякі «реформатори» пропонують керівництву нашого університету ліквідувати факультет підготовки іноземних громадян, але, направду, без нього ми не матимемо шансів далі розвивати ВНЗ. Іноземець платить за навчання учетверо більше від українського студента. І ми для молоді з інших країн маємо створити належні умови для навчання й побуту. Хоча вони живуть в гуртожитках і від наших хлопців та дівчат нічим не відрізняються. Так само вимоги викладачів до всіх студентів – і українських, й іноземців – однакові. Тож ми нині, попри карантинні обмеження, діяльно співпрацюємо з фірмами, які в різних країнах світу набирають молодь для навчання в українських вишах, з Міністерством освіти і науки, з обласним лабораторним центром. Передусім стосовно того, щоби прийнята Кабміном постанова про правила в’їзду в Україну в умовах пандемії COVID-19 не створювала складнощів для охочих вступити до нашого вишу іноземців. Та й через ту ж пандемію в Індії, звідки маємо найбільше закордонних студентів, шкільні іспити на кшталт українського ЗНО відбудуться лише наприкінці липня.
– А якщо із причин, про які Ви сказали, цьогорічний план набору студентів на перший курс не буде виконано?
– Це було б для нас дуже прикро, бо в такому разі довелося б скорочувати працівників. А за кожним із них стоїть сім’я, якій треба за щось жити. Прикрою була б така ситуація з огляду і на те, що ІФНМУ знають в Україні як одного з лідерів серед вишів щодо підтримки фахового зростання здібної до медичних наук молоді. За останні роки майже 80 викладачам, які закінчили у нас аспірантуру й захистили кандидатські дисертації, ми дали можливість працювати на посадах доцентів, а ще два десятки наших молодих колег найближчим часом призначимо на посади доцентів або ж їм буде надано вчене звання доцента чи професора. Позаторік перейдено історичний для ІФНМУ рубіж – число докторів наук, задіяних у нашому навчальному процесі, перевищило сотню. На сьогодні маємо вже близько 120 докторів наук, майже 600 кандидатів, 400 доцентів, 20 заслужених лікарів, 11 заслужених діячів науки і техніки України. Ми твердо взяли курс на те, щоб ряди наших молодих викладачів і далі зростали. Нинішнього року залишили в університеті для наукової роботи, скажімо, п’ять випускників медичного факультету, у яких найвищий рейтинг. Такі рейтинги складають у деканатах факультетів, я як ректор до цього жодного стосунку не маю.
Отож це не просто високі слова, а 75-літній ювілей університету націлює мене, його чільника, і мою команду однодумців на те, щоби зберегти наш золотий науково-викладацький фонд і водночас усіляко сприяти поповненню його молодими фахівцями. Зокрема створюємо в університеті всі умови для проведення наукових досліджень. Приміром, на сьогодні можемо похвалитися наявністю 11 сертифікованих державних лабораторій – за цим показником наш ВНЗ один із лідерів серед медичних університетів, лише Вінницький має їх більше. 2014 року вдруге в історії вишу Державною премією України в галузі науки і техніки було відзначено авторський колектив – групу вчених ІФНМУ, в тому числі й мене, за дослідження, пов’язані з комплексною оцінкою та оптимізацією методів прогнозування, діагностики та лікування стоматологічних захворювань у населення різних вікових груп, та за інші наші розробки.
– Я був свідком того, як на торішній конференції обласної організації Товариства винахідників і раціоналізаторів Вас вшановували за досягнення неабиякого рубежу – отримання 200 патентів на винаходи…
– На сьогодні їх у мене вже близько 250. А торік я й загалом працівники та студенти університету мали аж кілька приводів для відзначення радісних подій – 40-річчя стоматологічного факультету (тут, до речі, я зріс як учений і винахідник, автор навчальних посібників для студентів, монографій, підготував близько 50 кандидатів і докторів наук), 20-річчя фармацевтичного, 55-річчя нашої народної аматорської чоловічої хорової капели «Сурма» ім. Богдана Волосянка…
– У книжці «Паралелі та меридіани ІФНМУ» є також світлини й текстові розповіді, що відображають багатолітню творчу діяльність цієї капели – також свого роду візитівки вашого ВНЗ. Але, наскільки знаю, була в її діяльності і тривала перерва…
– Так, на час призначення мене ректором університету «Сурма» з певних причин не діяла. Тоді, у 2011-му, мені повірив художній керівник і диригент капели, заслужений працівник культури України Богдан Волосянко, він же кандидат медичних наук, доцент нашого університету, що я як новий чільник вишу всім, чим зможу, допомагатиму відновити її повноцінну діяльність. І нам, хоча й з великими труднощами, вдалося реанімувати «Сурму». На жаль, уже наступного року Господь забрав Богдана Михайловича до Себе. І тут уже члени цього аматорського колективу повірили заслуженому діячеві мистецтв України Володимирові Савчуку, якого я рекомендував їм як, на мою думку, гідного наступника Б. Волосянка. На сьогодні небагато в області хорових колективів з таким цікавим репертуаром музичних творів і які б із такою високою вокальною майстерністю пропагували українську пісню. Приміром, торік на міжнародному фестивалі в Одесі наш аматорський колектив здобув перше місце, поступившись лише володарю гран-прі – хору державної філармонії Казахстану, але ж то професійні співаки.
У нашому університеті створено, без перебільшення, чудові умови для того, щоб молодь, викладачі та інші працівники вишу могли займатися художньою самодіяльністю. Приміром, серед вітчизняних медичних вишів наш університет єдиний, де студенти мають свою актову залу в гуртожитку.
– У Вашій передмові до книжки, присвяченої 75-річчю ІФНМУ, є такі слова: «Наш ювілей – особливо світлий, гуманістично спроєктований з минувшини – у майбуття». Редакція «Галичини» щиро здоровить з цією радісною подією Вас і весь професорсько-викладацький склад, працівників, студентів медуніверситету. Що Ви хотіли би сказати читачам газети з нагоди такої знакової віхи в історії вишу, який очолюєте, що принагідно побажаєте своєму великому колективу?
– Для нас завжди на чільному місці – студентство і те, що ми робимо для нього. Не менш важливо для керівництва університету забезпечити всіх працівників роботою, зарплатою, належним матеріальним стимулюванням для сумлінного виконання ними своїх трудових обов’язків, створити їм умови для наукової творчості. Зичу нашому медичному університетові, щоб він жив, розвивався, мав своє добре ім’я, щоб на нас ніхто не показував пальцем. Від душі бажаю колективу ІФНМУ ще багато-багато років плідної праці для блага і в ім’я рідної України.
