Високий, ставний, вродливий, ясноокий Петро Маланюк одразу привертає увагу на вицвілій від часу світлині, де він серед побратимів по зброї — уродженців Станіславського і Галицького повітів. Характерна особливість юнака-упівця — погляд спідлоба. Цей проникливий погляд не змінився і після десяти років вимушеного переховування від органів КДБ на горищі батьківського будинку в селі Микитинцях поблизу Станіслава. Навіть у подертій тілогрійці і стоптаних бурках, в яких сфотографували Петра відразу після затримання, він не видається зломленим чи бодай наляканим. Що ж спонукало цього молодого чоловіка вступити до лав УПА? ...13 листопада 1943 року у Станіславі в драмтеатрі ім. І. Франка (нині — обласна філармонія) йшла прем’єра оперети Ярослава Барнича «Шаріка», яка підносила національний дух, примножувала сили незламності й мужності галичан. Спраглий за українським мистецтвом, патріотичний місцевий глядач переповнив залу театру. Довідавшись зі слів зрадників про такий контингент глядачів, гестапо зіграло свою виставу — криваву. На початку другої дії фашисти ввірвалися до зали і після виснажливої перевірки, яка тривала всеньку ніч, заарештували десятки людей і кинули у станіславську тюрму на вул. Бєлінського. Жорстоко катували, багатьох убили на допитах, багатьох покалічили. А 17 листопада в’язнів перевезли до театру, де о 9-й ранку гестапівці розпочали показове судилище над 27 патріотами. Мадяри зігнали тисячі людей, щоб показати, що відбувається з тими, хто хоче незалежності України. З театру виводили попід руки смертників — українських патріотів. Гестапівці прив’язували їх колючим дротом до стовпів біля синагоги і за наказом розстрілювали, ще живих добивали з пістолетів. Усе це творилося під голосний регіт і оплески поляків. Відтак понівечені тіла повідв’язували і вантажною машиною вивезли за місто. Серед страчених були й двоє вчителів-односельців Петра Маланюка — його однофамілець член ОУН Олексій та Дмитро Бойко.