У рамках редакційного проєкту «Людина у війні» мандруємо до Калуша – до художниці Вікторії ГРЕЧКО, щоб наживо відчути й насолодитися її живописними творами, серед яких і «Квіти Перемоги». До речі, в помешканні Вікторії Андріївни та Юрія Володимировича можуть здивувати не лише настінна галерея малярських полотен чи різнобарв’я вишиваних робіт, світла художня кімната-студія з незавершеним весняним пейзажем на мольберті й купою акуратно припертих до стіни і ще неторканих полотен на підрамниках, зі спеціальним невеличким дерев’яним верстатом для плетіння герданів. Впадають в око й чималі картонні коробки з бляшанками та смерековими шишками, заготовками для виготовлення окопних свічок у різних кутках квартири…

– Я народилась у Богородчанах, а відтак, коли була ще маленькою, батьки переїхали до Калуша. Недавно побувала біля того будинку у центрі Богородчан, де народилася. Дуже хочу намалювати ту стареньку, але гарну розлогу грушку-дичку зі свого дитинства, яка росла під нашим вікном. Там усе змінилося, та залишилися чудові спогади з дитинства.

Мій тато – Андрій Тимофійович Китаєв, уродженець міста Олександрії на Кіровоградщині, дуже любив театр і навіть свого часу грав у Косівському театрі, багато років працював у Калуші головою суду. А мама – шляхетна болехівчанка Ірина Йосипівна Лугова була журналісткою, її ім’я занесено до Книги почесних громадян міста Калуша. Сім’я наша була дуже цікавою. Мама була вродливою жінкою, вона моделювала й шила одежу собі й нам, до старості дбала про свій шляхетний і зі смаком вигляд, а тато вирізнявся артистизмом і делікатним почуттям гумору.

У нас була велика бібліотека. Ми, діти, мали у кого і на чому вчитися. Батько колекціонував журнальні вирізки з ілюстраціями картин відомих художників. Я навчалася спочатку у школі №1, а відтак №3 міста Калуша і вже тоді, у сьомому чи восьмому класах, пробувала щось малювати – до сімейних дат батьків. Пригадую, що до дня народження тата олівцем намалювала дівчинку, майже дитину, у військовому строї – зимовій білій шапці-вушанці і світлій дублянці – зі зброєю в руках. А називалася картина «Вічно – п’ятнадцять».

Я не була «кімнатною» і слухняною дитиною – у мені жила бунтарка, але відмінне навчання згладжувало всі мої дитячі «гріхи». Це вже згодом, образно кажучи, мене приборкав мій чоловік Юрій Володимирович – повна протилежність моєму характеру. Я – вогонь, а він – земля. А сім’я мене цілком поглинула. Я весь свій час віддавала дітям Уляні та Андрійкові. А про себе й свою освіту забула… Якийсь час за порадою батьків навчалася на музпеді в Івано-Франківському педінституті ім. В. Стефаника, але залишила його – не хотіла бути вчителькою співів, хоча дуже любила й належно знала і теорію музики, і сольфеджіо. Я була надзвичайно не пристосована до життя.

– Ні, я не мріяла і навіть не знала, що мені найбільше до вподоби. І до медицини була небайдужа, і до словесної творчості обдарована… Але після заміжжя це все відійшло на другий план. Та я таки вступила у Калуське училище культури. І не жалкую, це дало мені багато. Але найбільше мені передалося, переконана, на генному рівні від батьків. Я працювала концертмейстером у Будинку піонерів у Калуші, а згодом мене переманили в українсько-бельгійське підприємство, та я зрозуміла, що це не моє. Тож якийсь час я не мала роботи. Згодом працювала техніком у НДПІ ПАТ «Укрнафта». А то величезний штат інтелігентних людей. У профкомі я курувала культуру, написала багато сценаріїв і провела чимало цікавих заходів. Тоді почувалася людиною. Була на Майдані в Києві. То одні з найщасливіших років мого життя. Я навіть опублікувала у газетах кілька нарисів про багатьох своїх колег по роботі як журналістка – про поета Степана Поповича, ветеранку праці Олесю Виборну, галузевого академіка, начальника бурового відділу Анатолія Андрусяка, багатолітнього двірника Йосипа Василика та інших. Як кажуть, проступив мамин журналістський ген. Але ж моя мама ще й добре малювала, і її акварелі досі зберігаю. Я завжди встидалася мамі показувати свої малярські роботи. А коли якось показала, то мама була дуже здивована й загорілася бажанням у свої 87 років й собі спробувати. І спробувала – чудові роботи вдалися. Тішилася мама й моїми статтями, й художніми полотнами. Коли мені було 59, я звільнилася з НДПІ.

– Свого часу придбала собі дві заготовки полотна, два пензлі й масляні фарби. І коли нас «попросили» з роботи, то пів року банувала за інститутом й не знала, куди себе приткнути. Згодом відчула, що стала володаркою свого часу, і згадала про ті полотна, фарби й пензлі. Багато перечитала про історію малярства, слухала передачі про світових та українських художників, дивилася відеоуроки майстрів пензля й т. ін. Я зрозуміла, що хочу творити. І одного дня 2017 року за три години написала свою першу картину – зимовий пейзаж. Несподівано побачила, що змогла передати стан природи, її живий подих. Чоловік був щиро й приємно здивований. Відтоді працювала й працювала. Бачила помилки й виправляла, знову робила їх і вкотре виправляла.

– Я довго думала, чи виставляти свої роботи на загал. Бо кожна – то особистість автора. Якось показала свої художні полотна у фейсбуці, і їх побачила відома майстриня з плетіння герданів Марія Чулак з Івано-Франківська і своїм запрошенням взяти участь у різдвяній виставці у приміщенні Науково-методичного центру культури і мистецтв Прикарпаття фактично благословила мою публічність як художниці. Там я представляла пейзажні роботи. А ще взяла мої роботи на продаж Леоніла Жодік у салон «Ортус». Проте мені бракувало думки фахового митця. І якось картини побачив наш калуський художник Володимир Романів і сказав, що вони досить сміливі. Але така його оцінка була неглибокою.

Одного разу мене запросили до Івано-Франківська на майстер-клас знаної американської художниці Лорі Путнам в осередок «Мистецька мансарда». Там я вперше відчула себе мисткинею. Писала натюрморт з натури. Американська художниця не зганила мою роботу, а навпаки, глянувши на картину з нарцисами, означила їх «містичними». То була для мене велика оцінка. І вже 2019 року в Калуші відбулася моя перша персональна художня виставка, куратором якої був художник В. Романів. Я представила свої 56 полотен. Калуський мистецький бомонд сприйняв мене стримано. Я стояла перед відвідувачами, як на паперті, й почувалася оголеною, ніби люди, дивлячись на мої твори, бачили все моє нутро. Та то була гарна виставка.

– Жива природа – передусім квіти. Адже квіти – то найдивовижніше і найкраще після людини живе Боже твориво на землі. Найбільше працюю у техніці багатошарового олійного живопису на полотні. Віддаю перевагу таким жанрам, як пейзаж чи натюрморт, а ще пробую себе у портретистиці. Хочу написати жінку-українку на тлі національної символіки й у вінку з живих квітів. Тож квіти для мене – найбільші диво на землі й краса.

– Вірите, за роки повномасштабного вторгнення російських загарбників я нічого не створила. У голові малюю, а на полотні – ні. Єдине, що зробила доброго, – віддала деякі свої картини для благодійної мети: допомогти ЗСУ – у Польщі й в Україні. А ще як арттерапію ми провадимо мистецькі майстер-класи разом з воїнами. І це, за відгуками наших захисників, для них дуже дієва річ у часі їхньої реабілітації й одужання.

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, то думала, що війна закінчиться швидко, і написала картину «Квіти Перемоги». Це розмаїття квітів мого дитинства, тож вони найбільш любі моєму серцю. Вони розцвітають наприкінці червня – на початку липня. Я сподівалася, що війна доти закінчиться… Тепер хочу провести благодійний літературний вечір членкині НСПУ, поетеси, союзянки, просвітянки й волонтерки Валентини Корнійчук-Ганущак «Віч-на-віч із собою – віч-на-віч із війною». Я ж не лише членкиня Союзу українок й волонтерка, а ще й композиторка. Тож і моя пісня «Осінній вальс» на слова Валентини Корнійчук-Ганущак також прозвучить уперше на цьому творчому вечорі калуської поетеси.

– Думаю, що митці і право мають творити і, можливо, навіть обов’язок…