Сім років тому я написав текст, за який мене дуже критикували. Це було під час Євромайдану. Наближалося Різдво, Янукович не думав здаватися, а люди не збиралися йти з Майдану. Протести зайшли у глухий кут, ніхто не знав, що робити далі.
І тоді я нагадав про важливість Різдва та його символіки, закликав колядувати, бо колядки – це наші бойові пісні. Наші вороги колядок не співають. Їх виховували на інших колискових та інших книжках, аніж «Нарнія» чи «Володар перснів». Тому вони не знають, що всередині нас є щось більше. Що спонукає робити неймовірні речі, а у разі потреби – навіть віддати своє життя. Отож ми неодмінно переможемо.
Мене критикували, мовляв, цим текстом я образив жителів українського Сходу, які Різдва не святкують і не колядують. Колядують лише на Галичині. А тому написане мною є словами ще одного галичанина, який не бачить далі свого носа та намагається виокремити Галичину від України.
Ці звинувачення несправедливі. Ті, хто знає наші місцеві галицькі дискусії, можуть засвідчити: я постійно повторюю, що українська мова не може бути підставою ідентичності. Що Схід включно з Донбасом – це також Україна, тільки в інший спосіб, аніж Захід та Галичина. І що образ «двох Україн» – які, як герої відомого вірша Редьярда Кіплінга, ніколи між собою не зійдуться, – є фальшивим.
У моєму тексті про Різдво не йшлося про галицьку окремішність. А мовилося про людей, які стояли на Майдані. Ще не було перших розстрілів. Але вже була спроба «Беркуту» в ніч на 11 грудня розігнати протестувальників. Було відчуття, що Янукович спробує атакувати знову, і без крові не обійдеться.
Проста людська порядність зобов’язує ставати на бік жертви, незалежно від того, ким вона є і звідки походить. Особливо, коли та опиняється перед лицем смертельної загрози. За таких обставин у будь-кого виникає депресія та переполох, бажання підібрати хвіст і потихеньку втекти з поля бою.
Різдвяні ж колядки дають сили вистояти. У них співається, як найсильніший світу сього цар Ірод зі своїм великим військом зазнає поразки від малого Дитинча, яке народилося не в царських палатах, а в убогій стаєнці.
Колядки розповідають, що річ не в силі, а у правді. Але не у стилі російського бойовика «Брат». Бо правда «Брата» – це правда тутешня, земна.
А правда Різдва позаземна. Її відчували перед лицем крайньої загрози в’язні після допиту, хворі під час клінічної смерті, діти, яких покинули батьки.
Я збираю історії про такі випадки, хочу колись видати про це книгу. Тоді ж, сім років тому, я написав про пісні Різдва. Бо колядки – найкращий спосіб розповісти просто та коротко про те, що нормальною прозою забрало би декілька десятків сторінок друкованого тексту.
Боюся, що цих історій ніколи не зрозуміють мої критики у тиші й теплі своїх берлінських чи віденських кабінетів. З вершин професорських кафедр вони думають, що українські колядки – пісні про ненависть до інших. Про «Україну без жида, ляха й уніята», як співали у козацькому вертепі XVII століття. Але зрозуміють ті, що стояли на Майдані. Адже там вони пережили те, що не залишило місця для депресії чи страху.
Бенедикт Андерсон – один з найбільших теоретиків націоналізму і, до речі, марксист – переповів цей досвід іншими словами. Націоналізм часто звинувачують у поширенні ненависті. Андерсон же ствердив щось цілком протилежне: нація насамперед викликає любов. Причому любов глибоко безкорисливу й жертовну. Тому заради своєї нації багато людей готові не лише вбивати інших, а й добровільно віддавати свої життя.
Нині ж, коли знову ведуть розмови про війну, страх і депресія знову можуть влізти в наші душі. Історія ж Різдва є протиотрутою від цього страху. У вифлеємській оповіді вмістилася вся парадоксальна логіка світової історії. Цю логіку найкраще описав Йосип Бродський: «Знал бы Ирод, что чем он сильней, тем верней, неизбежнее чудо. Постоянство такого родства – основной механизм Рождества».
Бродський не жалував українців своєю любов’ю. Але думаю, що якби дійшло до війни, він був би не на боці Путіна. Бо той тепер, як ніколи, сильний. Так само, як і цар Ірод. А з вершин сили і слави є лише один шлях – додолу.
Тому колядуймо, хто вміє. А хто не вміє – хай їде у Галичину. Колядки – це пісні нашої перемоги. І з ними ніякий Путін нам не страшний.
