Після відвідин села Рахині, розташованого за шість чи сім кілометрів від Долини, та оглядин старенької церкви, яку тут називають по-німецьки кірхою і яка вже напівмертва, я запитав себе: а чим ми сьогодні відрізняємося від тих радянських богоборців, які 1971 року підірвали євангельську кірху в Івано-Франківську неподалік готелю «Україна» (тепер – «Надія»)?

Гірко, але відповідь однозначна: якщо «визволителі» й їхні місцеві комуністичні посіпаки знищили кірху в обласному центрі вибухівкою, то ми, боголюбиві християни, добиваємо кірху в Рахині своєю байдужістю. У цьому контексті доводиться з подивом констатувати, що в часі підготовки наукової конференції «Сакральна спадщина Долинщини», яка у грудні відбулась у Краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни та Омеляна Антоновичів міста Долини, її організатор і рушій старший науковий співробітник музею Іван Матіїв зіткнувся, як він розповів, з нерозумінням деякими представниками місцевої культурної інтелігенції актуальності проведення краєзнавчого форуму на таку тему. І це тоді, коли значна частина сакральної спадщини Долинщини тепер нестримно і назавжди зникає з бойківських теренів.

Думаю, що на часі був би і краєзнавчий форум, приміром, на тему: «Сакральна Долинщина, що зникає». Адже головна причина такої проблеми, на мій погляд, у тому, що розуміння безцінності сакральних скарбів, набутих нашими дідами і батьками, щонайперше вивітрюється з духовно убогих голів тих, хто мав би бути їх першими поціновувачами й оберегами – причому, не власним марнослів’ям чи марнослав’ям, а діяннями. І не війна цьому причина.

Свого часу німецька колонія в Рахині, представники якої були парафіянами дерев’яної євангельської церковки, за кількістю жителів у селі поступалася тільки українській. Наприклад, ще 1939 року із 1 410 селян 280 були німцями. Вони газдували, виховували дітей і дякували Богові за хліб насущний, а у своїй святині молились і слухали проповіді духівників. Ця церковка довгі часи служила німецькій громаді, а відтак, позаяк нікому було доглядати за нею, зістарілася й похилилась. Однак вистояла у часи радянських богоборців і ще впродовж багатьох років, а потім уже і в часі незалежності України, образно кажучи, безнадійно зирила у вікна сільських керівників і проводжала очима рахинянців, очікуючи від них помочі. А тепер, коли до повної руйнації споруди залишилися лічені дні, лише ми разом із жителькою Рахині і колишньою депутаткою сільської ради Катериною Тусик та старостою села Русланом Кренцівим недавно постояли біля почорнілої від старості і людської байдужості кірхи й розмірковували над тим, як зарадити цій ганьбі…

Воістину Бог дивен у своїх діяннях: якщо люди впродовж багатьох років не стали опертям для похиленої святині, то Він підставив сільській церковці надійне плече – міцний стовбур волоського горіха, який, судячи з усього, не дає розсипатися дерев’яній конструкції чи не двохсотрічної кірхи, та потужну дику лозу, яка своїми ціпкими обіймами обвила і тримає вкупі протрухлявілі вугли та перекособочені стіни церковної святині. Дерев’яна церковка має дві – більшу і меншу – шпилеподібні бані, одна з яких увінчана хрестом. Інший хрест десять років тому забрали на реставрацію, й доля його досі невідома.

Мають залишки святині й піддашшя. Всередині споруди – запустіння і купа якоїсь незрозумілої брудно-жовтавого кольору сипучої речовини, на стінах і стелі ще збереглися і проступають давно вимальовані синьою і жовтою фарбами розписи з хрестиковим орнаментом. Зяють порожнечею вікна у колишніх захристії та правій і лівій навах. А зовні – великі дерев’яні бруси-підпори тримають бічні стіни. Навколо – залишки розлізлого підмурівка та викопана нащадками будівничого церковки дренажна канава, щоби стічні води не принесли якої «хімії» на людське обійстя. Оглядати похилену на бік майже двадцятиметрову заввишки споруду дуже небезпечно – щомиті може впасти. Житель Рахині Володимир Литвинчук, на чиєму подвір’ї доживає віку церковка (так склалось історично), каже, що цю святиню свого часу збудував ще його прапрадід Фердинанд Мес.

– Мені про це розповів мій прадід, 1923 року народження, – розповідає чоловік. – Він оповів, що свого часу його дідо, а мій прапрадід Фердинанд, десь на початку ХVIII cтоліття повернувся додому із заробітків у США дуже хворим. І дав Богові обітницю, що збудує церкву, якщо видужає. Господь, без сумніву, побачив у прапрадіда велику віру – почув його молитви і обіцянку про офіру – й оздоровив чоловіка. То прапрадід і звів цей невеличкий храм на своєму обійсті. У ті часи цей сільський куток, який називали «Гримайлів», був заселений німецькими колоністами, які родинами ходили до церковки на Богослужіння…

А згадана краєзнавиця К. Тусик, одна з тих небайдужих жителів села Рахині, які віддавна б’ють у всі дзвони на сполох, бачачи, як на очах християнської громади гине християнська ж святиня, стверджує, що в такому гіркому стані церква перебуває вже не менше сорока років.

«У селі я вже не знайшла старожилів, які могли би пригадати часи, коли церква ще діяла, – каже вона. – Час у цьому разі працює проти нас. Але я дізналася, що 1931-го чи 1932-го саме в цій церковці прийняв хрещення хтось з уродженців Рахині, причому виходець із сім’ї православного віросповідання, а не лютеранської…

Архітектура святині дуже схожа на німецькі будівлі, фрагменти яких після ремонтів і перебудов ще подекуди збереглися в селі. Ми вже не вперше порушуємо проблему, образно кажучи, нічийної церковки, яка руйнується. З’ясували, хоч ще не маємо документального підтвердження, що тепер вона перебуває на балансі римо-католицької громади Долини. Та я ще десять років тому звернулася до настоятеля храму Різдва Пресвятої Діви Марії римо-католицької громади Долини о. Кшиштофа Панасовця, щоб урухомити розв’язання проблеми, а водночас зберегти архітектурне обличчя давньої церковки. Бо у сільській громаді були різні думки щодо тієї святині. Отець Кшиштоф приїжджав у село 2013 року, ми оглядали церковку, робили світлини, фіксували залишки настінних та настельних синьо-жовтих розписів по дереву. Священник казав, що таких святинь залишилося на Прикарпатті дуже мало. Пообіцяв, що активно візьметься за розв’язання цієї проблеми і навіть узяв хрест з малої бані – сказав, що для реставрації. Житель Рахині, на межі з обійстям котрого розташована кірха, працював у колгоспі агрономом, то знає точно: у будівлі церкви зберігали дуже небезпечні отруйні гербіциди. За його словами, якщо її двері часом залишали відчиненими й туди заходила курка чи інша свійська птиця, то вже там і гинула. Але у наш час можна дати раду й цій проблемі, адже є чимало технологій, щоб з їх допомогою цю сакральну пам’ятку, яка руйнується у всіх на очах, відновити. Потрібно бити у всі дзвони».

Дивно і гірко свідчити, що сьогодні церква у Рахині нидіє, як сирота. Ще донедавна помилково вважали, що нею мали б опікуватися євангельські християни-баптисти. Проте пастор церкви Христа Спасителя євангельських християн-баптистів міста Долини Роман Ревак, до котрого староста Рахинянського старостинського округу Долинської територіальної громади Руслан Кренців звернувся з такою пропозицією, однозначно констатував, що церковка у Рахині за своїм архітектурним стилем не має нічого спільного з лютеранською спорудою, а відповідає римо-католицьким канонам.

«До цієї церковки ми не маємо жодного стосунку, – запевнив він. – Коли з «Товариства німців м. Києва» приїжджала авторка відомої книжки «Німці в Галичині» львів’янка, а тепер жителька Німеччини Олена Серпень і досліджувала кірху, то я її супроводжував. Тож від неї дізнався, що церква колись служила не лютеранській громаді, а католицькій. Отже, відновлювати її мали б передусім католики. Але ця споруда, на мій погляд, вже реставрації не підлягає, хіба що римо-католицька чи греко-католицька громада захотіли б на тому святому місці побудувати якусь каплицю на згадку про німецьких колоністів у Рахині...».

Р. Кренців пригадує, що ця недоглянута і занепала церковка привертала його увагу ще задовго до того, як він став старостою: «Бог мене таки наблизив до того, щоб рано чи пізно, але щось таки зробити для тієї сільської церковки, попри яку щодня ходжу. Головне – зробити перший крок і з’ясувати, на чиєму балансі ота споруда чи принаймні, хто мав би опікуватися давньою сакральною спорудою згідно з чинним законодавством, а відтак рухатимемося далі й матеріально сприятимемо тій церковній громаді, яка візьметься розв’язати цю проблему. Я обома руками «за», щоби все зробити гідно і по-християнськи».

Звісно, цю роботу потрібно було починати ще вчора, а не чекати, поки унікальна спадщина, дуже рідкісна на Прикарпатті, як зазначав згаданий о. К. Панасовець, зникне з очей, а відтак і з пам’яті нащадків. Тож ми запитали отця Кшиштофа про його, можливо, якісь уже плани щодо кірхи в Рахині. І були дуже здивовані, що й десять років по його відвідинах Рахині й оглядинах старенької церковки ксьондз ще не тільки не зробив якихось бодай порухів для вирішення перезрілої проблеми, а й навіть не поцікавився і не знає досі, на чиєму вона балансі. То навіщо було брати церковний хрест на реставрацію? Як кажуть, говорили-балакали…

«Ми справді ще десять років тому почали думали, що робити з церковкою, яка руйнується з кожним днем, – повідомив о. К. Панасовець. – До нас приїжджав владика й ми радилися з ним, але жодного рішення не приймали. Сам не знаю, як діяти. Може, подумати, як спільно щось робити. Бо ми самі не можемо просто так відремонтувати споруду. Для кого її відновлювати, хто туди ходитиме? Адже в селі немає римо-католицької громади. Також ми не можемо самовільно цим займатися – потрібне рішення місцевої влади. Я незабаром навідаюся до Рахині і спробую зустрітися зі старостою села, щоб разом розібратись у цьому питанні. Порадимось і прийматимемо якесь рішення. Якщо точно знатиму, тобто матиму документальне підтвердження, що кірха в Рахині перебуває на балансі нашої церковної громади, то зможу зайнятися її порятунком»…

До речі, залюблена у своє село К. Тусик принагідно розповіла, що саме з сільського кутка «Гримайлів», де, нагадую, впродовж майже двох століть серед людських газдівств тулиться й занепадає німецька церковка, колись починалася й розбудовувалася Рахиня. Книжку про історію села ще не написано. Але, як видається, починати треба з написання однієї з її найяскравіших сторінок – про минувшину й сьогодення місцевої кірхи.