Ми готові подискутувати з тими, хто вважає, що під час війни розповіді про безпекове, медичне, підприємницьке, трудове, культурне, освітянське чи соціальне подвижництво прикарпатців у тилу, далеко від театру безпосередніх бойових дій – це самореклама чи піар. На наш погляд, такі висловлювання засвідчують лише або про весняне загострення нашої традиційної української хвороби завидющості, або про намагання приховати таким чином свої лякливість чи навіть боягузтво, «диванний патріотизм» і бездіяльність. У жодному разі ми нікого не засуджуємо: війна є війною, і у кожного з нас – свої барикади, свій психологічно-емоційний ступор чи свої хитрування і викрутаси. Просто своєю щоденною працею ми намагаємося, попри все, висвітлювати і звеличувати внесок щонайбільшої кількості людей у перемогу і гідно таким чином тримати свій – інформаційний – фронт.

Тримає свій фронт тепер і наш співрозмовник – іванофранківець Ігор РОП’ЯНИК. Більше того, він активно ділиться своїми задумами й ініціативами з усіма охочими бути потрібними Україні, з кожним, хто у часі війни не може всидіти без праці і шукає себе в сучасних реаліях. Вагаюся, як щонайперше означити І. Роп’яника – як художника чи журналіста, але добре знаю головне: він гречний християнин і справжній патріот України, тож є надійною опорою культурного фронту Прикарпаття.

З творчої метрики

Ігор Роп’яник – прикарпатський художник-живописець, журналіст, блогер, фотомитець, член Національної спілки журналістів України – народився у місті Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Ще у студентські роки у Львові відбулися перші персональні виставки художника. Своїми вчителями малярської майстерності митець вважає відомих майстрів пензля Володимира Ткаченка, Володимира Патика, Зеновія Кецала та ін.

І. Роп’яник – учасник різноманітних живописних пленерів не лише на Прикарпатті (Україна), а й за кордоном – у містах Оребичі (Хорватія) та Криниці (Польща). З творчими поїздками художник відвідав США (1992, 1994), Австрію (2005, 2014), Францію (2005, 2012), Хорватію (2006, 2008, 2009, 2012, 2014, 2018, 2019), Італію (2008), Нідерланди (2010), Німеччину (2012), Бельгію (2012), Швейцарію (2014), Гонконг (2016), Велику Британію (2016, 2019). Його твори зберігають головно у приватних колекціях – в Україні, Польщі, Франції, Німеччині, Аргентині, Японії, Канаді, Ізраїлі, США, Австрії, Словаччині, Хорватії, Бельгії, Росії, Люксембурзі, Китаю, Голландії, Швейцарії, Італії, Великій Британії. Малярством пан Ігор займається понад 40 років. У творчому набутку художника – понад 5 тисяч робіт.

2018 року майстер пензля і слова заснував в Івано-Франківську громадську організацію «Мистецьке братство». Відзначений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям» (2017), лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. П. Куліша (2020). Цього року художнику сповнюється 65.

– То Ви, Ігоре, нині себе позиціонуєте як журналіст чи художник? Адже часто Вашим шанувальникам, ким я й себе вважаю, трапляється добра нагода насолоджуватися не лише Вашими малярськими роботами, а й постами-публікаціями у соціальних мережах.

– Колись мене прикарпатці знали передовсім як журналіста газети «Галичина» чи інших часописів, а тепер більше пізнають як художника. Так сталося в житті, що свого часу я відійшов від журналістики і поступово зайнявся малярством і вже довші роки почуваюся у художньому світі дуже комфортно.

– Знаю, що Ви людина з активною громадською позицією, зокрема й ініціатор заснування в обласному центрі і неформальний лідер відомого «Мистецького братства».

– Так, кілька років тому ми з колегами-митцями зорганізувалися, але не для того, щоби конкурувати з членами Національної спілки художників України, як часто думають, а для творчого спілкування. Адже у «Мистецькому братстві» є й представники НСЖУ, й митці, які не належать до жодних творчих згромаджень, а також сучасні художники-аматори чи початківці. Та й не лише художники, а й майстри інших видів мистецтва до нас пригорнулися – артисти, письменники, поети, музиканти. Ми не запроваджували якихось спеціальних умов відбору до нашого кола. Я б назвав «Мистецьке братство» клубом за інтересами, тобто згромадженням однодумців. Нам усім дуже добре у такій творчій спільноті талановитих людей. Ми не маємо начальників чи керівників, а радимося і приймаємо рішення разом. Творчість кожного з нас – індивідуальна і цікава по-своєму.

Я, наприклад, вважаю себе представником реалістичного напряму в малярстві. Та я не вчився на художника – не закінчував жодного фахового навчального закладу. За освітою я журналіст. Але свого часу у мені народилося бажання малювати, і воно спонукало мене ходити музеями і ознайомлюватися з художніми творами відомих майстрів пензля. Тож мій творчий принцип такий: малюю те, що бачу. Маю своїх прихильників. Хто пише абстракції чи авангард, також має своїх поціновувачів. Я головно пейзажист, творю як художник-реаліст і постійно вчуся та самоудосконалююсь, але не заперечую і не відкидаю жодні інші напрями чи стилі художнього ремесла. Серед тем моєї творчості – передовсім рідні Карпати, сільська природа, міський пейзаж, але є й натюрморти і портрети і т. ін. Люблю в житті щось будувати і маю замилування від того, коли з нічого з’являється щось. Як і в малярстві, коли на чистому полотні проступає пейзаж.

– У часі війни велику роль відіграє і культурний фронт… Як з’явилася Ваша осібна ініціатива через розпродаж своїх робіт фінансово допомагати наближенню перемоги над російськими загарбниками?

– Війна в Україні триває вже місяць. І, напевно, у перші дні російської навали кожен із нас був у такому стані, коли відчував відчай чи безпорадність, які відтак переросли у нестримне бажання щось робити. Хто що може. Я пригадую, що спочатку пішов записуватися до лав територіальної оборони. Зареєстрували і навіть номер телефону занотували. Але порадили мені, якому вже далеко за шістдесят, не поспішати: хай спочатку йдуть навчені, молодші і здоровіші, та якщо буде нагальна потреба – покличуть. Але я не міг дома всидіти. Та й, до речі, малювати не міг і досі не можу. Очевидно, мені для творчості потрібні душевний спокій і позитивні емоції. Спочатку я трохи допомагав міській територіальній обороні – на деяких локаціях наповнював мішки піском для укріплення будинків, було, що носив хлопцям мішки з пляшками і корками для виготовлення «бандерівського смузі» – дуже раділи, бо приготували масу таких коктейлів для путінських терористів, ще якось я завіз до дівчат, які шиють білизну для наших вояків, відрізи тканин і т. д.

Хочу бути причетним, тож роблю те, що можу. А коли почув клич про матеріальну допомогу, то відразу спало на думку продавати свої малярські роботи. Виставив їх в інтернеті. І був дуже приємно здивований реакцією людей. Адже навіть попри те, що покупці зможуть одержати мої полотна тільки після перемоги України у війні – коли «Укрпошта» цілковито відновить надання своїх послуг, усі, хто придбав їх, з довірою переказали мені кошти.

Отже, за час війни я продав 11 своїх малярських робіт. Частину вторгованих коштів уже переказав на потреби Збройних сил України, а частину – волонтерам. Розумієте, я не один такий активний чи небайдужий, а й інші члени нашого «Мистецького братства» не сидять склавши руки. Наприклад, дуже активно у цьому напрямі працюють відомі художники батько і син – Богдан і Орест Кузіви. А також Анатолій Мельник, Володимир Сандюк, Володимир Шевчук, Галина Петрова та інші. Й не лише через продаж своїх полотен сприяють нашому війську представники «Мистецького братства». Кожен на своєму місці робить що може для допомоги захисникам України. Я знаю, що ніхто не сидить без діла. Скажімо, художник-коваль Ярослав Паньків працює над «їжаками» чи «буржуйками» для наших вояків і тероборонців. А художник Євген Король змінив пензлі на автомат і тепер захищає у складі тероборони нашу столицю. Таким чином, навіть коли гримлять гармати, наші музи не мовчать – просто іншою мовою промовляють.

– А що особисто Вам як людині дає ота активна причетність до культурного фронту?

– Моя зброя наразі – те, що я вмію і можу найкраще. Я художник, тож можу допомагати Україні своїм малярством, реалізуючи свої полотна для потреб фронту. Я дістаю велике задоволення від того, що хоч чимось можу наблизити нашу перемогу. Може, і за пожертвувані мною кошти відлиють якусь кількість куль для загарбників. Кожен старається і робить сьогодні все, що йому під силу. Як і ви – журналісти – своїми публікаціями і оптимізмом підтримуєте людей як на фронті, так і в тилу, так і митці культурного фронту своєю працею додають духу захисникам України.

– Яку картину Ви хотіли би щонайперше написати після перемоги над російськими терористами?

– Коли тільки почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну, в мене відразу, образно кажучи, забігали руки – дуже хотілося щось намалювати. У задумі роїлися трагічні мотиви, криваве небо війни, руїни, біль і гіркоти людей… Цим сьогодні наповнене життя України. Але відтак зрозумів, що не можу творити у часі війни і що вже після перемоги намалюю передовсім те, що люблю найбільше – мирний ранок, серпанки туманів, схід сонечка… І це я обов’язково напишу.

– Творчі люди дуже емоційні, чутливі і навіть вразливі… Як Ви сприйняли страхи війни?

– Я ніби сподівався, що так може бути. Відразу згадав світлої пам’яті свою маму Галину Ільбу і її сестру Ольгу та їхні настанови. Мама була зв’язковою, а тітка – розвідницею УПА, вони пройшли катівні Сибіру – і табори, і поселення. Мама завжди так делікатно, але настійливо мені казала, що москалі – то люди дуже підлі, застерігала від них. Пригадую, як свого часу я одержав запрошення для вступу на відділення журналістики до Московського університету. Треба було тільки заповнити анкету. Розумієте, що я тоді відчував і як тішився? Це ж не просто так, а з Московського університету!

Я тоді служив у війську і хотів порадитися з батьками. Але і мама Галина, і батько Остап сказали мені делікатно, та з натяком: «Синку, ми, звичайно, дуже тішимося тобою, але ти добре подумай. Росія і Москва – то чужий край, чужа мова, чужа культура… і люди абсолютно чужі». І я вирішив, що не вступатиму до московського вишу.

Минули роки. Україна вже стала незалежною. Мама стала старенькою, але й тоді застерігала мене, що така нація, як москалі, ніколи не відчепиться від України, вони ніколи не пробачать нам самостійності. Мама ніби відчувала, що буде війна. Мені тоді не вірилось. А коли вісім років тому почалася війна з російськими загарбниками, то відразу згадав мамині слова. Знала би вона, що наше покоління житиме у війні…

Тож війну я сприйняв зціпивши зуби, але розумію, що від мене нічого не залежить. Та була надія, що якась вища сила захистить Україну. Так і є, Божа воля і українські воїни сьогодні є надійними оберегами нашої землі, а також – спільна подвижницька праця українців для перемоги. Як буде далі? Є віра і надія, бо є Любов.

– Отже, малярство нині і завдяки таким ініціативам, яку Ви запровадили і про яку нам розповіли, не лише вражає нас своїм мистецьким рівнем, але й, як бачимо, і у прямому значенні цього слова – вражатиме ворогів України…

– Справді, так і є. Культурна інтелігенція – письменники, поети, художники, артисти, співаки, музиканти, освітяни – створила тепер дуже потужний фронт боротьби. Вона свого часу першою сказала своє потужне слово наприкінці 80-х років, коли українці виборювали Незалежність, і сміливо виступила проти влади комуністів і кадебістів, тож і сьогодні не пасе задніх. І я певен, що навіть якщо ми когось з її представників нині не чуємо чи не бачимо, все одно кожен із них перебуває на своїй барикаді і у кожного своя зброя – вражаюча.