…Приміський дизель-потяг теліпається з Івано-Франківська до Коломиї і на кожній зупинці гучно погримкує старезними буферами. В Отинії у вагоні пожвавішало – запопадливі ґазди й ґаздині з тутешнього базару повертаються. Відчуваю, що доброго настрою багатьом не бракує – то тут, то там чути жартівливі розмови, насичені базарними враженнями. А ось і пункт зупинки дизель-потягів «Голосків. 166 кілометр». Нам із моїм супутником – жителем с. Голосків Ярославом ГЕРЕГОЮ час виходити. І я думаю собі, чи ще хтось у цьому селі знає-пам’ятає, завдяки кому люди в Голоскові мають не лише сільський вокзал, а й «…166 кілометр»? Втім, хтозна, не буду категоричним. Бо дехто у вагоні таки впізнає в уже немолодому пасажирові відомого голосківчанина – активного творця добрих громадських справ у селі. Односельці вітаються з паном Ярославом, балакають…

«Голосків. 166 кілометр» належно облаштовано – є зручна почекальня, кілька дерев’яних лавок уздовж платформи, вбиральня, територія освітлена й доглянута тощо. Все зроблено до ладу й по-ґаздівськи. Понад десяток людей виходить з вагонів – голосківчани простують до своїх домівок, а жителі сусідніх сіл – до своїх припаркованих поряд авто, щоб і собі вирушати додому.

– Слава Ісусу Христу! – переймаю принагідно жительку Голоскова, яка теж зійшла з потяга й крокує до власної оселі. Довідуюся, що вона пенсіонерка, колишня сільська вчителька географії і звати її Олександра Кравець. Запитую, чи знає вона, як і завдяки кому 35 років тому на цьому місці з’явився залізничний зупинний пункт «166 кілометр»?

– Пам’ятаю, колись людям було важко йти по шпалах до потяга майже три кілометри від центру нашого села до станції «Голосків», а відтак повертатися додому з важкими сумками, – пригадує жінка. – Та й дітям нелегко було щодня їздити до школи в Отинії, бо й до автотраси – чотири кілометри. А також знаю, що саме Я. Герега й інші сільські активісти свого часу доклали великих зусиль і домоглися, щоб селяни мали й залізничний зупинний пункт. Є тепер і де присісти, щоб відпочити, і де сховатися від спеки або дощу. А цією зупинкою користувалися і користуються люди не лише з Голоскова, а й із шести сусідніх сіл – Молодилова, Сідлища, Новосілки, Хоросни, Угорників, Станіславівки…

Ідучи селом, мимохідь зізнаюся своєму супутникові, що я в Голоскові вперше. Тож пан Ярослав жартома нагадує, що за давнім звичаєм кожен прийшлий до села має насамперед поцілувати найстарших у ньому жителя чи жительку. Та оскільки найдавніший у громаді «житель» – 900-літня пам’ятка природи місцевого значення України – дуб Карпінського (Голосків – колиска відомого польського поета й драматурга Францішека Карпінського (1741–1825), то йдемо насамперед до нього, щоб побути в його крислатих обіймах. А цей велетень – заввишки 35 метрів і понад сім метрів в обхваті – виріс і далі зеленіє в урочищі «На хащах» неподалік Молодилова. А вже звідти простуємо в сільський кут Загвізд, де живе непосидющий добродій Я. Герега.

– Залізничну станцію в Голоскові ще 145 років тому побудували польські мазури, які тут жили, – розповідає він. – Ми півтора кілометра ходили полотном колії до вокзалу, бо туди не було ні стежки, ні дороги. А з сумками чи іншим вантажем годі було й діставатися до дому. За моєї пам’яті через це загинуло четверо людей, а трьох селян потяг покалічив. Тож ми вирішили громадою побудувати залізничний зупинний пункт на 166 кілометрі. Власне, оскільки я свого часу був депутатом сільської і районної рад, люди звернулися до мене з цією назрілою проблемою, щоб допоміг у добрій справі.

Тоді, 35 років тому, я спочатку написав відповідного листа у профільне міністерство. Та мені відмовили, мовляв, немає можливості вирішити це питання без партійного «благословення». Тож зібравши підписи односельців, звернувся в обком партії. Записався на прийом до першого секретаря. Той попервах викручувався й вишукував різні причини, щоб відмовити. Та я його перехитрив: нагадав, що згідно з компартійною політикою народ і партія єдині й звернув увагу на зупинний пункт у Діброві – за кілометр від станції у Марківцях, де були дачі партійних функціонерів. Я наголосив, що прийшов від імені людей і з проханням в інтересах громад кількох сіл, а не тільки від себе осібно. І керівник обкому партії дав добро.

Загалом ми відстоювали громадську справу пів року. Відтак організували людей, провели збори та спільними зусиллями за якийсь час збудували пункт зупинки потягів. Там, де тепер висока платформа, колись була яма, тож довелося забивати бетонні палі й вантажівками завозити землю і щебінь. А в листопаді 1989-го тут уже вперше зупинився приміський потяг сполученням «Івано-Франківськ – Коломия». «Червону руту», як його називали, люди зустрічали з калачами й рушниками, а головно – з великою вдячністю.

Треба дякувати багатьом, бо кожен із нашої ініціативної групи і чимало людей із сільських громад зробили свій внесок у добру справу. Наприклад, пам’ятаю, що за технічне забезпечення будівництва і збір коштів відповідав світлої пам’яті Василь Пасічняк, а за роботу з керівництвом залізниці та церемонію зустрічі на пероні – Галина Мельниченко. Роботи було дуже багато, а ще більше – відповідальності, адже залізниця – режимний об’єкт і вимагає дотримання багатьох різних норм і вимог.

Усе було… «Доброзичливці» й заздрісники, і палиці в колеса встромляли, і прокуратуру на нас нацьковували… Але нас підтримувала громада. Зупинний пункт нині облаштовано ще й завдяки сприянню та особистій участі у роботах старости нашого села Ярослава Левицького. До речі, завдяки йому ми разом зробили у селі чимало добрих справ…

Перший потяг у Голоскові зустрічала з хлібом і сіллю й згадана Г. Мельниченко, тоді працівниця залізниці й сільська активістка:

– На наші запити до Івано-Франківської дирекції залізничних перевезень чи Львівської залізниці ми щоразу одержували тільки відмови. Керівники мотивували це тим, що, мовляв, від перших стрілок до наступної зупинки – менш як кілометр, а на відтинку – кривизна лінії. Але ж насправді ходити людям із села доводилося значно більшу відстань, а не тільки до перших стрілок…

Я дуже вдячна моєму тодішньому колезі, а нині заслуженому залізничнику України Ярославу Мельникову, до якого ми також зверталися з проханням відкрити зупинний пункт у Голоскові. І от одного дня він сказав: «Галю, танцюй, зупинка у вас буде, є дозвіл...». Тож приїзд першого потяга, зрозуміло, був надзвичайно приємною подією. Сільські жителі зустрічали залізничників з радістю. Організовував людей і Ярослав Герега, з яким ми співпрацювали у тій справі. Бо ж іще треба було проводити значні будівельні роботи. Хоч як, а то гарна сторінка в історії села…

Світ життєвих захоплень Я. Гереги, як ми вже казали, це насамперед добрі діяння для людей. Після навчання у філіалі Надвірнянського автомобільного технікуму він став інженером-механіком. Працював майже 40 років майстром виробничого навчання в училищі №15 і навчав учнів роботи на автокранах. Тож надзвичайно любить ремонтувати мототехніку й навіть на восьмому десятку років їздить на своєму «Мустангу» рибалити на неблизькі озера. Хоча він за фахом і не педагог, але його відзначено нагрудним знаком МОН «Відмінник освіти». Чоловік – надзвичайний працелюб. Тішиться, що на невжиткових землях у селі заклав три сади...

– Любов до техніки у мене ще з дитинства, – каже Ярослав Степанович. – Пригадую, як малим дивувався, побачивши перше в селі авто на твердому паливі, яким керував Михайло Дідорак, а відтак і трактор із залізними колесами... Ще після восьмого класу батько купив мені мотор до ровера. Я його самотужки відремонтував і два роки відтак їздив до школи: чотири кілометри в один бік – до Отинії. Згодом у мене майже 30 років був мопед «Верховина», на який я встановив мотор від мотоцикла «Мінськ». Відтак, як пригадую, відремонтував чотири такі мотоцикли, а тепер їжджу на реставрованому китайському «Мустангу-125»... Відчуваю і люблю техніку.

– Пане Ярославе, а як до Вас уже восени завітала муза – натхнення до віршування? Ви самі не були здивовані таким покликом серця?

– Звісно, ніколи в житті й не думав, що буду колись віршувати. Адже всі роки мав справу з технікою і вів домашнє господарство. Росли діти, тож на кількох роботах доводилося працювати, щоб їх забезпечити. Але після смерті дружини, з якою ми прожили довгі роки, самотність стала для мене нестерпною – важко було її побороти. І тоді спробував писати вірші, щоб вилити на папері свій біль. Хоча доти ніколи цього не робив. Отож до віршування, яке погасило в мені навалу гірких емоцій, мене спонукала втрата дружини. А відтак надихнула до вправляння у поетичній творчості й далі та жінка, яка кілька років тому несподівано оселилася в моєму серці. Тож маю віршовані рядки і про неї – людину, яка мене підтримала і якій я безмежно вдячний. А коли вона відправила своїх двох синів на війну, я написав вірш «Мати». Розумію, що цей твір, образно кажучи, кострубатий, аматорський, але він – від щирого серця:

– Чи і далі пишеться Вам?

– Після кожної зустрічі з тією жінкою, яка подарувала мені надію і віру в життя, обов’язково пишу вірші. Вона є моєю першою читачкою, а також донька і сини діляться враженнями від моїх віршованих рядків. Розумієте, я дуже люблю робити добрі справи для людей і ніколи не чекаю за це подяки. Вірю, що Бог бачить усе і всіх – тож і мене також.