У переддень 106-ї річниці листопадового чину в Голинській сільській громаді відбулося патріотичне дійство – вперше залунав «Дзвін пам’яті», який надалі дзвонитиме щомісяця – кожного останнього четверга.

Тутешній Меморіал слави розташований на перехресті вулиць у центрі села. Того дня це місце було закосичене квітами й виділялося національним різнобарв’ям. Люди, як вартові пам’яті, стояли навкруг меморіалу і тримали в руках світлини своїх найдорожчих рідних, довкола ж палали й водночас плакали свічки… А зі світлин дивилися на це дійство очі всіх 16-ти голинян, які поклали свої життя у війні з російськими загарбниками.

Після панахиди, яку просто неба відслужили сільські священники Анатолій Козак, Микола Хомин та Василь Гладенький, а відтак освятили споруджені банери зі світлинами, ведучі дійства директорка Народного дому села Надія Пукіш та директор Голинського ліцею Родіон Прокопчук зачитали імена героїв, а дзвін пам’яті мідним голосом мовби закарбував їх у часі і просторі під пронизливе голосіння скрипок струнного квартету викладачів Голинської ДШМ…

У своєму слові перед громадою адміністратор церкви Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ о. Анатолій Козак наголосив передовсім на двох вагомих посилах – на ролі єдності в силі громади і на недопустимості збайдужіння кожного зокрема. Під час проповіді з його вуст як докір усім байдужим та звиклим до життєвого комфорту диванним патріотам не раз лунали слова: «Але ж вони – там, а ми – тут…».

– Коли почалося повномасштабне вторгнення російських загарбників в Україну, то попри страх, тривогу і невідомість, у громаді серед парафіян відбувалося велике піднесення віри – люди кинулися до молитов і шукали розради у Бога, – повідав він. – Якийсь період церкви були переповнені вірниками, які молили Бога, щоб закінчилося оте жахіття в Україні. Тоді всі священники мали багато праці – щоби спілкуватися з людьми, заспокоювати їх і вселяти світло надії і віри в те, що все – в Божих руках.

А коли на фронті почали гинути воїни і повертатися в останню путь додому, то ця духовна праця стала ще важчою – потрібно було підтримувати сім’ї полеглих, хоронити героїв. Було страшно тоді і сьогодні страшно, бо гинули і гинуть люди, яких ми знали і з якими працювали і молилися разом в одній церкві.

Люди до нашого храму Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ мали і мають велику довіру, тож із перших днів війни ми почали акумулювати допомогу для фронту, зокрема з-за кордону, де живе чимало голинян. Разом із церковними братами і сестрами та волонтерами збирали а відтак передавали на фронт усе необхідне – ліки, теплий одяг, плитоноски, продукти домашнього виробництва, зокрема, «бандерівські супи», гарбузові цукати, сушені фрукти, тушкованки, вареники тощо, а також окопні свічки, «буржуйки» тощо. У громаді постійно, і вже не перший рік, плетуть маскувальні сітки і готують для бійців продуктові передачі, а зокрема у школі виготовляють енергетичні і смачні «байрактарчики».

Церква контактує з багатьма благодійними організаціями, з парафіянами за кордоном, які постачають нам різні необхідні засоби для допомоги ЗСУ. Можна сказати, що попри свій духовний провід, у часі війни вонп ще й стала осередком волонтерської допомоги нашим захисникам і всім, хто потребує підтримки. З нами координують свою працю сільські волонтери. Працюючи з сиротинцями і онкоцентрами в різних куточках Прикарпаття, вони обов’язково залучають до того і священників, і представників церковної спільноти «Матері в молитві». Ми – церква і громада – працюємо в Голині, як єдиний живий організм.

– Моя волонтерська праця почалася відразу після повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну. Спочатку мій чоловік Михайло служив у підрозділі тероборони, а відтак добровольцем пішов на війну і син Олександр. Я працюю не самотужки. Ми з сестрами завжди підтримуємо одна одну. Маємо також групу волонтерів «Випічка для ЗСУ», адже ми цю свою добровільну працю починали саме із забезпечення наших воїнів продуктами харчування. У приміщенні газдівства моїх сватів Оксани і Руслана Відливаних ми все випікали, парили і смажили, а відтак передавали на фронт. Також ми з однодумцями організовували і організовуємо періодично благодійні ярмарки. Працюємо безпосередньо з нашими сільськими хлопцями на фронті, тож знаємо всі їхні потреби. Наших односельчан там багато. Свого часу, коли ми з сином возили допомогу, то наших голинських хлопців тільки в одному із підрозділів на одному із фронтових напрямків було 24 – кожному вручили гарний подарунок. Намагаємося активно підтримувати своїх захисників. Потреби у ЗСУ відчутно змінилися. Спочатку переважали харчові запити – буси їздили на фронт чи не щодня, а ми кожен день приходили, як на роботу і працювали допізна. Було багато людей, але й роботи не бракувало. Свою роботу ми завжди координуємо з нашими воїнами, щоб ефективно використовувати кошти. Сьогодні серед найактуальніших потреб – дрони, авта, засоби радіоелектронної боротьби і т.д. Поруч зі мною постійно працюють люди, з якими ми починали волонтерську роботу у перші дні повномасштабного вторгнення. Якщо потрібна невідкладна допомога – звертаюся через вайбер до всіх не байдужих односельчан. Я представлена у багатьох волонтерських групах, а офіційно – представниця спільноти «Волонтери Добра» з Івано-Франківська, яку очолюють Мар’яна Заграй та Микола Заграй. Ми працюємо не тільки з підрозділами ЗСУ, але допомагаємо військовим у шпиталях і сиротинцям. З нами у такій праці беруть участь і сільські священники – отці Анатолій і Микола. Ми все робимо з їхнього благословення. Волонтерство – сенс мого життя...

«Дзвін славить, пробуджує, нагадує і застерігає»

Ідея вшанування полеглих односельчан у форматі «Дзвін пам’яті» виникла як прагнення родин полеглих героїв. А від парафіяльної громади координував підготовку і проведення заходу о. Микола ХОМИН, сотрудник церкви Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ с. Голиня.

– Цей задум ініціювала жителька Голиня, дружина загиблого воїна Василя Завадецького, – розповів він. – Якось під час спілкування жінка запропонувала проводити такі заходи щомісяця – молитися за тих воїнів-односельчан, які відали свої життя за Україну. Я її вислухав і принагідно розважив, що хоча в церкві ми завше молимося за наших героїв – і полеглих, і тих, хто на фронті, було б добре започаткувати особливий захід і на рівні громади, щоб об’єднати в цьому всі структури нашої парафії. Ми порадилися з отцем Анатолієм, який підтримав нас і дав благословення. Тож вирішили проводити щомісяця «Дзвін пам’яті», як це відбувається в Івано-Франківську за участю родин полеглих, вірників, всіх владик і священників УГКЦ, представників влади і громадськості.

Ми спочатку поспілкувалися з адміністрацією села, керівництвом Голинського ліцею, Народного дому, Голинської дитячої школи мистецтв, дошкільного навчального закладу, амбулаторії, а згодом створили оргкомітет і взялися до роботи, намагаючись залучити їх до єднання у спільній справі. А очолили оргкомітет ми з отцем Анатолієм. Відтак вирішили зробити «Дзвін пам’яті» традиційним заходом в останній четвер місяця о 16.00 год. Будемо збиратися громадою на спільну молитву. Мета – належно вшановувати наших героїв, бути солідарними з родинами полеглих односельчан і не дати людям забути, що в Україні триває війна. Для дійства ми спеціально реставрували невеличкий давній дзвін зі старої сільської церкви і приладнали його у Меморіалі слави. А сценарій проведення «Дзвону пам’яті» написала директорка Народного дому села Надія Пукіш.

– Чи вдалося організаторам, отче Миколо, втримати ті межі, які образно можна назвати ризиками моральної безпеки?

– Так, найбільша небезпека у порівняно глибокому тилу, яким сьогодні можна назвати наш край, у тому, що люди – і дорослі, і молодь – звикають до війни та відповідно поводяться і живуть так, ніби нічого не відбувається у державі, а те, що відбувається на східних і південних українських землях, їх не стосується. Це – найбільша проблема. Ось чому проведенням такого дійства ми намагалися пробудити голос сумління і розбурхати внутрішні переживання людей, нагадати затверділим серцям, що війна є, вона триває і щомиті приносить смерть в українські родини, зокрема, тож не сміємо і не повинні бути байдужими. Бо ота байдужість – підступна загроза, яка може нас згубити. Тож наш «Дзвін…» водночас і славить, і нагадує, і пробуджує, і спонукає, і застерігає… Так буде й надалі. Ми завжди і повсякчас повинні бути готовими до боротьби…

Слова на пошану шістнадцяти полеглих воїнів із села Голиня і всіх, хто віддав свої життя за волю України у війні з російськими загарбниками виголосили о. Анатолій Козак, депутатка Івано-Франківської обласної ради Оксана Тебешевська, депутат Калуської міської ради Іван Мазурик, заступниця голови Калуської міської ради Надія Гуш. А хоровий колектив Народного дому під керівництвом Ольги Кінащук закликав Всевишнього: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…».