У «Галичині» за 23 березня (https://galychyna.if.ua/analytic/vstanovlennya-istorichnoyi-spravedlivosti-rosiya-chi-moskoviya/) було надруковано роздуми щодо офіційного перейменування росії на московію. Публікація з’явилася з огляду на громадський резонанс, викликаний електронною петицією на сайті Президента з такою ініціативою, що доволі швидко набрала необхідну кількість голосів, та й отримала відповідь гаранта. Це питання на певний час активізувало українське суспільство, і кожен поспішав висловити власну думку. Загалом переважали голоси на підтримку ініціативи...
На сторінках обласного часопису, нагадаю, свої думки «за» перейменування рф на московію висловили доктор історичних наук Сергій Адамович і народна депутатка Оксана Савчук. Для думок «проти» редакція «обрала» відомого політолога Володимира Фесенка. Очевидно, що опонувати їм чи, навпаки, підтримувати сказане ними, мабуть, не має сенсу через їхній високий авторитет. Та все ж, як мовлять, істина – дорожча. Тому вважаю за необхідне висловити і власне бачення проблеми.
Особисто я вважала б за помилку, якби справді в нинішній час дійшло до зміни назви «росія» на «московія». А суспільна дискусія на цю тему, як на мене, це лише свідомий чи ненавмисний спосіб відвернути увагу суспільства від чогось важливішого, відволікти його на історичні дебати чи заплутати, як сказав у згаданій публікації В. Фесенко.
До того ж, за таким емоційним наміром, який видається цілком справедливим і навіть доволі очікуваним, може ховатися ще й хитра гра кремлівських спеців, у вміннях яких, на жаль, сумніватися не випадає. Хто-хто, а ці віртуози зі складання вишуканих багатоходівок ще з часу лєнінського «один крок вперед, два кроки назад», коли варто відступити зі завойованих позицій, щоб згодом здобути значно більше, вміють із прицілом на десятиріччя проводити стратегічні замисли, заплутуючи всіх у тактиці танцювальних па.
Найпростіший приклад. Більшовики після захоплення влади в 1917 році відмовилися від будь-яких – найперше, фінансових – зобов’язань російської імперії, мотивуючи це зникненням із мапи світу країни під такою назвою. Через те державні борги тодішньої росії виплачував ціною втрати всього власного майна міністр (спершу фінансів, а відтак – закордонних справ) Тимчасового уряду, виходець із України, з козацького роду Михайло Терещенко (1886 – 1956). Адже свого часу він наслідував приклад свого друга Ротшильда, котрий допоміг Франції, давши свою особисту гарантію під державний кредит для потреб оборони країни, – персонально став поручителем відомої «Позики Волі», яку вдалося взяти в західних кредиторів для переозброєння армії й започаткування реформ у російській імперії…
Кредиторів згодом абсолютно не цікавили революційні процеси в Росії. І якщо поруку Ротшильда покрили потім країни-переможці Першої світової – Франція й Англія та зробили його героєм, то М. Терещенкові дісталися загальний осуд і шалені борги, виплатити які він зміг лише наприкінці свого життя.
Можна пригадати й інші «уроки», пережиті вже нами й нашими батьками. Скажімо, 30 років тому, коли росія, відколовшись від ссср, забрала з собою всі активи Сбєрбанку разом із особистими заощадженнями людей. Тому логічно постає запитання: хто гарантуватиме, що росія, переназвана на московію, не відмовиться від усього, від чого лише можна буде відмовитися в її власних інтересах?
Існує й інший бік питання: країна, яку в сучасних межах усі знають як росію чи російську федерацію, насправді ніколи не була московією. Останнє – це, навіть за визначенням самих росіянців, політично-географічна назва російської держави в західних джерелах, яку використовували з різним ступенем пріоритетності, а первинно воно було латинським найменуванням тодішньої москви, московського князівства, а згодом «єдінава русскава гасударства, сфармірававшєвося вакруг маскви прі Іванє ІІІ».
Щоб уявити собі, яка саме територія нинішньої «ерефії» підлягає давній назві «московія», рекомендую заглянути на сторінку «Великое княжество Московское» в російській Вікіпедії – її авторам уже точно відомо, з чого все починалося, то й навіщо в цьому їм перечити. До статті додано мапу під назвою «Рост территории Московского княжества, 1263 – 1478», де різними відтінками зеленого кольору позначено поступове розширення його земель – у чотири етапи – від невеличкого шматочка довкола москви з поетапним додаванням Суздаля, Вологди, Новгорода, всієї території Пермського краю, Смоленська і Рязані до так званого московського князівства.
І вже тоді, коли під натиском ЗСУ і неминучих історичних процесів, свідками яких нам випаде бути, почнеться розпад нинішньої росії, з відламуванням територій, насильно приєднаних чи жорстоко підкорених протягом минулих століть, коли процес цього розпаду дійде й до тієї початкової плямки темно-брунатного болотяного кольору на згаданій вище мапі, лише тоді з’являться підстави назвати той дріб’язок території московією.
Наразі ж, якими б емоціями ненависті, злості, образи чи бажання помсти не були сповнені наші серця, все ж називати московитами етноси Татарстану, Удмуртії чи Мордовії, народи, які проживають на Уралі, Кавказі чи в Сибіру, – отих усіх ерзя, башкирів, чувашів, хакасів, інакше кажучи – від абазинів до якутів ми не маємо жодних підстав. З другого боку, намагаючись перетворити понад 190 корінних народів, які проживають на території під назвою «російська федерація», на московитів, чи не ллємо воду на млин знищення й асиміляції кожного з них? Чи не долучаємося до числа кремлівських «вєршітєлєй судєб», котрі постійно позбавляють етноси на теренах росії права бути самими собою? Чим кращою для кожного з цих народів буде назва «московит» від колишньої «совєтскій» чи теперішньої «русскій»?
Гадаю, що з цієї точки зору ми не маємо права домагатися такого перейменування. Якщо хочемо від світу шани до себе як до народу, якщо прагнемо, щоб поважали самоназву нашої держави «Україна» й визнавали її глибоке історичне коріння.
