Яку ж іще треба довідку? Головний документ про те, що український захисник втратив дві ноги на війні з москалями, – наочний!

У рамках свого проєкту «Війна хрестами чорніє» повертаюся до теми про інформаційний простір у час війни, що помітно звужується...

Свого часу писала про війну в Афганістані, про українців, котрі гинули в чужих пісках, і про тих, хто повертався скаліченим фізично й душевно. Обурювалася й захищала від радянських бюрократів з їх відомим: «Я тебе туди не посилав». Писала також про українських військових, які перебували в складі «блакитних шоломів» під егідою ООН у колишній Югославії, які гинули або ставали інвалідами. І про них та їхні родини також забували. Писала про війну в Іраку, про загибель телеоператора Тараса Процюка у Багдаді від пострілу американського танка. Сім’я медійника також зазнала поневірянь і, на жаль, так і не знайшла справедливості в міжнародних гуманітарних інституціях, зокрема у США.

І ось свіжий факт у квітні цього року, що сколихнув інформаційний простір не лише в Україні. Колишній воїн Олег Симороз на пропускному пункті на кордоні з Польщею, за його словами, подав інспекторові паспорт і військовий квиток, у якому вказано, що чоловіка «знято з військового обліку». Прикордонник глянув на нього і зверхньо: «Нє, ну, я бачу, але все одно...». І – майже година знущань над фронтовиком без ніг...

Замість того, щоб покарати циніка за нелюдяність, речник Державної прикордонної служби України Андрій Демченко, знаючи всі обставини конфлікту, офіційно заявив, що «інспектор діяв відповідно до інструкції».

Цинізм у квадраті? На жаль, він шириться в геометричній прогресії. Ще один приклад – Ганна Маляр, колишня заступниця ексміністра оборони Олексія Резнікова. Саме вона першою, зрозуміло, не без вказівки керівника оборонного відомства, що підтвердилося згодом, озвучувала думку про звинувачення журналіста-розслідувача Юрія Ніколова з проєкту «Наші гроші» майже в державній зраді. І лише за те, що викрив злочинну схему в постачанні харчових продуктів для ЗСУ, зокрема яєць ціною 17 гривень, про які вже знає чи не весь світ. Журналістське розслідування колеги, якого я підтримала з перших днів його відомої публікації «Тилові пацюки Міноборони під час війни «пиляють» на харчах для ЗСУ більше, ніж за мирного життя» («Дзеркало тижня») у статтях газети «Галичина», застерегло від розкрадань майже десяти мільярдів гривень державних коштів.

У контексті цієї статті важко оминути інформацію про самого О. Резнікова. Звільнений з посади, причому під оплески у Верховній Раді, але не покараний за корупцію в очолюваному ним оборонному відомстві, він віднедавна почав працювати в Українському інституті майбутнього, в якому очолив безпекові та оборонні програми. Це якась насмішка. Дивується з цього не лише журналістська спільнота в Україні. За словами Ю. Ніколова, його запитують зарубіжні колеги: як це може бути так? Він лише знизує плечима, мовляв, що є, то є. І наводить свіжий приклад. Не обійшлося без журналістського розслідування і при виявленні корупційної схеми з оборудкою навколо землі, що перебуває у державній власності, в чому підозрюють міністра аграрної політики та продовольства Миколу Сольського. Це вперше чиновникові такого високого рангу Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) оголосило підозру в корупційних діях, завдяки яким група фінансових спритників заволоділа певною площею державних земель вартістю майже 500 мільйонів гривень. Суд узяв під варту міністра, але він в умовах обраного запобіжного заходу пробув лише пів доби. Наступного дня було внесено заставу 75,7 млн грн, і він повернувся до виконання своїх міністерських обов’язків... Чи дійде справа до розгляду в суді по суті й чи М. Сольського спіткає справедливе кримінальне покарання, питання риторичне з огляду на те, що в країні процвітає корупція.

І все ж публікації про корупцію дають результат, хоча не такий, який мав би бути. Підтвердження того – недавно в Міноборони вже самі зафіксували фінансові порушення на понад десять мільярдів гривень. Це результат внутрішнього аудиту, про що повідомив заступник міністра Юрій Джигир, як передає «Укрінформ». Тішить, що під час перевірки було відшкодовано частину коштів. Також добре, що міністр оборони Рустем Умєров на початку цьогорічного квітня видав указ про створення Аудиторського комітету, в якому працюватимуть фахівці з країн НАТО.

Так ось стосовно Г. Маляр: на посаді заступниці керівника МОУ вона відповідала за комунікацію із суспільством. Ми дуже часто бачили її в національних «Єдиних новинах». Вона і вже також звільнений з посади секретаря РНБО Олексій Данілов були щоденними завсідниками телемарафону. Недавно справжнє своє обличчя чиновниця показала у програмі «Новий відлік». Також звільнена з посади, вона чомусь і далі комунікує від імені міністерства. Риторика та сама. Єдине, що відрізняє, – тепер жінка виступає в етерах не у військовій формі...

Не менш цинічною, ніж настійливе вимагання довідки від безногого колишнього воїна, є її заява, що, мовляв, українські військові мали б знати Конституцію України, коли йшли до ЗСУ. За її словами, у ній не йдеться про демобілізацію.

Було б наївно думати, що це вибрики самої Г. Маляр. У такий спосіб її брехливими й цинічними заявами влада намагається знівелювати проблему демобілізації, що набула критичної суспільної межі. І знову згадалося оте нелюдське чиновницьке з часів афганської війни: «Я тебе туди не посилав»... Схоже, не одна народна депутатка Мар’яна Безугла озвучує думки з Банкової. На тлі суцільної «безуглалізації» як уже суспільного явища не встиг стихнути публічний скандал в інформаційному просторі з Ганною Маляр, як нагрянув інший, не менш резонансний. Мова про Наталію Гуменюк – керівницю комунікацій ОК «Південь». Об’єднання українських ЗМІ «Медіарух», до якого належать майже двісті їхніх представників, зокрема й Національна спілка журналістів України, виступили із заявою про звільнення спікерки пресцентру ОК «Південь». З цього приводу вони звернулися до міністра оборони Рустема Умєрова і начальника Генерального штабу ЗСУ генерал-майора Анатолія Баргилевича. Підстави звернення – професійні. Критика підписантів спрямована проти вибудови інформаційної політики Наталії Гуменюк, схожої на створення «потьомкінських сіл», що перешкоджає висвітленню подій з фронту. Непрофесійність військової речниці, як вважають колеги, позначається й на обороноздатності країни через неправдиву інформацію, що її поширює уже згаданий телемарафон. Більше того, медійники скаржилися, що їм забороняють перебувати на багатьох південних ділянках фронту, через що суспільство «втрачає можливість бачити злочини, скоєні окупантами».

У зверненні медійників є й таке: «Суспільство має бачити не лише її обличчя, а й обличчя воїнів...».

Уперше журналістська спільнота України згуртувалася й виступила за професійність комунікації у ЗСУ. Її почули, і Наталію Гуменюк звільнено з посади очільниці Центру стратегічних комунікацій Сил оборони півдня України. У відповіді про підстави свого звільнення вона наголосила, що в заяві медійників, мовляв, «зазначені факти без жодного доказу». Тоді як у письмовому зверненні колеги навели їх, зокрема про недостатнє висвітлення підриву Каховської ГЕС.

Це добрий крок для оздоровлення інформаційного простору.

Досі не можу зрозуміти, чому колишній заступник голови Офісу Президента Кирило Тимошенко, як куратор «Єдиних новин», першим повідомив про влучання ворожої ракети у приватний будинок на Тлумаччині. Тоді вона влетіла через вікно і, на щастя, не вибухнула. На заході України стало зрозуміло, що москалі не обмежуються бомбардуванням східних областей. Загалом з Офісу Президента, яким керує Андрій Єрмак, чомусь майже завжди першими інформують громадськість про повітряні атаки окупантів та їхні наслідки. Зокрема це робить один і з тих «п’яти-шести менеджерів», яких сам Володимир Зеленський назвав «ефективною командою», – Михайло Подоляк. Мабуть, зайве запитувати про це, позаяк виникає ще більше професійного зацікавлення.

Відбувається щось дивне й зі звільненням чиновників. Вони повертаються! У тій чи іншій іпостасі, але не полишають своїх функцій, наближених до попередніх. Згадувані Олексій Резніков, Ганна Маляр...

Та сама історія з Кирилом Тимошенком. Нині він є радником міністра оборони Рустема Умєрова й відповідає за комунікацію відомства та координацію інформаційної політики. Торік у січні, як відомо, за наслідками суспільного резонансу Офіс Президента звільнив його з посади. Чиновник їздив на автомобілі, переданому компанією «General Motors» для вивезення людей із зони бойових дій. Той усіляко відпекувався, не гребуючи цинічною брехнею. Спочатку казав, що в цьому немає нічого поганого, потім мовив неправду, що передав цей позашляховик за призначенням у прифронтові райони. А в суді, де оскаржував правові претензії Національної агенції з питань запобігання корупції (НАЗК), заперечував їх тим, що авто й інша нерухомість належать його дружині Альоні. І суд повірив колишньому кураторові «Великого будівництва» – урядової програми із масштабного будівництва доріг під керівництвом Президента, коли у форматі ООС точилася війна з москалями на сході України.

Кирило Тимошенко має досвід з надання PR-послуг та проведення передвиборчих кампаній. Чи не тому його повернули до державної раті для можливої підготовки виборів? І знову риторичне запитання...

Про звуження інформаційного простору до авторитарного телемарафону з елементами політичної диктатури свідчить і те, що з квітня цього року всеукраїнські газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр» перейшли у статус офіційних вісників. Виникає слушне запитання: «Невже вони доти не друкували документи Верховної Ради та уряду?». На жаль, суспільство та медіаспільнота змовчали про черговий наступ на свободу слова. Очевидно, влада злякалася, щоб парламентське та урядове періодичні видання не йшли врозріз із диктованою нею інформаційною політикою. Зрозуміло, як завжди, під надуманим приводом із вкрапленням благих намірів.

А що ж сам телемарафон? Схоже, не грядуть зміни. Навпаки, влада зміцнює диктаторські наміри. У рамках свого проєкту «Війна хрестами чорніє» під час спілкування з пораненими українськими військовими цікавлюся, чи вони дивляться «Єдині новини». Загальна відповідь: «Ні. Там майже суцільна брехня». Хто-хто, а воїни, які вдень і вночі на лінії смерті, відрізняють правду від брехні. Мабуть, іде до того, що людям, котрі постійно черпають інформацію з телемарафону, треба буде надавати психологічну допомогу. І малюнки на манці, до чого вдаються окремі бібліотеки для зміцнення ментального здоров’я читачів, навряд чи допоможуть: шкода манки. Але це окрема тема, як психологи різного штибу, головно зі США, активізувалися в програмі за американські гранти «Ти як?» під патронатом дружини Президента Олени Зеленської у час затяжної війни росії проти України.

Дійшло до того, що люди організували збір підписів про непотрібність «Єдиних новин» у такому форматі та про переказ державних коштів, передбачених для них, на потреби ЗСУ.

Президент Володимир Зеленський переадресував петицію прем’єру Денисові Шмигалю. Той назвав недоцільним перерозподіл коштів з телемарафону на військове забезпечення. Знову зависає в повітрі запитання... Адже фінансування «Єдиних новин» на 2024 рік становить 1,7 мільярда гривень!

У петиції, що набрала в стислі терміни 29 тисяч голосів (вимога – 25 тисяч), ішлося й про те, що влада використовує цей проєкт для «політичної боротьби» і ним «підриває демократичні цінності».

Керівник уряду, відповідаючи на петицію, зазначив, що «інформаційна безпека є частиною державної політики у сфері національної безпеки й оборони та складовою протидії військовій агресії рф проти України». Але чи знає він, що рейтинг телемарафону катастрофічно падає: за останніми даними, йому довіряють менш як 20 відсотків українців. На початку великої війни об’єднання журналістів у «Єдиних новинах» виправдовувало себе, проте невдовзі воно скотилося до «ручних новин» з одними й тими самими спікерами, відірваними від реалій.

Я достеменно не знаю, чи радник керівника Офісу Президента Михайло Подоляк належить до «групи 5-6 менеджерів» Володимира Зеленського, позаяк на своїй пресконференції керівник країни не конкретизував прізвища. Думаю, що входить. Михайло Подоляк відповідає за інформаційну політику. Саме він наголосив, що «телемарафон – важливий інструмент для протидії пропаганді рф». Про це сказав (неважко здогадатися!) в інтерв’ю Наталії Мосейчук, яка, нагадую, вважає, що «мову на хліб не намажеш», і є активною захисницею підозрюваного у фінансових махінаціях Ігоря Коломойського. На його думку, «держава має право мати інструменти контрпропаганди під час війни».

Таке враження, що влада копіює москальську пропаганду й обрала для цього «Єдині новини». Загубилися в обговоренні петиції Денисом Шмигалем та Михайлом Подоляком слова голови Комітету ВРУ з питань свободи слова Ярослава Юрчишина про те, що «для телемарафону 2024 рік стане вирішальним».

Днями темою суспільного обговорення став звіт Державного департаменту США за 2023 рік про порушення прав людини в Україні. У документі названо національний телемарафон «Єдині новини», який «дотримується урядової лінії у висвітленні російсько-української війни». У звіті йдеться також про порушення прав журналістів-розслідувачів та їх переслідування за висвітлення ними корупції у владних коридорах.

У цій фактологічній сув’язі привертає увагу заява Міністерства юстиції, датована цьогорічним 28 квітня. Міністерство подало її до Ради Європи, в якій констатує про «частковий відступ від дотримання прав та свобод людини під час воєнного стану». Заява проголошує, що «під час воєнного стану права людини, передбачені статтями Конституції України, можуть бути тимчасово обмежені».

Це відповідь на обґрунтований звіт Держдепу США? Не із внесенням змін до Конституції України, зокрема до її статті 34 про право на свободу думки і слова, вільне вираження поглядів і переконань, а також право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію у реаліях війни, що зумовлюють певні обмеження у законний спосіб?

Ще трохи – й Україна може ввійти до числа держав на зразок росії, де панує диктатура. У США лише заявляють про порушення прав людини в Україні. Це з одного боку. З іншого – ми самі в змозі як наразі демократична країна забезпечити конституційні права своїм громадянам на свободу думки і слова. Маємо відійти від копіювання прихованої і відкритої російської пропаганди. Ми й досі, як москалі, називаємо абревіатуру ЦРУ. А це насправді Центральна розвідувальна агенція – Central Intelligence Agency. Про це нагадав колишній Надзвичайний і Повноважний Посол України у США Валерій Чалий.

Наш перший крок, щоб не опуститися до диктаторського путінського режиму, – переформатувати телемарафон «Єдині новини». Українці заслуговують на чесну, об’єктивну і збалансовану інформацію. Особливо у час воєнного лихоліття, коли правда є найгострішою зброєю, за словами Героя України генерала Валерія Залужного.

Під час написання статті впродовж тижня двоє журналістів-військових стали небесними янголами. Алла Пушкарчук загинула на фронті від ворожої ракети. Працювала в редакції «Тижня». У виданні «Читомо» друкувала цікаві статті. Воювала з 2014-го. Десять років її зброєю проти москалів були злиті воєдино слово й куля.

Сумна звістка сколихнула журналістську спільноту про загибель Андрія Топчія – бойового медика й медійника. Він також захищав Україну з 2014-го. Писав статті на історичні теми для «Фактів», інших видань. Національна спілка журналістів України, яка у квітні відзначила своє 65-річчя, склала список загиблих медійників на фронті та в тилу. На 28 квітня – їх 88. 16 з них виконували професійний обов’язок у горнилі страшної війни. Ціною свого життя вони писали й показували правду про неї, її героїв. Без пафосу й надумувань, без ліричних відступів і словесних заколисувань...

Важкий інформаційний фронт і в тилу. Попри певне звикання до повітряних тривог, до, на жаль, поховальних процесій, до висловлення співчуттів родинам...

Розповім про Катерину Москалюк – документальну фотографку та журналістку. Свої матеріали вона друкує у виданнях «Geo», «Bloomberg», «Die Zeit», «Bird in Flight», «Заборона», «The Ukrainians», «Forbes Україна» та інших. Світлини Катерини Москалюк були представлені на міжнародних виставках в Україні, Великобританії, США, Франції, Німеччині, Японії, Вірменії...

Ми познайомилися з Катериною в Бубнищі на Болехівщині. Я їхала далеко в гори, щоб написати про багатодітну родину (дев’ятеро синів і доньок!) спецпризначенця Володимира Кондрата, котрий загинув на фронті («Війна хрестами чорніє. Тато не привіз Софійці ляльку» в «Галичині» за 6-12 жовтня 2023 року). Була пізня година. Уже прощалася з героями своєї майбутньої публікації в рамках авторського проєкту, як до оселі Кондратів завітала Катерина. Зі Львова до Стрия добиралася поїздом, до Болехова – автобусом, а далі – автостопом та пішки... Це туди, де дороги обривисті, де немає мобільного зв’язку. Ось яким має бути журналіст!

З Бубнища Катерина Москалюк продовжила свій новий проєкт «Наодинці» про дружин загиблих українських захисників, зокрема про Марію Кондрат. Одеса, Львів, Київ, Харків, Дніпро, Івано-Франківськ... Міста й села. «У болю немає визначеної локації... Людина, яка переживає біль втрати, не повинна залишатися самотньою», – вважає журналістка. Катерина Москалюк, як і я, всотує біль удів, дітей... Він передається в написаному слові, у знятому кадрі... Щирість і справжність почуттів, щоб залишатися людьми.

За словами авторки проєкту «Наодинці», більшість дружин полеглих воїнів відмовляється від слова-статусу «вдова». Вони просять називати їх дружинами загиблих військових. Також про своїх чоловіків розповідають у теперішньому часі. Роздруковують листування з ними й зберігають. Зберігають також їхні речі – ніби вони ось-ось мають прийти... Цілують військову форму... І все це знімає на камеру Катерина Москалюк.

Деякі дружини військових кажуть, що «біль уже не гострий, а хронічний...».

Я хвилювалася за молоду колегу. Вечір обсідав гори, дощ розлився на вузькій дорозі, де з одного боку – скелі, з другого – обрив. Зателефонувала. Зраділа: є зв’язок. Це означало, що вона вже вибралася з Бубнища, з далеких гір, що біліють туманами... Щаслива, що ще одну долю родини додала у світлинах до вічності. Як і я! У газетних рядках...