Михайлові Стефураку – уродженцю і жителю села Тисменичан – cповнилося вже 88. Він чинний член ОУН, сибірський виселенець і племінник відомого станичного УПА «Довбуша», який віддав своє життя за волю України. Розмова з ним – то спогади про ті життєві дороги, які довелося пройти, і головно про людей, з якими Господь його звів у буремні воєнні і післявоєнні часи минулого століття.

– Михайле Івановичу, будь ласка, хоч епізодично згадайте найбільш пам’ятні моменти Вашого життя.

– Я у сім’ї був першою і єдиною дитиною. Як 1940 року пішов до школи, то прийшли перші совіти. Вчила нас жидівка. Була дуже добра жінка – тим, хто добре вчився, роздавала цукерки. За німців згодом я також ходив до школи. Якось не виконав домашнє завдання. Наш учитель був «східняк», партійний, навіть не знаю, як його до нас занесло. І відтоді, як він мене побив у четвертому класі – аж кров пішла з носа, – я до школи вже не ходив. Мого батька мобілізували 1941 року, але забрали не на фронт, а на військовий завод у Челябінську. За німців ми п’ять років нічого про батька не знали.

У нашій хаті я жив з мамою, бабою і батьковим старшим братом Миколою Іллівим – псевдо «Довбуш», який загинув неподалік села. Коли тато після війни приїхав, то почали будувати хату. А вуйко Микола–«Довбуш» ще з 1944 року був в УПА у Чорному Лісі. Захворів на тиф, то якось добрався до села і тут лікувався, а з 1947-го став станичним. Загинув «Довбуш» 5 травня 1950 року біля річки Силєнка. Вуйко був поранений і сам добив себе, щоб москалі не забрали у полон, а його побратим Петро Гах із села Хриплина, з яким разом потрапили у засідку, зумів втекти і ще прожив три місяці, а відтак також поліг.

Де могила «Довбуша» – не знаємо. Адже тіло забрали у Лисець. Туди забирали всіх убієнних чи поранених захисників України. А їх було багато. І не тільки з нашого села. Щойно вночі, як пригадую, люди поставлять хрест на могилі полеглого вояка, як уранці «енкаведисти» вже його витягнуть. На залізничній станції стояв гарнізон. Бувало, що хлопці з боєм визволяли полонених побратимів. Москалі кожну ніч пильнували і біля нашої хати.

Якось тато написав заяву про вступ у колгосп. То вуйко Микола порадив батькові виїхати, бо у такі часи його могли вбити вояки з Чорного Лісу як активного колгоспника. Такі були закони. Тож тато поїхав знову до Росії, де й помер 1980-го…

Мені тоді було 14 чи 15 років. Ми мали три гектари поля, то треба було працювати, були й корови, то слід було годувати й обходити. Пригадую, ще до війни, як прийшли вже перші совіти, вуйко Микола на самісінький Святий вечір запустив у небо яскраву ракету. Люди дивувалися і молилися, казали, що то небеса відкрилися. Ми дітьми дуже чекали коляди. Я і в шопку ходив, був там воїном. Навіть за німців.

– А як починалася Ваша дорога в Сибір?

– Коли нас виселили 1951 року, то мені сповнилося 18. Спочатку – якраз у Страсний четвер 26 квітня – нас привезли на пересильний пункт у Брошневі-Осаді. Там було три бараки. Наш, найбільший, вміщував до трьохсот людей. Нари – двоярусні. Посеред бараку стояв великий двохсотлітровий цебер, в який чоловіки, жінки і діти справляли свої природні потреби. Щоранку його заледве виносили двоє хлопів. Спали боком, бо бракувало місця. Чоловіки і жінки – разом. Навколо пильнувала охорона з собаками, були паркани, вежі і дроти. Вночі собак спускали. Годували нас тим, що й собі у гарнізоні варили. Тож не найгірше.

Траплялося, що люди тікали з пересильного пункту. Так було і з моїм земляком, якого відтак за сприяння «сексота» піймали у селі та привезли всього побитого і знову кинули в барак. Було, що родичі привозили передачі, то нам передавали. Пригадую, як шестирічний хлопчик, родичі якого були на пересильному пункті і який мав на руках по шість пальців, приніс їм передачу вагою понад 50 кілограмів. На пересильному пункті нас протримали три місяці. Згодом повантажили у «товарняки» і повезли в Сибір. Дорога тривала 20 днів. Чоловіків навіть по воду не випускали на зупинках поїзда, а тільки жінок…

Коли я вийшов з вагона, то не міг ходити – був як інвалід. Спочатку думав, що депортували нас з мамою через вуйка «Довбуша», бо ж він жив з нами в одній хаті. Та тільки вже в Іркутській області, у містечку Черемхові, куди нас вивезли на вісім років, я від коменданта довідався, за що. Той переглянув наші справи і сказав, що «за поддєржку бандітов». То була правда про підтримку.

У Черемхові ми щороку також готувалися до Різдва і дуже чекали свят. Щоб підготувати пшеницю для куті, пригадую, ми з чоловіками заварили дно труби, насипали всередину зерна і товкачем його «піхали». У бараці було 19 кімнат, а у кожній жили по дві чи три сім’ї. Барак свого часу збудували японські військовополонені. Жили разом з нами у кімнаті ще дві сім’ї. Майже два гектари у місті займало кладовище, де ховали японських полонених. Поряд були бараки з в’язнями.

Голодні у Черемхові ми не були, бо нам «поталанило» потрапити на виселення до міста, де умови проживання були кращими. Але щоб поїхати до Іркутська, то вже була потрібна довідка. Я працював столяром – робив вікна чи двері. Але коли нас москалі ображали, то ми завжди давали відсіч. Ми не спали, а чинили опір. Було так, що від страху перед «бандерами», покидали поселення навіть прораби-москалі, боячись пімсти за свої знущання.

Пригадую, що у селі ще до нашого виселення енкаведисти так нахабніли, що мені довелося працювати далеко в лісі на колії у Довбушанці. Спав щоночі по стрихах – боявся, що заарештують і вивезуть. Адже ми справді допомагали нашим воякам у Чорному Лісі чим могли. Всі у селі допомагали. Доводилося навіть не раз – під Березівкою – конем перевозити наших вояків через ріку. Я там пас худобу. Хлопці прийшли і попросили перевезти, бо вода була глибока. Також дали штафету, щоб я передав вуйкові «Довбушу» прохання приготувати харчі для вояків, які прийдуть у село. Вуйко все ретельно зробив.

Щоб увійти в село, вояки вдавалися до різних хитрощів. Наприклад, йшли полем і штрикали дротами у землю. Люди думали, що то москалі шукають наших вояків. Бо ж у Тисменичанах було чимало «сексотів» – могли видати. У село навідувалися вісім чи більше незнайомих мені хлопців і заготовляли харчі для наших вояків у Чорному Лісі. І мама варила їсти хлопцям, а я носив у ліс у криївки. Не раз возив фірою і бочки із засоленим м’ясом, муку чи зерно у Заріччя. Я пам’ятаю зо п’ять таких бункерів.

Навіть на Різдво хлопці не наважувалися навідуватися до хатів. Був у них свій священник. Службу Божу відправляли безпосередньо у Чорному Лісі. І кутю, і всі інші різдвяні частування я носив їм у ліс. Свого часу громада нарікала, нібито наш сільський священник продав золоту чашу. Згодом з’ясувалося, що він спеціально віддав її хлопцям у ліс для богослужінь. А священник, самі розумієте, не міг людям про те сказати. Тож дуже й не вислуховував нарікання й образи своїх парохіян.

У бойових діях я не брав участі, а після виселення в Сибір мене реабілітували. Я і досі є членом ОУН. У селі, повторюю, було чимало «сексотів». На кожній вулиці. Доповідали про все. Пригадую, що «Довбуш» у селі мав молодицю. Її родичі ще й досі живуть. Вуйко дуже її любив, а вона пообіцяла «енкаведистам», що здасть «Довбуша» живого, бо пообіцяли їй у місті квартиру. Вуйко про це здогадувався. А коли її як зрадницю і «сексотку» вбили наші вояки, то «Довбуш» аж дурів – так банував за нею. Страшне її любив. А вона була дуже красивою.

– Яке Різдво для Вас і досі незабутнє?

– Різдво 1945 року ніколи не забуду. Того дня «енкаведисти» вбили першого нашого сільського хлопця – Степана Сікача на псевдо «Сірко». Може, він і не був першим загиблим. Просто про інших тоді я не знав. Адже серед вояків Чорного Лісу було багато уродженців села – до шести десятків. Пригадую, як на Різдво почув тріскіт автоматів. «Сірко» якраз тоді й навідався з Чорного Лісу в село. До хати чи до церкви тіло не брали, а поклали у сільській каплиці. А увечері надійшло зо п’ять сотень наших хлопців. Здається, із формування «Різуна». Я живу коло цвинтаря, то бачив, як вони йшли і йшли селом. Одні були у Тисменичанах, а інші ще в Горохолині. Відтак зі священником і всіма почестями «Сірка» поховали на нашому сільському цвинтарі. І донині там його гробовець.

Завжди також пам’ятатиму моє дитяче Різдво, коли ми його зустрічали разом з батьком і матір’ю. Готували традиційні для Святвечора наїдки, а кутю – обов’язково. Батько щонайперше кидав ложку куті до стелі. Я й досі не второпаю, навіщо. Все літо згодом на стелі та печатка була. Очевидно, така традиція: щонайперше частувати тих, хто вже у потойбіччі, а відтак, помолившись, до вечері приступала родина. Любили ми з батьками у хаті на Святвечір колядувати. А сьогодні вже не те... Вже кілька років ані один колідник до хати не вступив.

У селі колись вісім років – аж до 1952-го – не грала музика, наші вояки заборонили веселощі у час, коли побратими проливають кров. Порушників карали – по 25 буків давали. Але на Різдво попри все було радісно. Тепер на вулицях у часі свят нема майже нікого. Чому? Відки я знаю. Щось із нашою нацією діється недобре. А люди духовно занепадають. Колись увечері було звідусіль чути надворі колідників, а тепер – тиша, нема веселости.

Я робітником по господарству у сільській школі пропрацював 46 років. Пригадую часи, коли директором був один жид – Давид Абрамович. Був партійний, та не давався на переконання вийти з партії. Проте як людина був добрий. Полюбляв розказувати українську історію. Відтак поїхав до Ізраїлю. Він ніколи не змушував учителів пильнувати і гонити учнів-колядників з-під хат і сам того не робив. А натомість вчителі спеціально чергували біля церкви чи деінде, щоб видіти, чи діти колідують. Я дуже любив сільську шопку, в якій сам брав участь і часто фотографував наші «вистави». Дякую Богові, що дарував мені такі довгі роки. Хоч і нелегкі.

...Було би неґречно з нашого боку, якби за лаштунками зустрічі і спілкування з Михайлом Стефураком залишилися сприяння й організаційна праця завідувачки бібліотеки-філії села Тисменичани Івано-Франківської МЦБС Галини Кушнірчук та вчительки української мови і літератури місцевої школи Світлани Ткачук. Їхній внесок у формат зустрічі дуже великий. Саме у сільській бібліотеці ми довідалися про те, що вихід 1996 року в світ першої і єдиної книжки про село Михайла Костюка «Село моє – Тисменичани» став можливим і завдяки активній участі Михайла Стефурака – і як очевидця подій, і як автора світлин. Михайло Стефурак у книжці «Село моє – Тисменичани» зробив чимало виправлень і уточнень щодо розділу про національно-визвольну боротьбу, – розповідає Галина Кушнірчук. – Ми також зібрали трохи краєзнавчого матеріалу про село та його людей, обряди, звичаї, народну творчість, який міг би увійти до нового видання книжки».