Волонтерська праця не може круто змінити сутність людини: гордий залишиться гордим, марнославний – марнославним, лінивий – лінивим, злодійкуватий – злодійкуватим, брехливий – брехливим, але на якийсь час прикрити її може, проте шила в мішку не сховаєш. Не всі волонтери, кого я з радістю запрошую до участі в редакційному проєкті «Людина у війні», попервах розуміють, за що мають таку честь від «Галичини». І така реакція – нормальне явище для тих, хто не зіпсований власною пихою. Бо ж не всі знають, що мета нашого журналістського задуму – не лише розповісти про тих, завдяки кому нині тримається тиловий фронт, а й почути свідчення про роль волонтерства, його сучасний стан та перешкоди в розвитку, головні ризики для нього в мирних регіонах України.
Сьогодні на шпальтах «Галичини» у рамках проєкту «Людина у війні» пропонуємо читачам інтерв’ю із жителем с. Старі Кривотули на Тисмениччині Володимиром ЦАПАЄМ – головою ГО «Старокривотульська асоціація розвитку території», заступником голови й депутатом Тисменицької міської ради територіальної громади. А зустріч з ним відбулася суто завдяки ініціативі жителів села, чиї громадські інтереси пан Володимир представляє у первинному самоврядному органі.
– Володимире Васильовичу, буду з Вами відвертим: з одного боку, навіть у часі війни людина при посаді, як кажуть у народі, завжди має значно більше і обов’язків, і шансів творити добрі діла, а з іншого – дуже важко представникам громади у переліку благодійних чи волонтерських справ чиновника виокремлювати осібні вияви милосердя й не змішувати їх з виконанням службових обов’язків…
– До початку повномасштабного вторгнення російських загарбників, а 2014-го – й поготів, мені не хотілося вірити, що настане таке жахіття в Україні. Війна стала ударом чи не для кожного українця. Хоч я ще на Майдані, в якому брав участь, добре усвідомлював, що рф не зупиниться, а й надалі розігруватиме карту розбрату в Україні за принципом «розділяй і володарюй». Так і сталося. Було зрозуміло: Україна повинна боротись і відстоювати свою незалежність, бо ворог, який століттями гнобив наш народ, від своїх задумів не відмовився і після нетривалого періоду брехливої принишклості й вдавання цивілізованості знову намагається придушити та знищити нашу державність. Коли наші Збройні сили зуміли пригасити вогнища сепаратизму, то російські загарбники зрозуміли, що потрібно вводити в Україну свої війська. Ми ж пам`ятаємо трагедії Іловайська, Дебальцевого... Ті події спонукали людей до усвідомлення, що потрібно жити й працювати та допомагати ЗСУ, щоб зберегти Україну.
Те, що тепер називаємо волонтерством, для мене почалося з доправлення гуманітарних вантажів у ті регіони Західної України, де формувалися наші військові підрозділи. А моя перша місія на Схід була у березні 2015-го, коли ми з моїм другом Русланом Фармусом, придбавши завдяки польським партнерам позашляховик, завантажили його генераторами, взуттям та іншими необхідними речами для наших воїнів, поїхали через Ізюм та звільнений Слов’янськ до Лисичанська.
Пригадую, як наш автомобіль поламався біля кав’ярні «Лелека» у селі Долина на Донеччині. Ми зателефонували хлопцям з 24-ї бригади ЗСУ, до яких їхали, щоб допомогли. Воїни приїхали «Уралом» і викликали евакуатор. Під час спілкуваннями з деякими місцевими людьми я зрозумів, що не всі у прифронтовій зоні чекали українських захисників. Там дуже проступали й негативні враження. Скажімо, керівники однієї зі станцій техобслуговування у Слов’янську навіть не хотіли взяти на ремонт наше авто. Тож довелося комусь з українських бійців пересмикнути затвор автомата й популярно пояснити, що й до чого. Натомість прості робітники називали нас молодцями, дізнавшись, куди й чому їдемо. Це був той час, коли після Дебальцевого сторони конфлікту розводили важке озброєння. На одному із заводів, де дислокувався підрозділ ЗСУ, наші бійці розповідали, що, мовляв, всі місцеві чоловіки пішли воювати за сепаратистів, а ми захищаємо їхні домівки...
– То були Ваші перші волонтерські враження й уроки?
– Однозначно, що так. Але склалося так, що ще в часі АТО все якось у моєму волонтерстві стало на паузу. А наступним найактивнішим волонтерським етапом став період після повномасштабного вторгнення російських окупантів у лютому 2022 року. Ми разом з головою Тисменицької громади Тетяною Градюк і волонтером із села Липівка Степаном Буждиганом чи не одними з перших від нашої громади поїхали у прифронтову зону – в місто Малин на Житомирщині до бійців нашої прикарпатської «десятки». Якраз тоді українські захисники збили перший російський літак біля Малина. Це був другий чи третій тиждень від початку великої війни. У своїй громаді тоді вже зорганізувалися, налагодили роботу ТЦК, почали приймати воїнів територіальної оборони у школі в Тисмениці.
Це нині бійцям ЗСУ потрібні дрони чи засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), а тоді нашим захисникам ми везли елементарне й водночас дуже необхідне: харчі, рукавиці, запальнички, свічки, шкарпетки, ліхтарики тощо. Пригадую, як тоді у бік фронту разом з нами рухалися поодинокі машини, а натомість назустріч їхали кавалькади автомобілів з людьми, які евакуйовувалися. Пам’ятаю, як хлопці, розміщені у сільській школі, вибігали й розхапували привезене – потрібно було все.
Тоді я їздив у підрозділи ЗСУ щотижня або раз на два тижні. Пригадую, як у квітні 2022 року відганяв на фронт до «едельвейсів» перше авто. Ми заїхали трасою, яка веде на Чорнобиль, у ліси. Тоді казали, що там ходять кадирівці й, отже, дуже небезпечно. Але ми з моїм колегою Русланом Фармусом таки поїхали, бо пообіцяли прибути. Потрібно було знайти Комарівку, де тоді перебував підрозділ старости села Слобідки. Навігатор не працював, зв’язку також не було, а лише було видно між деревами, як літали ракети.
Приїхавши до Комарівки, поруйнованої, у вогні, побачили здалеку двох військових – одного з автоматом, а другого з кулеметом. Ми зупинилися й привіталися, а солдати з тероборони пожартували: «О, бандерівці приїхали!» Мовляв, по розмові нас розпізнали.
Відтоді не припиняю свою волонтерську працю для ЗСУ. Але у такій роботі не розділяю себе як адміністратора територіальної громади і пересічного жителя громади. Є запит – шукаю джерела, щоб його щонайшвидше і найкраще закрити: кошти сільської громади, заробітчан за кордоном, бізнесу, міської ради, церковної громади й т. ін. Штурмую всіх, бо маю список потреб і повинен його виконати. Дуже багато коштів для допомоги ЗСУ виділяємо з бюджету міської ради, бо добре розуміємо потреби наших захисників. А ще ми потужний фонд організували в нашому селі Старі Кривотули, а назва його такою й залишилася – «Ініціативна група». Бо наше служіння справі оборони держави почалося з патрулювання вулиць, що свого часу й робила сільська ініціативна група.
Фонд працює при церкві, але об’єднує всіх жителів громади, причому й тих, хто тимчасово перебуває за кордоном. Маємо список односельців, які нині воюють у ЗСУ, і з ними активно контактуємо та знаємо їхні потреби, які й намагаємося закрити. А ще використовую для допомоги ЗСУ й особисті знайомства за кордоном. Перелік потреб змінюється постійно і вони дорожчають, адже йдеться про дрони чи засоби РЕБ, автомобілі. Якщо немає можливостей закрити ту чи іншу позицію з міського бюджету, то оголошуємо збір коштів у Старих Кривотулах чи Красилівці. Волонтерство від перших днів війни стало вагомою частиною політики Тисменицької міської ради. Адже допомога ЗСУ – це навіть не першочергове наше завдання, а питання виживання загалом. Московська чума – як ракова пухлина, якщо її не знищити до кінця, то вона, образно кажучи, пускатиме й пускатиме свої метастази.
– Які, на Вашу думку, нині найнебезпечніші ризики чи перешкоди постають перед волонтерським рухом?
– Якихось адміністративних перепон для волонтерства не бачу, бо їх, як на мене, й немає. Тепер найбільша проблема для волонтерського руху – це зростання байдужості людей, а головно тих, кого безпосередньо війна не торкнулася. А ще люди кажуть, що вже втомилися. А ми не маємо права втомлюватися. Задумаймося, що може статися, якщо «втомляться» наші хлопці на фронті?! Тоді ворог буде тут.
– Кажуть, що сучасне волонтерство ще називають «родинним»?
– Погоджуюся однозначно. А та всенародна хвиля волонтерського руху, яка свого часу підіймалася в Україні, нині відчутно згасає. Наведу приклад із недавньої своєї практики збору коштів на авто нашому односельцеві, який тепер на війні. Близько п’ять тисяч доларів США – суму, необхідну для придбання автомобіля в одній із країн Європи і на те, щоб перегнати його в Україну, пофарбувати і доправити на фронт, – колись збирали за день-два, а тепер знадобилося аж два тижні.
Думаю, що причина цього не у зниженні рівня життя людей, а передовсім в їхній збайдужілості. Хоч я не заперечую: тим жителям села в Україні, які не мають підтримки з-за кордону, сьогодні нелегко. Звісно, що й до волонтерів та їхніх заходів зі збору пожертвувань на оборону держави ставляться не об’єктивно, а насамперед ті, які самі далекі від підтримки ЗСУ. Я думаю, що вони судять по собі. Ми ж усе документуємо, підтверджуємо світлинами, а також звітуємо. Блукали легенди, що я волонтерю, щоб не йти до лав ЗСУ і мати відстрочку. У мене є бронь, але з іншої причини – я заступник міського голови. Хоч не відкидаю й того, що прийде час і я піду на війну. Та й моя дружина Юлія як медик військовозобов’язана. А буде крайня біда – відмовлюся від броні й піду захищати Україну. Такий час, що передбачити щось важко.
– Що для Вас означає волонтерство?
– Максимально допомагаючи ЗСУ я заспокоюю свою совість, яка мене мучить, що я нині не на фронті, а ще хочу зробити свій внесок у перемогу. Якщо доживу до старості, то матиму відповідь, де я був у часі війни. Адже у нас з дружиною двоє дітей. Війна і в тилу створила багато проблем, які потрібно розв’язувати. У хлопців, які на фронті, чи у тих, які полягли у боях, залишилися у селі сім’ї, які потребують уваги, підтримки й допомоги. Є земельні, майнові чи сімейні проблеми. Найважче переживати ті миттєвості, коли у село везуть на щиті того бійця, до якого ти не раз їздив як волонтер. Є й велике відчуття радості, коли після тривалої відсутності на зв’язку воїн телефонує і каже, що все добре…
На війні є багато хлопців з нашої громади. Колись ми привозили кожному хоч щось, щоб підтримати бійців на фронті. А з часом переорієнтувалися – тепер і в підрозділи ЗСУ доправляємо великі й необхідні речі. Користуємося й послугами «Нової пошти». Наші поїздки, зокрема ті, які формуються навколо мене, головно орієнтуються на доправлення автомобілів. Возимо полагоджені авто на фронт, а забираємо звідти побиті чи поламані. Звісно, принагідно заповнюємо салони дронами, засобами РЕБ, а також дрібними побутовими речами. Не забуваємо й про смаколики для воїнів до Різдва чи Великодня. Змінилася війна – й потреби наших захисників стали іншими. Триває протистояння технологій.
– Яким, на Ваш погляд, повинен бути волонтер? Очевидно, щонайперше сміливим?
– Не знаю, чи краще говорити про сміливість, чи доречніше про безбашенність. Але головне – волонтер має бути порядним, щоб люди йому довіряли. Інакше динаміка його волонтерської праці спочатку вщухне, а відтак і зовсім припиниться. Волонтери нині закривають такі позиції для ЗСУ, які держава через свою бюрократію закрити не може. Вони мають бути також енергійними й невтомними. Бо всяке буває, а особливо, коли дехто вважає, що ми прикриваємося волонтерством, щоб не йти на війну. Сили духу додають спілкування з нашими воїнами. Розуміння, що їм на фронті навіть без порівняння важче, ніж нам у тилу, додає мені наснаги рухатися вперед. Ніхто за жодних обставин не має права розчаровуватися, адже триває війна не тільки за життя українців, а й за існування Української нації і держави. Нині Україна – загата на шляху розповзання російської чуми. Її боротьба – це велика річка, яка наповнюється й живиться з маленьких і навіть дуже малесеньких потічків.
