1904 року О. Генрі, американський письменник, написав оповідання «Дороги, які ми обираємо» – і відтоді ці слова часто повторюють як ознаку непомильності здобутого фаху та життєвої кар’єри. Проте насправді часто-густо дороги обирають нас. Йдеться про місію людини, інакше кажучи, покликання, призначене згори. Саме воно впливає на вибір життєвого шляху, і опиратися йому, ухилятися неможливо, інакше – покарання: і моральне, і фізичне… Таке покликання – покликання до журналістики – відчув у юності Роман ФАБРИКА. Тим-то можна з певністю сказати, що не лишень він обрав свою долю, а, радше, вона обрала його. З того часу й почалися його небуденні дороги, що вели до мети…

Наприкінці літа 1939 року з Польщі в с Радчу, що поблизу Станиславова, повернулася на батькове обійстя Анна Вацеба з чоловіком Михайлом Фабрикою і чотирма дітьми.

У дивоглядному «Музеї родинних професій», що його створив Роман Фабрика, я звернув увагу на стрункого чоловіка у формі залізничника…

– Так, це мій батько, – з гордістю підтвердив Роман Михайлович. – У Польщі він служив на залізничній станції телеграфістом. Це спадкове. Наш рід віддав залізниці 260 літ: залізничниками були прадід, дід, тато, сестра, брат, чоловіки сестер. Тато, щоправда, був не тільки залізничником, а й майстром на всі руки. В Радчі він тяжко гарував – і все ж прожив 96 років.

У Радчі 18 жовтня 1940-го й народився Роман – п’ятим із дітей. Опісля на світ прийшли ще сестра Марія та брат Юрій.

У пам’яті Романа закарбувався другий «галицький» голод 1947 р.; запам’яталось, як він, малий, молов на жорнах; як передчасно, виснажена повоєнними поневіряннями, померла сестра Марія, осиротивши трьох дітей; як він пішов до школи, не маючи ні Букваря, ні Читанки, а тому на початках пізнавав абетку зі службових інструкцій батька. Сама ж школа була незвичайною, бо в монастирі сестер-василіянок. Тут завершив перший клас; другий розпочав у СШ №12, яку називали залізничною. Ще одна школа причетна до життя Романа Фабрики – № 11 – школа з поглибленим вивченням англійської мови. Тут учителювала Романова дружина Оксана Степанівна, навчалися їхній син Роберт, донька Ольга і внук Віталій; сам Роман, уже працюючи в ЗМІ, створив при цій школі мистецький «Клуб семи муз», куди запрошував письменників, художників, музикантів…І як же приємно був здивований, коли, переглядаючи щоденник внука-семикласника, в якому коротко подано історію школи, знайшов згадку і про «Клуб семи муз», і своє прізвище як її керівника!

Вона найкоротша, але теж пам’ятна.

Ще за партою Роман збагнув своє покликання: він писатиме, фотографуватиме, стане журналістом. Тим більше, що брат Ярослав купив дев’ятирічному Романові фотоапарат. І він почав дивитись на світ також через об’єктив.

Однак щоб вступити на факультет журналістики, необхідно мати два роки стажу. Як його набути? І Роман майнув у Воркуту, де на шахті працював його старший брат Казимир. Упродовж року хлопець опускався на півтора кілометра в сьому копальню управління «Воркутуголь», заряджав акумуляторні батареї для підземних електровозів, які транспортували на-гора «чорне золото» й породу.

У Воркуті Роман отримав повістку до війська. І скерування в авіаційну школу в Барнаулі, яку закінчив з відзнакою, за що йому запропонували самому вибрати місце подальшої служби.

Роман вибрав Самбір. Бо це так близько до Радчі! І ще з трьома випускниками авіашколи добрався поїздами до Самбора, а там реактивних бомбардувальників катма – тільки вертольоти. Один офіцер порадив: їдьте попутніми машинами в Черляни. Приїхали, доходять до частини, як чують грізне: «Стой, кто ідьот! Рукі вверх!» Підняли…Затриманих привели до штабу. Там втішились надзвичайно: їм бракувало авіамеханіків – а тут аж чотири! Невдовзі полк із Черлян перекинули до Івано-Франківська; потім були Брюховичі під Львовом, Старокостянтинів на Хмельниччині...

І у Воркуті, і в армії Роман активно дописував до газет, публікував свої світлини. Тож його направили до Львова в політучилище вчитися на військового журналіста. Проте припав йому до вподоби факультет журналістики університету імені Івана Франка, і він здобув вищу освіту саме тут. Фабрика одразу вибрав собі спецкурс із телебачення, хоча у факультетській студії не було навіть телевізора; готував телевізійні сценарії, писав кореспонденції, репортажі, знімав.

Романове завзяття належно оцінили і в Львівському будівельному технікумі: запросили на платну посаду кіномеханіка. Поза тим – навчання на факультеті, який закінчив блискуче, причому на основі світлин в обласній «Прикарпатській правді», які подав на творчий захист.

Після закінчення навчання Роман Михайлович працював у редакціях обласних газет Івано-Франківська, відтак власним кореспондентом Українського радіо і десять літ – редактором обласного телерадіокомітету. Його голос знали (а перо, стиль упізнавали) не лише прикарпатці, а й, вочевидь, всієї України. У час національного піднесення й здобуття державної незалежності невсипущий Фабрика створив «Канал 402», безплатно провадив телепередачі «Новини краю»; він же запустив в обіг незвичне попервах звертання «шановні краяни», і його підхопили інші колеги-журналісти, і не лише вони…Перед тим стажувався в США.

А ще – понад 20 літ! – Роман Михайлович трудився в аґенції «Укрінформ». А це вкрай виснажлива праця. Бо необхідно чи не щодня подавати до Києва свіжу всебічно вивірену інформацію, тож треба було постійно бути готовим до близьких чи віддалених поїздок, незважаючи на здоров’я, настрій, погоду. Інакше не можна. Якщо ти журналіст справжній, а не випадковий.

Тематичне розмаїття публікацій та передач Романа Фабрики, шанобливе ставлення до нього побратимів по перу та громадських діячів зафіксовано в його осяжних книгах: «Я – репортер» та «Наодинці зі словом». Дещо осібно стоїть фотоальбом «Лемки: роки і долі», що його Роман Михайлович видав у Коломиї 2005 року без жодної спонсорської допомоги. Це історія лемків у текстах і фотопортретах. Уже чимало персонажів немає в живих, проте ми бачимо їх у цій книзі, яка є виявом громадської діяльності Романа Фабрики, його патріотизму та небайдужості.

Виявом суспільної (і громадянської) дії є й «Музей родинних професій», що його заснував Роман Михайлович на власному обійсті і про який багато писали і пишуть. Тим-то не буду зупинятися на описі рідкісних експонатів цього музею, його раритетів та його знахідок – все це треба побачити на власні очі. Що б не робив Роман Фабрика, він робить ґрунтовно. І передовсім для пізнання й звеличення нашого краю. Як наслідок, він лауреат премії «Золоте перо» та премій Івана Франка, Богдана Бойка, Марійки Підгірянки, його нагороджено Золотою медаллю української журналістики та медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям»; удостоєно відзнаки міського голови «Міць і гордість міста», він почесний громадянин Івано-Франківська. Має і церковні нагороди – орден Святого Апостола Андрія Первозанного 1 ступеня від керуючого Івано-Франківською єпархією УАПЦ.

Ще на першому курсі університету Роман познайомився з вродливою й розумною студенткою факультету іноземних мов Олександрою Торощук (по-домашньому – Оксана) родом зі Снятина. Знайомство увінчалось весіллям. Невдовзі в подружжя народився Роберт. Нині він викладач медуніверситету. Донька Ольга Фабрика-Процька – кандидат мистецтвознавства, доцент Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника, мати двох дітей.

Роман Михайлович гордиться сім’єю і не менш пишається своїм будинком, що його спорудив, згодом добудував за власні кошти, власними силами – щоправда, з посильною допомогою дружини, сина, брата Юрія – архітектора, лауреата Державної премії України в галузі архітектури. Оселю прикрашають доглянутий сад, пахучий квітник, невелика пасіка. Тут же, у саду, Роберт зібрав цілу колекцію кактусів.

«Я – робоча бджілка», – любить повторювати Роман Фабрика. І це воістину так. Попри поважний вік, він і досі динамічна, товариська, емоційна людина; він і далі захоплюється життям, збиранням мініатюрних книжок, екслібрисів, марок, рідкісних речей для свого музею, позитивних відгуків про нього самого; як мисливець, любить поблукати полями з рушницею…

Такі люди, як Роман Фабрика, імпонують мені – люди жваві, колоритні, духовно вічно молоді. Тому-то я із задоволенням погодився пройтися дорогами його життя-буття, – а таких доріг набагато більше, не кажучи вже про безліч стежин і стежинок, що відгалужуються від них.

Івано-Франківськ. Я перед затишним особняком Романа Фабрики… Ніби нічого не змінилося. Все, як було п’ять літ тому: і альтанка в в глибині подвір’я, і мовчазні (бо ж зима) сад і квітник, і кактуси, і кілька вуликів, а трохи далі, зліва – знаменитий будиночок, в якому «Музей родинних професій»…

На сходах угорі – вже сам господар, Роман Михайлович… Визирнула і його гостинна дружина Оксана Степанівна. Запрошують… Але що це? – з першого поверху лунає дитячий голос… То голос Робертової донечки дворічної Маргаритки. Отже, дещо змінилося. Ольга Фабрика-Процька написала докторську дисертацію і готується до її захисту. А в Роберта й Роми, лікарів з’явилась чарівна дівчинка з ясним широким зором, із подивованим поглядом на світ…

Допізна сидимо з Романом. Гортаємо книжку «Дороги, які нас обирають». Вона і Романова, бо там вміщені його численні публікації, і про Романа з нагоди його 75-річчя: відгуки на його творчість, нариси, спомини, привітання…

Роман Михайович переповів низку історій зі свого журналістського життя, яке завжди було барвистим і до краю напруженим: ось треба «на завтра» дати в номер чи в ефір матеріал про якогось передовика – а його не так легко знайти чи розговорити. Одним із таких був Євстахій Кріль, який перший на Прикарпатті отримав звання «Заслужений працівник лісового господарства». Чимало пригод зазнав Роман Михайлович, поки «зловив» його, взяв інтерв’ю (а потім став його другом).

Одного разу – Роман тоді мав десять літ – два хлопці показали фільм. Звичайно, ще німий. Але він вразив… Відтоді Роман зацікавився кіносправою, опанував фах кіномеханіка, навіть «крутив» фільми у кінотеатрі. Але що сталося з тими кіномеханіками? Це не давало йому спокою… І ось тепер довідався: це були брати Румаки. Невдовзі їх заарештували як «українських буржуазних націоналістів». Одного відправили у Воркуту, другого – до Новосибірська… Пізніше їх реабілітували…

Тобто Роман і після свого 75-річного ювілею не спочивав на лаврах, а трудився: розшукував сліди своєї родини й краян, 2019 року надрукував у газеті «Галичина» сенсаційну статтю «Врятована святиня» – про Гошівський монастир часів ординських нападів.

Про нові здобутки ювіляра розповідає нова книга «Це Роман, се Фабрика», яка щойно побачила світ. У попередній – «Дороги, які нас обирають» я виокремив сім життєвих доріг Романа Фабрики: родинну, шахтарську, армійську, студентську, журналістську, громадську, сімейну.

А тепер вказую на дорогу восьму.

Це дорога Романового визнання, шани; дорога чергових (але не останніх!) підсумків. Хочу наголосити, що своїх творчих вершин мій друг Роман Фабрика досяг самотужки – тільки талантом і невсипущою працею. А також, і це зрозуміло, за підтримки дружини, що його розуміє.

Роман Михайлович – один із провідних злободенних літописців нашої держави. Не випадково колеги називають його легендою прикарпатської журналістики. Не випадково міськвиконком та обласна організація Національної спілки журналістів України представили нашого ювіляра до нагородження орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Отож – із роси та води, ювіляре! І ще многая-многая літ!