В актовій залі василіянського монастиря Христа Царя УГКЦ в мікрорайоні «Майзлі» в Івано-Франківську відбулася святочна академія «Високе небо Богдана Лепкого», приурочена до 150-ї річниці від дня народження великого українця. Творці й учасники святкового дійства – мистецька формація «Миті слова і музики», яка діє при міському Будинку вчителя, учні 5-го класу ліцею №23 ім. Р. Гурика Ліліана Лавренюк, Галина Занік, Любов Литвинчук, Віра Хом’як, Тарас Гросберг, чоловіча хорова капела «Сурма» ім. Б. Волосянка Івано-Франківського національного медичного університету під художнім керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Володимира Савчука (концертмейстер Степан Януш).
Слово про свого земляка із села Крегульця на Тернопіллі Богдана Теодора Нестора Лепкого виголосив о. Ігор ПЕЛЕХАТИЙ, парох храму Найсвятішого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів Івано-Франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ з Івано-Франківська:
– Вшанування Богдана Лепкого з нагоди 150-річчя від дня його народження на Прикарпатті відбувається цього року не вперше. Схожий захід провели і в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання викладачі і студенти за сприяння його директора Любомира Пасічняка. А сценарій нашої мистецької акції був побудований на біографічній основі Б. Лепкого й помережаний піснями на його слова, частину з яких свого часу було покладено на музику його брата Левка. Тобто святочна академія вирізнялася своєрідним шармом – не лише декламацією поетичного слова чи виголошенням слів про Богдана Лепкого, а й звучанням пісень на його слова.
– А як визрівав такий добрий задум?
– Ще торік улітку на нашій парохії у Крегульці перебував з архієрейським візитом владика Димитрій Григорак, правлячий єпископ Бучацької єпархії УГКЦ. І я розповів йому, що 2022-го відзначатимемо ювілей уродженця нашого села – відомого українця Богдана Лепкого. Владика благословив і сказав, що готуватимемося до відзначення ювілею.
Але почалась агресія московських загарбників. Тож здійснення тих планів трохи зупинилося. А два місяці тому ця ініціатива знову зазвучала актуально. Особливо мене надихнули слова письменника і дослідника Романа Горака зі Львова в його статті, розміщеній у моїй новій книжці «Крегулець: казка життя Богдана Лепкого», яка побачила світ до 150-річчя Богдана Лепкого у видавництві Фундації «Свята Унія»: «Його могила у Кракові не стала місцем паломництва, як є це у цивілізованому світі. Ніколи на неї не покладали квіти делегації з України. Навіть найбільш відважні не зважувалися відкрито приходити сюди, на оцю тиху місцину Раковецького кладовища, де на варті вічного спокою великого українського письменника стали чужа береза і чужа смерека. Тільки уява може домалювати собі цю забуту могилу: налітає вітер і шумить верховіттям та пролітають над нею шнурком журавлі. Туди – у чужину з рідних країв та навесні назад. Додому. Його еміграція триває і по смерті. Чи колись журавлі, що пролетять над його могилою, покличуть і його додому. Чи оте сонце, якому так важко пробитися крізь чуже віття колись таки прорветься, аби зігріти сірий надгробок його могили, наповнить усе навколо теплом і сотворить ту рідкісну хвилю в житті людини, аби впасти на коліна і повторити його молитву Всевишньому...».
Ці слова мене дуже зворушили. Зрозуміло, що не міг Богдан бути належно вшанований за радянського режиму, бо був абсолютно йому не угодний – усі його друковані й рукописні твори після виходу в світ роману-трилогії «Мазепа» вилучили та спалили. Але ж ми вже 30 років живемо в незалежній Україні, яку Б. Лепкий свого часу будив і прокладав шляхи до її воскресіння!
Книжку побудовано на біографічних творах Богдана Лепкого про наше село Крегулець, про його дитинство і юність. Там вміщено повість «Казка мого життя», поезії й оповідання великоднього та новорічно-різдвяного циклів, дуже цінні спогади його рідного брата Левка, як Богдан писав «На маргінесі казки мого життя», а наприкінці видання – нарис «Трагедія Богдана Лепкого» відомого біографа – уже згаданого Р. Горака, який було надруковано у журналі «Дзвін» ще 1990 року.
Словом, святочна академія в Івано-Франківську таки відбулася, але для цього її ініціаторам довелося докласти чимало зусиль, а в часі її підготовки траплялося й чимало непередбачуваних поворотів. Напередодні ж на вечорі пам’яті Б. Лепкого в Народному домі Крегульця був повний аншлаг – не було охочим де стати. Було дуже зворушливо, що владика Димитрій не лише благословив наш захід, а й від початку й до кінця був учасником святочної академії. Наприкінці ми всі разом виголосили молитву за наших захисників і за весь український народ, який у протистоянні з апокаліптичним ворогом виборює тепер перемогу. Владика обдарував мене несподівано приємним сюрпризом – вручив мені як священнику за багатолітнє служіння на ниві Христової Церкви Католицької і з нагоди 60-річчя від дня народження подячну грамоту від Папи Римського Франциска. Це стало великою подією і для мене, і для мого села, і для моєї мами – для всіх моїх земляків, які того вечора були на святочній академії у Крегульці…
Аналізуючи велич постаті Б. Лепкого, доцент ПНУ ім. В. Стефаника й заслужений працівник культури України Євген Баран у виступі назвав його «велетнем галицького духа» і наголосив, що «Іван Франко був розумом Галичини, а Богдан Лепкий і донині залишається її пафосним серцем». А в ексклюзивному коментарі для «Галичини» науковець зазначив:
– Такі ювілейні академії відомих діячів української культури завжди потрібні. Це стації духа. І Богдан Лепкий – одна з важливих стацій українського духа, це щонайперше. І це правда, що його тепер більше шанують на Тернопіллі. Так склалося історично, адже він там народився, вчився в Бережанах. А в Івано-Франківську нині Богдан Лепкий виглядає таким собі сиротою. І це недобре й неправильно. Тому що ми повинні пам’ятати, що з трьох братів Лепких, які дожили до зрілого віку (Богдан, Микола і Левко), Микола жив та працював саме в Івано-Франківську і був одним із яскравих галицьких педагогів та помер 1945 року. І про нього також треба говорити. До речі, всі брати Лепкі відійшли у засвіти на чужині: Микола – у Словаччині, Левко – в Америці, а Богдан – у Польщі.
Б. Лепкий однозначно є постаттю і політичного звучання, зокрема крізь призму 20-х років минулого століття. Адже тоді він був голосом галицького сумління, голосом галицької інтеліґенції. І це був голос авторитетний. Після Івана Франка це був хоч і другий голос, але мав більший суспільний резонанс. Бо галицька спільнота того часу не любила і не приймала І. Франка, а Лепкого приймала, бо він умів подобатися. Якщо Франко «псярив» громаду, то Лепкий хоч і не загравав з нею, але гладив її. Галичанам це подобалося. І вілла «Богданівка» у Черчі на Рогатинщині як дарунок Богданові Лепкому від Галичини – це те, що вона не дала Франкові.
– То чи можна, Євгене, образно сказати, що і нині ще триває повернення Богдана Лепкого додому, в Україну?
– Повернення – то не якась одномоментна дія: відчинив двері – і повернувся. Ці двері українській культурі потрібно завжди тримати відчиненими для таких постатей, як Богдан Лепкий, і постійно про них говорити. Бо людська пам’ять, на жаль, коротка і необхідно щоразу повертатися до таких особистостей.
...Я мав за велику честь відвідати святочну академію «Високе небо Богдана Лепкого» і не лише насолодитися її перебігом і від щирого серця подякувати її організаторам, а й зануритися думкою у велич цієї постаті. Для мене кожна така зустріч – то відкриття для себе іншого і ще не пізнаного мною Б. Лепкого. Але й подумалося на вечорі: куди ж поділися нащадки тієї галицької культурної інтелігенції, яку свого часу так чуттєво, делікатно і з повагою «гладив» цей великий українець і які мали б навчитися «тримати завжди відчиненими двері» для таких світочів, як Богдан Лепкий? То, може, добре робив Франко, що не панькався з нашими дідами? Очевидно, було за що...
Тож чи не варто нам, нині сущим, на стації українського духа – в часі 150-річчя від дня народження Богдана Лепкого – розважити над його напутніми словами:
Воскресне, встане Україна!
Тільки не тратьте, браття, віри,
Тільки не будьте маловіри,
Тільки не будьте, як бур’ян,
Хто скосить – той тому і пан.
