Народна мудрість вчить, що ремесло на плечах не висить і їсти не просить, а хліб приносить. Традиційне бляхарське ремесло в Україні, зокрема і на Прикарпатті, сягає прадавніх часів, але через суспільну індустріалізацію наприкінці ХХ століття зміліло й нині існує лише завдяки проєктам з будівництва житлових, сакральних чи відпочинкових споруд, покрівлі яких передбачено зробити бляшаними, індивідуальним замовленням з виготовлення водостічного обладнання ручної роботи – труб, ринв, жолобів, колін, коньків, фасадних і дахових планок, а також із декоративного облицювання колодязних цямринь і дашків...

Щоб одержати статус майстра-бляхаря, у давні часи, зокрема у ХVІІ ст., охочі ремісники проходили спеціальні науки впродовж чотирьох років, а відтак – як іспит на вправність – повинні були самотужки виготовити досить складний бляшаний виріб. У давні часи ремісничі цехи й корпорації мали свої статути.

Але до запровадження металевих покрівельних матеріалів бляхарство на Прикарпатті не було масовим. У сільських громадах бляхарі не працювали передовсім як покрівельники, як здебільшого у наш час, а переважно виготовляли та ремонтували садово-городній інвентар чи побутове господарське начиння тощо.

Стефінівих у Брошневі-Осаді віддавна добре знали й знають, а головно через те, що вже у п’ятому коліні всі чоловіки у цій гідній родині володіють талантом майстрів-бляхарів. Звісно, не всі заробляють бляхарством на хліб насущний, але навички мають. А ремісничі традиції тих, що вже відійшли у засвіти, – засновника родинного ремесла Григорія Стефініва та його сина Богдана, нині пам’ятають і примножують молодші покоління родини Стефінівих, серед яких Володимир, його син Степан й онук Микола.

– Перше коліно бляхарів у родині – то мій дід світлої пам’яті Григорій Михайлович Стефінів, друге – мій батько світлої пам’яті Богдан Григорович Стефінів, а я бляхар уже у третьому коліні, а в четвертому – мій син Степан Володимирович Стефінів і мій 17-річний онук Микола Степанович Стефінів – то вже п’яте коліно. А наше родинне бляхарство почалося з мого діда Григорія, який народився на Богородчанщині, – у бойківському селі Міжгір’ї (тепер Дзвиняцька ТГ.– Авт.). Знаю від батька, що дід свого часу дуже допомагав воякам ОУН-УПА. А бляхарства він навчився сам. Переїхавши до Брошнева-Осади, дід Григорій працював ковалем на лісобазі ЛК «Осмолода». А бляхарити – крити хати – почав разом з Дмитром Феняком ще десь у 60-х роках минулого століття. Відтак і батько долучився до цього ремесла.

– А як Ваше, Володимире, бляхарство народилося?

– То було давно, коли я ще ходив у четвертий чи п’ятий клас – десь 50 років тому. І мене навчав бляхарити дід, бо батько працював кранівником на лісокомбінатах – спочатку в «Осмолоді», а згодом на «Брошнівському» та бригадиром бляхарів на заводі «Автоматика». Батько постійно був на роботі. А дідові науки були цікаві. Я був молодий, тож грошей, щоб десь розвіятися з хлопцями чи дівчатами, завжди бракувало. А дід мені за те, що я прострижу-перестрижу бляху (тобто покрою її на частини: довші чи коротші, більші або менші тощо), давав десять карбованців. Тими роками це було щось. Та й робота не була важкою. Тричі бляху перестрижу – й десятка в кишені. Дійшло до того, що вже сам просив у діда роботи. Але він щораз ускладнював завдання – то вистригти бляху по колу, то зробити фельц (шов на місці з’єднання тонких металевих листів, по-літературному «фальц», але тут і далі подаємо пов’язану з цим словом бляхарську термінологію мовою оригіналу. – Ред.)… Не все з першого разу мені вдавалось, а інколи я навіть трохи ображався. То вже згодом зрозумів, що так дід просто прагнув мене обдарувати, а водночас і до ремесла заохотити. Вже 1973 року, коли закінчив школу, міг самотужки робити багато бляхарських речей. Звісно, хоч я вже 50 років знаюся на бляхарстві, та якийсь час ним не займався – працював на державній роботі. Тож тільки з 1996 року цілком присвятив себе цьому ремеслу. Крім діда Григорія Стефініва та його напарника Дмитра Феняка, у Брошневі-Осаді були ще добрі бляхарі: Микола Кирницький, Василь Пазяк та Василь Рибчак зі Сваричева, брати Петро та Іван Семаніви із села Брошнева й інші. А коли запрацював завод «Автоматика», то на виробництво набирали бляхарів, бо потрібно було робити витяжки, вентиляції тощо. Нині також у нашому селищі є добрі майстри-бляхарі, тобто покрівельники: Віктор Шевченко, Геннадій Славіковський та ін.

– А в чому особливість Вашої роботи як майстра-бляхаря?

– Наша бригада облаштовує покрівлі церков, капличок чи інших сакральних споруд. Дахи покриваємо і ромбом, тобто «дзвункою» чи «шашкою», і металочерепицею, і робимо фельц-настил – за бажанням замовників. Працюємо погодинно, а не від виробітку, бо робота на верхах (будівель) церков має свою складність, простіше працювати на рівному і важче – на банях. Були у Швеції, Німеччині, Польщі та інших країнах, а останнім часом працювали в Чехії. Ми накрили вже багато церков і дзвіниць не лише за межами України, а й у Калуші, Рожнятові, Белейові на Долинщині, у Херсоні й інших регіонах нашої держави.

– А що, на Вашу думку, головне в роботі бляхаря?

– Головне – не боятися висоти. Звісно, на покрівлях ми працюємо у страхувальному спорядженні, але буває й інакше, адже самі розумієте, що в тому разі обсяги виробітку значно менші. На церкві дуже важко працювати. Зробити риштування для роботи на банях не завжди вдається, а потрібно дотягнутись аж до хрестів. Тож, наприклад, коли починаємо накривати церкву в Україні, то на її верх вилазить насамперед мій син Степан. Він мусить без жодного спорядження для страхування на собі дістатись аж до хреста на центральній бані, відтак грубим дротом обперезати її за «шию», надійно зв’язати його кінці, причепити до нього страхувальні шнури й кинути їх униз…

Якось, коли, пам’ятаю, працювали в Рожнятові, то навіть священник, переживаючи, відійшов, щоб не дивитися, як Степан вилазив на дах церкви. За кордоном часто жодні бляхарі, крім прикарпатських майстрів, не можуть впоратися зі складними покрівельними роботами. Причини різні. Якщо треба повністю зняти стару покрівлю, а відтак її покрити бляхою, то добре – напруги нема, бо є можливість доступитися. Проблематично, якщо потрібно дістатися до «шиї» бані й зав’язати той дріт, але не можна її розбирати – є небезпека пошкодити покрівлю. Колись ми працювали зі страхувальними пасками на поясах, які використовують електрики. Але вони небезпечні при падінні – Боже збав, людину ломить надвоє… Тепер працюємо у такому спорядженні, як у скелелазів. Воно надійніше у пересуванні риштуванням та під час роботи на висоті. Бляхаримо по 10–12 годин на день, а за кордоном, якщо працюємо у фірмі, – по 8.

– Частину роботи, очевидно, виконуєте на висоті, а щось готуєте на землі?

– Якщо покрівельний матеріал – металочерепиця чи металопрофіль, то все робимо на висоті, бо це не потребує попередньої підготовки. А коли потрібно на даху, зокрема на даховому «голуб’ятнику», зробити «коші», тобто спеціальні переходи, що виглядають, як жолоби, і зв’язують два дахи, то вже важче. Ми тоді «коші» готуємо собі внизу, а на даху тільки підстригаємо їх і кріпимо. Легко працюється з матеріалами з алюмінію, міді, цинку… У кожній країні є свої особливості покрівельного бляхарства. Наприклад, якщо в Україні хтось покриває хату фельцованою бляхою, то й на дах, і на комин дає однаковий матеріал. А у Швеції працювати важче, тому що на покриття дають бляху одного виду, а на комини чи «голуб’ятники» використовують бляху м’якшу. Адже в Україні та близькому закордонні майстер має змогу біля комина чи вікон бляху розстригти і відповідно загнути та зафельцувати, щоб не протікало. А в Швеції заборонено бляху розстригати, та й інструменти у бляхарів там специфічні. У кожній країні, де працюємо вперше, ми завжди передовсім вчимося якийсь час чи консультуємося, щоб зрозуміти специфіку ремесла. Бо якщо недобре зробимо, то не лише не заробимо нічого, а ще й заплатимо, і треба буде переробляти.

– Які інструменти Ви традиційно використовуєте в роботі?

– Усі бляхарські інструменти, які я використовую для роботи, саморобні. Щось виготовив дід, щось перейшло від батька, а деякі змайстрував сам. А за кордоном, наприклад, ми працюємо лише з наданими нам інструментами. Серед основних, потрібних для роботи, – це спеціальне обладнання для виготовлення поперечних або повздовжніх з’єднань, тобто фельців, ще маю дідові бляхарські кліщі, перероблені з ковальських, якими бляху можна підвернути навіть на десять сантиметрів, є серед інструментів також «губи», які мають різні кути загину – 45 чи 90 градусів, або прямі. У роботі колись ми мали дерев’яні чи текстолітові молотки, а тепер уже сучасні пластикові. Серед інструментів також маємо «бабку» чи «рубашку», яку використовують для з’єднання фельців чи виготовлення подвійних фельців. Є у бляхарів і різні ножиці. Наприклад, у «пеліканів» ручки зверху, щоб було зручно для руки. Є у бляхарів ножиці підсилені, а ще ножиці з поворотом праворуч чи ліворуч і т. ін. Використовую й електричні ножиці. Маю механічні та зручні трубогиб чи листогиб. Є фірми за кордоном, де дають всі необхідні інструменти, та інколи потрібно мати свої.

– Якість своєї роботи майстри ґарантують по-різному. Як Ви як майстер-бляхар засвідчуєте людям добротність своєї праці?

– Якось ми крили церковний дах «дзвункою». То важка робота. Треба на банях кожен ряд окремо розраховувати і т. ін. Дехто із замовників побоювався, що покрівля протікатиме. Тоді ми запропонували їм випробувати нашу роботу. Вони так і зробили. Притягли шланг і почали поливати, причому знизу, хоча мали би згори. Але все одно нічого нікуди не протекло. Бляха ж складена знизу вверх, а нижній фельц завжди накриває, щоб не затікала вода.

Ще не було, щоб хтось поскаржився на нашу бляхарську працю. Нині найчастіше використовують для покрівельних робіт металочерепицю чи металопрофіль. Хоча, до речі, шведи, які свого часу й придумали такі матеріали, для себе використовують фальцовану бляху. Рідко хто надає перевагу металочерепиці. У Швеції ми працювали погодинно – платили по десять євро за годину. Тут працювати потрібно дуже відповідально, як і в Польщі. У Чехії – не так. У Німеччині замовники полюбляють і фальцовану бляху для покрівель, і металочерепицю. На Прикарпатті у бляхарстві дуже популярне оздоблення карбуванням. Та й уся робота здебільшого ручна. Загалом за один квадратний метр покрівлі бляхарям у Європі платять до 500 гривень. В Україні розцінки за роботу відчутно нижчі, навіть удвоє.

– А що для Вас у житті означає професія бляхаря?

– Це ремесло, яке я освоїв, щоб не сидіти вдома на пенсії і не думати, куди себе діти, стало для мене з роками улюбленою справою. Дуже впливає й чинник добрих заробітків. Приїжджаю додому в Україну, зо два місяці відпочиваю, а відтак починаю нудитися – шукаю роботу, щоб знову поїхати. Але за кордоном дуже важко без сім’ї, без рідного селища, без України.

– Чи знаєте Ви сьогодні кращих за себе бляхарів у Брошневі-Осаді?

– Так, знаю, – з гордістю усміхається Володимир Стефінів, – то мій син Степан. А за інших майстрів сказати не можу, бо я не бачив їхньої бляхарської роботи.