Театральний Калуш розмаїтий, цікавий і самобутній. У такому яскравому театральному суцвітті Калуської громади своєю самобутністю й сценічною професійністю вирізняється також драматичний колектив Народного дому села Боднарів, який хоч і не має власної назви та чи не наймолодший з-поміж інших означених театральних згромаджень, але ніби увірвався у театральний простір Калуша і лише за два роки праці вже гідно заявив про себе. Тож у рамках редакційного проєкту «Людина у війні» пропонуємо читачам зблизька познайомитися з боднарівськими творцями мистецтва незламних і так зазирнути за лаштунки їхнього сценічного успіху.

На мою думку, без адміністративно-творчої співпраці директорки Народного дому Боднарова Оксани Луцької і керівниці його драматичного колективу Надії Пукіш, без сприяння старости села Олега Дрогомирецького, начальниці управління культури, національностей і релігій Калуської міської ради Любові Джуган, сільської і церковної громад було б годі й надіятися на мистецький успіх боднарівських лицедіїв.

– Я уродженка села Бабина Зарічного, – розповідає Оксана Луцька, – і вже 22 роки живу у Боднарові. Виховуємо з чоловіком Дмитром трьох дітей. До речі, хоч він і працює покрівельником церков, але за духом музикант. А колись навіть упродовж року працював директором Народного дому в селі. Як у тій пісні: музика нас поєднала. Вищу освіту я здобула в ІФНТУНГ. І вже шість років очолюю культурний заклад. Ця робота мені подобається. Дуже люблю не тільки керувати процесом, а й займатися з дітьми. Свого часу працювала в Калуському РБК, а тепер ми підпорядковані управлінню культури, національностей і релігій Калуської міської ради.

– Мені дуже цікаво, хто-хто, образно кажучи, у цій сільській культурній рукавичці сьогодні живе? Адже приміщення Народного дому досить просторі…

– Тут займаються насамперед наші сільські колективи – «Вертеп» і «Маланка». А ще відбуваються всі сільські свята. Віднедавна працює й віддалена філія Голинської дитячої школи мистецтв, а також наша гордість – талановитий і самобутній драматичний колектив під керівництвом Надії Пукіш. Є у школі мистецтв класи фортепіано, скрипки, гітари, вокал, хореографія… Плануємо провести ремонт сцени. Тим часом реконструювали зовнішню сцену у дворі. Адже до нас приїжджали на традиційний боднарівський куліш на свято «Сила нескорених» гості з усіх куточків області…

Показово, що директорка Народного дому в Боднарові поєднала у собі й риси розважливої менеджерки, і відчуття пріоритетів у роботі як працівниці культурної сфери. Пані Оксана чітко розуміє як поточні господарські завдання у роботі Народного дому, так і першочергові мистецькі акценти. Я не почув від неї жодних нарікань у бік керівників міської ради чи старостинського округу. Каже, що всі, хто працює в Народному домі, відчувають підтримку й розуміння місцевого керівництва.

Н. Пукіш – жителька Калуша і насамперед директорка Народного дому в Голині, а за сумісництвом – керівниця драматичного колективу Народного дому в Боднарові. Проте мені звичніше називати Надію Ярославівну режисеркою, а драматичний колектив, який вона очолює, боднарівським театром. Н. Пукіш навчалася свого часу у Калуському училищі культури, а відтак – в Інституті мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника. Вона 17 років працювала методистом Калуського РБК, а після реорганізації обійняла посаду художньої керівниці в Народному домі Боднарова. Згодом, після призначення директоркою у село Голинь, почала за сумісництвом працювати й керівницею драматичного колективу в Боднарові. А ще Надія Ярославівна – дружина воїна ЗСУ.

– У січні 2022 року – за крок до повномасштабної війни – в мене народився задум створити у Боднарові театральне дійство «Хресна дорога», – розповідає Надія Пукіш. – Адже за роки роботи художньою керівницею у Народному домі я добре вивчила людей і знала їхні можливості. Наближався Великдень, тож театралізована «Хресна дорога» дуже пасувала. І я подумала собі її театралізувати. Провели велику працю й спілкування з людьми. У виставі взяли участь двадцять двоє артистів: шестеро дівчат, а решта – хлопці. Всі учасники «Хресної дороги» – уродженці Боднарова від шістнадцяти до шістдесяти п’яти років. І ось 2023-го на вулицях села відбулося дуже яскраве дійство. Маршрут попередньо погодили з нашими сільськими духівниками – священниками Ярославом та Святославом. Був потужний резонанс. Коли зібралися, щоб порадитися про творчі плани, то я запропонувала поставити на сцені виставу. І вже торік у вересні почали вперше обговорювати «Ніч перед Різдвом» за твором Миколи Гоголя. Створили не просто п’єсу, а мюзикл – артисти на сцені співали й танцювали. Прем’єра відбулася 17 грудня. Ми використали сценічне світло з різноманітними ефектами, а оплатило витрати управління культури. Наша зала у Народному домі розрахована на 224 глядачі, а людей прийшло так багато, що декому довелося стояти. А через тиждень повторили мюзикл. І знову – аншлаг. Також мали виступи у Концертній залі міста Калуша і взяли участь з цією п’єсою у «Театральній весні-2024». По селах не їхали, адже для постановки нам потрібна велика за розмірами сцена.

– То Ви з колективом, наскільки я зрозумів, відтак вирішили не зупинятися?

– Так, я знову запропонувала ідею: по-своєму і по-справжньому відкрити Тараса Шевченка. Тож театралізоване дійство 16 березня цього року назвали «Я так ніжно їх кохав». Ми залучили більшу кількість учасників, зокрема і викладачів дитячої школи мистецтв, а також використали живий музичний супровід й хореографічні композиції. На сцену вивели, образно кажучи, і самого Тараса і його вісьмох жінок, яких поет любив за життя та якими надихався у своїй творчості. Виходили на сцену й маленький Тарас та дяк, а відтак уже 20-річний поет і насамкінець – Кобзар у літах. Відгуки були дуже поважні.

– Як творилася поетична вистава «З вірою у перемогу»?

– Твір присвячений українським героям минулого й сьогодення. У виставі є й січові стрільці, й вояки УПА, й бійці ЗСУ… Я ніколи й не думала, що зможу зачепити цю тему. Але поштовх відбувся після того, як пів року тому мій чоловік Василь пішов на війну. Тож вирішили з колективом зробити й таку театральну постановку. Задум вдався. Емоційно це був потужний вибух. Ще під час вистави «Ніч перед Різдвом» ми зібрали п’ятдесят тисяч гривень для лікування нашого односельця – ветерана війни Андрія Бойчука. На перегляд вистави про Т. Шевченка він прийшов на милицях і ми тішилися тим, що він зміг приєднатися до нас, та вітали воїна. А у постановці п’єси «З вірою у перемогу» я його залучила до сценічного дійства. Уявіть собі, я виходжу на сцену, тримаю в руках військову куртку і вголос розмовляю зі своїм уявним коханим, який перебуває на війні…

Відтак підходить Андрій, легесенько мене обіймає і накидає мені на плечі оту військову куртку. Я ледь стримала сльози, коли він продекламував: «Покинь мене, бо я – напівлюдина…». І відповіла йому: «Герою мій, ніколи не покину, До скону буду поруч – не жени. Без тебе я – шматок, я – половина, Заручниця і миру, і війни…».

Глядачі у залі плакали. Майже всі діалоги у виставі – віршовані, хоч у сценарії я використала й прозові репліки. Та загалом в основі – творчість поетеси Наталії Погребняк. А наш успіх – це передусім праця й наполегливість.

– І насамкінець контрольне запитання. Яким чином драматичний колектив допомагає ЗСУ? Адже Ви назвали те, що робите на сцені, мистецтвом незламних…

– Всі наші постановки доброчинні. Кожен охочий глядач офірує скільки може. Наприклад, за чотири наші театральні постановки ми вже зібрали для ЗСУ 137 962 гривні. Всі кошти передаємо у Боднарівський благодійний фонд «Дружня рука допомоги». Учасники драматичного колективу підтримують кожну нашу сценічну працю, адже вона потребує ресурсу – і на сценічні костюми акторів, і на реквізити тощо. Тож і всі учасники роблять свої фінансові внески. А також уже не раз нам серйозно допомагає житель села й учасник нашого драматичного колективу Василь Луцький. Ми вдячні і боднарівцю Володимирові Різничуку, який для однієї з вистав, коли нам з об’єктивних причин не могли фінансово допомогти в управлінні культури, оплатив сценічне світло. А це чимала сума…

– А що, на Вашу думку, важить сільський театр у часі війни?

– Я люблю наш колектив – і очі артистів, і їхні усмішки. Кожен надихає та додає сили, а їхній талант дарує масу позитивних емоцій і добрий настрій. Театр допомагає звільнитися від негативу й артистам, і глядачам. Завдяки сцені ми єднаємося й спільно переживаємо реалії війни. Адже у громадах бракує таких чинників, які допомагали б звільняти думки людей від гіркоти й переживань…

А наступну виставу боднарівського театру, ймовірно, буде присвячено односельцям акторів – борцям за волю України.