Театральний Калуш у форматі територіальної громади розмаїтий, цікавий і самобутній. Його творче обличчя формують Муніципальний народний театр «Легенда» (керівник Л. Піцик), Молодіжний аматорський театр «ЛюбАрт» (Л. Липовська), театр «Прем’єра» Палацу культури «Юність» (О. Лисаник), колектив «Єдність» мікрорайону «Хотінь» (Д. Равх), Молодіжний театр «Silentium» (Д. Карачун), а також драматичні гуртки сіл Голиня, Кропивника, Підгірок, Пійла, Вістової, Калуські театр танцю «Фламінго» (Л. Грищенко) і гурток театрального мистецтва Центру художньої творчості для дітей, юнацтва і молоді «Браво» (Л. Джуган), зразковий дитячий театральний колектив «Чарівник» ПК «Юність» (С. Присташ), клуб за інтересами «Ляльковий портал» бібліотеки-філії для дітей (Л. Барнич) Центральної бібліотеки ім. Т. Шевченка м. Калуша (МЦБС Н. Воробець) та інші творчі спільноти.

У такому яскравому театральному суцвітті Калуської громади своєю самобутністю й сценічною професійністю вирізняється також драматичний колектив Народного дому села Боднарів, який хоч і не має власної назви та чи не наймолодший з-поміж інших означених театральних згромаджень, але ніби увірвався у театральний простір Калуша і лише за два роки праці вже гідно заявив про себе. Тож у рамках редакційного проєкту «Людина у війні» пропонуємо читачам зблизька познайомитися з боднарівськими творцями мистецтва незламних і так зазирнути за лаштунки їхнього сценічного успіху.

На мою думку, без адміністративно-творчої співпраці директорки Народного дому Боднарова Оксани Луцької і керівниці його драматичного колективу Надії Пукіш, без сприяння старости села Олега Дрогомирецького, начальниці управління культури, національностей і релігій Калуської міської ради територіальної громади Любові Джуган, сільської і церковної громад було б годі й надіятися на мистецький успіх боднарівських лицедіїв.

– Я уродженка села Бабина Зарічного, – розповідає Оксана Луцька, – і вже 22 роки живу у Боднарові. Виховуємо з чоловіком Дмитром трьох дітей. До речі, хоч він і працює покрівельником церков, але за духом музикант. А колись навіть упродовж року працював директором Народного дому в селі. Як у тій пісні: музика нас поєднала. Вищу освіту я здобула в ІФНТУНГ. І вже шість років очолюю культурний заклад. Ця робота мені подобається. Дуже люблю не тільки керувати процесом, а й займатися з дітьми. Свого часу працювала в Калуському РБК, а тепер ми підпорядковані управлінню культури, національностей і релігій Калуської міської ради територіальної громади.

– Мені дуже цікаво, хто-хто, образно кажучи, у цій сільській культурній рукавичці сьогодні живе? Адже приміщення Народного дому досить просторі…

– Тут займаються насамперед наші сільські колективи – «Вертеп» і «Маланка». А ще відбуваються всі сільські свята. Віднедавна працює й віддалена філія Голинської дитячої школи мистецтв, а також наша гордість – талановитий і самобутній драматичний колектив під керівництвом Надії Пукіш. Є у школі мистецтв класи фортепіано, скрипки, гітари, вокал, хореографія… Плануємо провести ремонт сцени. Тим часом реконструювали зовнішню сцену у дворі. Адже до нас приїжджали на традиційний боднарівський куліш на свято «Сила нескорених» гості з усіх куточків області…

Показово, що директорка Народного дому в Боднарові поєднала у собі й риси розважливої менеджерки, і відчуття пріоритетів у роботі як працівниці культурної сфери. Пані Оксана чітко розуміє як поточні господарські завдання у роботі Народного дому, так і першочергові мистецькі акценти. Я не почув від неї жодних нарікань у бік керівників територіальної громади чи старостинського округу. Каже, що всі, хто працює в Народному домі, відчувають підтримку й розуміння місцевого керівництва.

Н. Пукіш – жителька Калуша і насамперед директорка Народного дому в Голині, а за сумісництвом – керівниця драматичного колективу Народного дому в Боднарові. Проте мені звичніше називати Надію Ярославівну режисеркою, а драматичний колектив, який вона очолює, боднарівським театром. Н. Пукіш навчалася свого часу у Калуському училищі культури, а відтак – в Інституті мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника. Вона 17 років працювала методистом Калуського РБК, а після реорганізації обійняла посаду художньої керівниці в Народному домі Боднарова. Згодом, після призначення директоркою у село Голинь, почала за сумісництвом працювати й керівницею драматичного колективу в Боднарові. А ще Надія Ярославівна – дружина воїна ЗСУ.

– У січні 2022 року – за крок до повномасштабної війни – в мене народився задум створити у Боднарові театральне дійство «Хресна дорога», – розповідає Надія Пукіш. – Адже за роки роботи художньою керівницею у Народному домі я добре вивчила людей і знала їхні можливості. Наближався Великдень, тож театралізована «Хресна дорога» дуже пасувала. І я подумала собі її театралізувати. Провели велику працю й спілкування з людьми. У виставі взяли участь двадцять двоє артистів: шестеро дівчат, а решта – хлопці. Всі учасники «Хресної дороги» – уродженці Боднарова від шістнадцяти до шістдесяти п’яти років. І ось 2023-го на вулицях села відбулося дуже яскраве дійство. Маршрут попередньо погодили з нашими сільськими духівниками – священниками Ярославом та Святославом. Був потужний резонанс. Коли зібралися, щоб порадитися про творчі плани, то я запропонувала поставити на сцені виставу. І вже торік у вересні почали вперше обговорювати «Ніч перед Різдвом» за твором Миколи Гоголя. Створили не просто п’єсу, а мюзикл – артисти на сцені співали й танцювали. Прем’єра відбулася 17 грудня. Ми використали сценічне світло з різноманітними ефектами, а оплатило витрати управління культури. Наша зала у Народному домі розрахована на 224 глядачі, а людей прийшло так багато, що декому довелося стояти. А через тиждень повторили мюзикл. І знову – аншлаг. Також мали виступи у Концертній залі міста Калуша і взяли участь з цією п’єсою у «Театральній весні-2024». По селах не їхали, адже для постановки нам потрібна велика за розмірами сцена.

– То Ви з колективом, наскільки я зрозумів, відтак вирішили не зупинятися?

– Так, я знову запропонувала ідею: по-своєму і по-справжньому відкрити Тараса Шевченка. Тож театралізоване дійство 16 березня цього року назвали «Я так ніжно їх кохав». Ми залучили більшу кількість учасників, зокрема і викладачів дитячої школи мистецтв, а також використали живий музичний супровід й хореографічні композиції. На сцену вивели, образно кажучи, і самого Тараса і його вісьмох жінок, яких поет любив за життя та якими надихався у своїй творчості. Виходили на сцену й маленький Тарас та дяк, а відтак уже 20-річний поет і насамкінець – Кобзар у літах. Відгуки були дуже поважні.

– Як творилася поетична вистава «З вірою у перемогу»?

– Твір присвячений українським героям минулого й сьогодення. У виставі є й січові стрільці, й вояки УПА, й бійці ЗСУ… Я ніколи й не думала, що зможу зачепити цю тему. Але поштовх відбувся після того, як пів року тому мій чоловік Василь пішов на війну. Тож вирішили з колективом зробити й таку театральну постановку. Задум вдався. Емоційно це був потужний вибух. Ще під час вистави «Ніч перед Різдвом» ми зібрали п’ятдесят тисяч гривень для лікування нашого односельця – ветерана війни Андрія Бойчука. На перегляд вистави про Т. Шевченка він прийшов на милицях і ми тішилися тим, що він зміг приєднатися до нас, та вітали воїна. А у постановці п’єси «З вірою у перемогу» я його залучила до сценічного дійства. Уявіть собі, я виходжу на сцену, тримаю в руках військову куртку і вголос розмовляю зі своїм уявним коханим, який перебуває на війні…

Відтак підходить Андрій, легесенько мене обіймає і накидає мені на плечі оту військову куртку. Я ледь стримала сльози, коли він продекламував: «Покинь мене, бо я – напівлюдина…». І відповіла йому: «Герою мій, ніколи не покину, До скону буду поруч – не жени. Без тебе я – шматок, я – половина, Заручниця і миру, і війни…».

Глядачі у залі плакали. Майже всі діалоги у виставі – віршовані, хоч у сценарії я використала й прозові репліки. Та загалом в основі – творчість поетеси Наталії Погребняк. А наш успіх – це передусім праця й наполегливість.

– І насамкінець контрольне запитання. Яким чином драматичний колектив допомагає ЗСУ? Адже Ви назвали те, що робите на сцені, мистецтвом незламних…

– Всі наші постановки доброчинні. Кожен охочий глядач офірує скільки може. Наприклад, за чотири наші театральні постановки ми вже зібрали для ЗСУ 137 962 гривні. Всі кошти передаємо у Боднарівський благодійний фонд «Дружня рука допомоги». Учасники драматичного колективу підтримують кожну нашу сценічну працю, адже вона потребує ресурсу – і на сценічні костюми акторів, і на реквізити тощо. Тож і всі учасники роблять свої фінансові внески. А також уже не раз нам серйозно допомагає житель села й учасник нашого драматичного колективу Василь Луцький. Ми вдячні і боднарівцю Володимирові Різничуку, який для однієї з вистав, коли нам з об’єктивних причин не могли фінансово допомогти в управлінні культури, оплатив сценічне світло. А це чимала сума…

– А що, на Вашу думку, важить сільський театр у часі війни?

– Я люблю наш колектив – і очі артистів, і їхні усмішки. Кожен надихає та додає сили, а їхній талант дарує масу позитивних емоцій і добрий настрій. Театр допомагає звільнитися від негативу й артистам, і глядачам. Завдяки сцені ми єднаємося й спільно переживаємо реалії війни. Адже у громадах бракує таких чинників, які допомагали б звільняти думки людей від гіркоти й переживань…

А наступну виставу боднарівського театру, ймовірно, буде присвячено односельцям акторів – борцям за волю України.