Щоб бодай побіжно зрозуміти походження чи специфіку соціальної багатоликості та розмаїття Бурштинської міської територіальної громади, доречно знати, що коли ми говоримо про бурштинську громаду, то маємо на увазі не лише місто Бурштин, а й 19 навколишніх сіл колишніх Галицького і Рогатинського районів, які два роки тому створили разом територіальну громаду, – Дем’янів, Вигівку, Коростовичі, Куропатники, Насташине, Куничі, Озеряни, Слободу, Старий Мартинів, Різдвяни, Тенетники, Новий Мартинів, Задністрянське, Бовшів, Сарники, Діброву, Заливки та Юнашків. З короткої метрики Бурштинської ТГ дізнаємося, що її населення налічує 25 тисяч, з яких 15 тис. – жителі Бурштина, решта – навколишніх сіл, а загальна площа – 202 квадратні кілометри. Як живеться людям і керівництву цієї територіальної громади у часі війни? Про це та інше в рамках редакційного проєкту «Людина у війні» – в ексклюзивному інтерв’ю з головою міської ради Бурштинської територіальної громади Василем АНДРІЄШИНИМ, який уже два роки на цьому посту.
– У нас є різні села – і більші, і зовсім маленькі, – каже він. – Є навіть на 150 жителів. Керівництво територіальною громадою не стало для мене чимось несподіваним, бо я знав, на що йду, і був свідомий того, як потрібно працювати на такій посаді. Тож робота, яку я зараз виконую, навіть попри війну і всі виклики сучасних українських реалій, пов’язаних з нею, мені подобається, я її знаю й люблю.
– Очевидно, не помилюся, коли скажу, що для Вашої територіальної громади рік, що минає, став дуже складним. Адже вона, як, мабуть, ніяка інша в області, нині перебуває в епіцентрі зазіхань російських смертоносців, які ціляться в Бурштинську ТЕС?
– Бурштин і навколишні села, як і все Прикарпаття, тилові, і безпосередні бойові дії на територіях громад не ведуться. Але ми, як і вся область, відчуваємо на собі подих війни. Наприклад, кілька слів про міську господарку. Законодавство заборонило капітальні видатки, тобто фінансування багатьох проєктів територіальної громади просто неможливе, як і її розвиток. Закриваємо фінансово лише різні поточні питання. Багато коштів іде на справи ЗСУ, адже до нас звертаються не лише військові нашого 75-го батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони, до складу якого входять бійці з нашої територіальної громади. Але у своїй допомозі ми не ділимо воїнів на своїх і не своїх. Хлопці з Бурштинської територіальної громади захищають Україну в багатьох збройних підрозділах українського війська. Допомагаємо, де треба і де можемо. З нашої територіальної громади на війні перебуває не менше шестисот осіб. Звичайно, є й гіркі та болючі проблеми – і полеглі, й поранені, є вдови, сироти, сини і доньки загиблих, їхні старенькі батьки… Це все залишає свій відбиток на кожному з нас. Тож зважаємо на такі обставини і потреби людей та працюємо індивідуально з усіма. Звісно, дуже складно, але нам вдається виконувати багато з того, що не обійшли б своєю увагою й у мирні дні. Я маю на увазі соціально-економічний розвиток територіальної громади. Звертаємо й велику увагу на експлуатаційне утримання доріг. Багато вдалося виконати робіт. Життя громади триває і триватиме.
– Як змінило повномасштабне вторгнення російських загарбників в Україну обличчя Бурштинської територіальної громади?
– Ми часто вже бачимо наслідки і не завжди аналізуємо, що їм передувало. Є наші земні плани, а є й Божі. Недарма ми кажемо вслід за своїми батьками чи дідами: що на Небі – те і на землі. Але щоб досягти Небесного, потрібно вміти прийняти земне. А це під силу не кожному. Швидше вдається людям впевненим і умиротвореним – я це помічаю. Бо що таке неприйняття? Це ігнорування Божої енергії, або її заперечення. Такі люди бунтують і стають злими, а то й нестримно лютують. Я це бачу по людях. Може, я й помиляюся чи грубо висловлююсь, але мені здається, що, як ідеться в Біблії, тепер, у часі війни, відбувається розділення людей на овець, які успадкують Царство Боже, і козлів, що будуть прокляті.
Такий період ми сьогодні проходимо. І це стосується всіх прошарків людей у громаді – і керівників, й інтелігенції, і виробничників… Думаєте, що освітяни інакші? Та вони ще більше вразливі, ніж інші, як не дивно. Я бачу, як інколи емоційно й нестримано поводяться вчителі – їхні вчинки нерідко стають для мене відкриттям. Але немає чого дивуватися і не можна їх у чомусь звинувачувати. А часто від наших місцевих людей іде надмірна агресія у ставленні до внутрішньо переміщених осіб – нарікають на чоловіків за пияцтво, за паління у громадських місцях – на жінок і дівчат…
Так, є таке. Але попри все вони ж наші, українські люди. Мусимо розмовляти з ними, прощати й направляти, але щонайперше – все одно працювати разом. Інколи свої, місцеві так, вибачте, напаскудять, що й чужих не треба. Часто, як таке побачу, то самотужки підбираю. Є можливість, то кажу про це, а немає – мовчу. А що робити? Нарікати? У нашій територіальній громаді сьогодні живе 1 750 тимчасово переміщених осіб, а було дві з половиною тисячі. Головно – з Донеччини. Живуть біженці у родинах. А спочатку ще багато людей було з Київщини. Але після того, як наші воїни вибили звідти загарбників, багато людей повернулося додому.
– Василю Михайловичу, якщо місяць лютий, висловлюючись образно, був лютим для українців, зокрема і для Бурштинської територіальної громади, то жовтень – «чорним» через удари ракет російських терористів… Як люди пережили такі події?
– Люди розуміють, що саме місто російські терористи наразі бомбити не будуть, бо їхня мішень – виробничі потужності та інфраструктура Бурштинської ТЕС. Атакували і під час першого прильоту, а через тиждень і під час другого найточнішими ракетами – Х-101. Розумієте, ракети щоразу падали у те саме місце – у трансформатори, в осердя всіх розв’язок. Знали точно, куди б’ють. Але слава Богу, що не розбили саму пультову, тож і не було таких проблем, як на інших енергогенеруючих об’єктах в Україні. Там велика біда – рознесло все. А у нас попри те, що пошкоджено кілька трансформаторів, електростанція працює. Але для належного відновлення роботи потрібно дуже багато коштів і часу, а також – ідентичного обладнання, яке пошкоджене.
Інакше кажучи, якщо на місто й територіальну громаду ракетні атаки загалом сильно не вплинули, то вони зле відбилися на енергетичній системі. Якщо, наприклад, до нападу лінія електропередачі йшла від нас на Ходорів, то тепер, після руйнування трансформаторів, іде в обхід – на Калуш і Стрий, а відтак уже на Ходорів. Отже, відбувається недовантаження системи. І на Хмельниччину надходить електроенергія тільки лінією на 110 кіловольт, бо лінія на 330 кВ розбита. Тож область забезпечена електроенергією лишень на половину потрібних обсягів.
Власне, кожна така атака російських загарбників залишає по собі гіркий слід. І хочемо ми того чи ні, ця ситуація таки має негативний вплив на суспільство.
– А яка проблема у часі зимового сезону найчутливіша для територіальної громади?
– Нині Бурштин – найбільш вразливе місто Прикарпаття. Адже його централізована тепломережа живиться від Бурштинської ТЕС. Тож зупинка станції залишила би без тепла все місто. В такому разі, не дай Боже, людям потрібно буде розселятися по навколишніх селах чи у приміському приватному секторі або ставити буржуйки в оселях. Але це в разі найгіршого розвитку подій. Надіюся, що такого не станеться, але маємо бути готовими до всього. Щоб біда не заскочила нас зненацька. І ми багато чого зробили, щоб підготуватися.
– То місто енергетиків уже готове до таких ризиків?
– Ні, на сто відсотків не можемо бути готовими до найгіршого сценарію. Але намагаємося обладнати в місті достатньо пунктів обігріву. Хочемо закупити спеціальні намети та встановити у них болеріани – спеціальні ефективні і з потужною тепловіддачею котли на дровах… Але прошу казначейство, щоб провело оплату цього проєкту – не проплачує. Котли треба належно встановити, вивести вище даху димові труби. Але чекаємо, коли пропустять кошти на це. Та й генератори потрібно закупити на випадок відсутності електроенергії. А дровами себе вже забезпечили…
Однак пункти обігріву – це забезпечення теплом тільки дещиці населення Бурштина, бо зробити це для всіх жителів міста неможливо.
– Чи можливо у часі війни виношувати якісь плани для розвитку громади?
– Якщо у керівництва будь-якого міста немає планів чи проєктів розвитку, то їм уже точно біда. Ми повинні жити перспективою. У Бурштині, наприклад, постійно проводять різні аукціони для потреб ЗСУ – намагаюся їх не оминати та брати участь. Хай організатори збирають і не дуже великі суми, але, як кажуть, копійка гривню береже.
Ворог дуже хотів би, щоб життя у наших громадах зупинилося і завмерло, щоб люди не тішилися і не проводили жодних заходів… Тим-то кажу, що, навпаки, треба більше радіти, зустрічатися разом, творити добрі справи і мріяти про день прийдешній. Розумію, це непросто, а часом і дуже складно. Але сильні люди, навіть якщо їх болить, мають розуміти, що когось у ту мить болить ще більше.
Мусимо бути сильними. Місце слабкої нації – завжди на задвірках. Україна нині має унікальний шанс, щоб стати в один ряд із найпотужнішими державами сучасного світу. Хоч це відбувається важко, з болями і труднощами, але якщо ми зціпимо зуби і будемо далі рухатися вперед, то нам усе вдасться. У цьому я переконаний. Просто не потрібно скиглити й нарікати. Я знаю таких людей. Не треба на них звертати увагу – не заражатися тими емоціями, а навпаки, і себе, і всіх навколо заряджати тільки позитивом. Бо насправді кожен із нас передусім залежить від себе самого. Треба мріяти і думати про добре. Сьогодні гірко, завтра буде краще, а післязавтра – ще краще… А настане час – й Україна вирветься на висоти. І ми маємо для цього всі можливості. І Бог нам допомагає, і світова спільнота.
– Як керівникові такої розмаїтої й багатоликої територіальної громади, як Бурштинська, у фокусі своєї уваги не втратити просту людину?
– Ми частково вже торкнулися тієї думки, що у часі війни значна частина людей проявляє своє справжнє «я». Знову хочеться повернутися до Святого Письма. Сьогодні, на мій погляд, настав час, коли отой «план стихій» – оті біси з пекельних глибин – вихлюпнувся на поверхню. І ті злі сили вселяються у кого? У тих, хто не аналізує життя і себе у ньому, пиячить, скиглить, нарікає, дає волю негативним емоціям… Потрібно жити усвідомлено, а не відпускати все на самоплив.
– Знаю, що Ви, Василю Михайловичу, дуже любите Бурштинську територіальну громаду, служите їй самовіддано своєю працею… Які слова, на Ваш погляд, найбільше сьогодні пасують громаді? Яка вона – смілива, стійка, працьовита, терпляча, патріотична, байдужа, незламна, дружна?
– Вона заслуговує на всі ті означення, які ви навели. Та водночас зазначу, що наша територіальна громада непроста. Чому? Коли свого часу будували Бурштинську ТЕС, то у місто приїхало дуже багато людей з різних регіонів України. І навіть тепер, у часі війни, чимало його жителів розмовляють мовою убивць – російською. Ці люди дуже складні і часто завдають у громаді чималого жару. Не знаю, чому. Може, гени пробивають. Хоч кіл їм на голові теши, а вони й далі «штокають» і «какають». Я добре бачу серед них тих, які тішаться, що в Україні сьогодні складна ситуація. Їх небагато, але вони є.
А загалом у громаді люди дуже хороші і працьовиті, серед них багато виробничників і заводчан, кваліфікованих кадрів. Словом, Бурштин багатоликий. Мусимо зважати на все. Адже колись на Бурштинській ТЕС працювало орієнтовно чотири тисячі людей, а сьогодні – тільки тисяча. Інші роз’їхалися, але ж вони є. Маємо чудовий кадровий потенціал. Тож потрібні інвестори. Нині у громаду заходить релокований бізнес з Донеччини, Київщини… З’являються нові робочі місця і в Бурштині, і в сільських громадах. Є в нас добра перспектива розвитку. Налагоджуємо у громаді співпрацю з бізнесом із сусідніх країн. Життя триває. Я розумію так, що труднощі Бог посилає для того, щоб людина духовно зростала. У кожній, навіть найгіркішій ситуації людина або складає іспит і зростає, або не складає і падає.
– А Бурштинська громада склала цього року такий іспит?
– Я відчуваю і бачу, що наша громада його склала і належно справляється з викликами війни. Тож є добра надія на день завтрашній.
