Згадаймо, як ще пів століття тому ми, теперішні представники старшого покоління, ходили в кіно – у сільський Будинок культури, як читали афіші, нетерпляче і галасливо чекали під дверима, поки відкриють кінозалу, перевірять квитки, розсядуться на місця глядачі, погасять у приміщенні світло, а промінь прожектора вирветься з віконечка кінобудки і почне вимальовувати на екрані улюблені кінокадри. А як усі обурено і дружно вигукували: «Альо!.. Кінобудка!» чи «Сапожники!», якщо посеред фільму раптом згасав той пучок світла і затихав звук мотора!

Та у 90-х роках минулого століття почався занепад сільських кінотеатрів, а через вплив сучасних новітніх кінотехнологій професія сільського кіномеханіка – спеціаліста, який демонструє фільми й обслуговує кіноапаратуру, почала забуватися і стрімко відходити в минуле. Тож перед Днем українського кіно (11 вересня) пропонуємо читачам дещицю теплих спогадів про цю професію того, хто від початку 70-х і до початку 90-х творив епоху сільських кіномеханіків з її таємничими кінобудками, важезними кінобобінами-котушками, плівочними кінопроєкторами, полотняними кіноафішами, шкільними кіногуртками й романтичними кінопобаченнями...

Жителеві селища Брошнева-Осади Володимирові Площанському вже минуло 70, майже половину з яких він віддав професії сільського кіномеханіка, яку вважає мрією свого дитинства.

– Мої життєві дороги, – пригадує Володимир Площанський, – непрості. Батьки – уродженці Рожнятівщини: мама із села Вільхівки, а батько з Ясеня. Від голоду і негараздів родина свого часу переїхала на Тернопілля, де я й народився. Коли мені було півтора року, нашу «неблагонадійну» родину вивезли на поселення в Кустанайську область Казахстану. Там ми з батьками і старшим братом жили у великих наметах. Умови були жахливі. Виживали як могли. Після смерті ката народів знайома вчителька порадила нам тікати з поселення. Добиралися додому у Брошнів-Осаду довго і важко. У вузьких вагонах бракувало місця. То мене самого – у сльозах – залишали у вагоні, а мама з братом мусіли їхати у тамбурі. Ще й якісь заощадження дорогою у матері вкрали. А у Брошневі-Осаді у нас не було, як кажуть, ні кола ні двора.

– Володимире, а як у Вас з’явилося бажання стати кіномеханіком?

– Я навчався у школі-інтернаті в Івано-Франківську. Працював на лісокомбінаті. Та мене завжди тягнуло до професії кіномеханіка. Ще коли у селищі крутили кіно світлої пам’яті кіномеханіки Богдан Долодко чи Адам Войтович, мене дуже кортіло їм допомагати. Й оскільки перший навчався в інституті, а другий – у технікумі, то якось, ще до моєї служби в армії, склалося так, що екзаменаційні сесії в обох збіглися в часі. Тож майже півтора місяця я самотужки на кінопроєкторі КПТ-3, який ще працював «на вуглях» (то вже згодом були лампові апарати) у Будинку культури крутив кіно.

То була дуже важлива подія у моєму житті. Так сталося, що і у війську я був кіномеханіком. Тож опісля повернутися до цієї роботи у Брошневі-Осаді не було проблемою – мене там уже добре знали. Отже, з 1971 року і до виходу на пенсію на початку 90-х я працював сільським кіномеханіком. Закінчив у Львові на той час єдиний в Україні кінотехнікум. Проте без спеціального посвідчення кіномеханіка я не мав права працювати. Тому навчався ще в Івано-Франківську – здобув першу, тобто найвищу, категорію. Звісно, щоразу доводилося підтверджувати свій фах. Ми разом зі старшим кіномеханіком Адамом Войтовичем, завідувачкою дитячого сектору Будинку культури Марією Чегровик (Войтович) та іншими працювали дуже цікаво, і та робота, скажу відверто, нас захоплювала.

– Розкажіть нашим читачам цікаві епізоди з життя сільського кіномеханіка..

– Ми були найкращими в районі. Щонайперше дуже активно спілкувалися з людьми. Щодня крутили по чотири фільми. Навіть виходили в залу і попереджали глядачів про можливі технічні збої чи неякісні кадри, якщо фільм був третьої категорії, тобто дуже зношений. Фільми нам привозили з кінопрокату в Івано-Франківську, за що ми платили, у бобінах, розрахованих на 300 чи й на 600 метрів кіноплівки, запакованих у спеціальних металевих боксах, запечатаних, захищених від вологості.

Перед показом кінокопію потрібно було підготувати, а апаратура мала бути чистою й перевіреною на технічну справність та готовність до експлуатації. Апаратуру, до речі, справно замінювали на нову, якщо збігав термін її експлуатації чи з’являлися нові модифікації кінопроєкторів. Якщо, бува, стрічка рвалася, то її з’єднували на спеціальному плівковому пресі. На все про все – кілька десятків секунд. Перед початком кожного фільму обов’язково протягом 10 чи й 20 хвилин показували якісь пізнавальні кіножурнали – головно гумористичні чи наукові. Глядачі ж могли запізнюватися, тож ми намагалися робити все, щоб заохотити їх до перегляду, а не відвернути. Тим-то кінозали в Будинку культури – велика на 500 місць і мала на 180 – завжди були заповнені.

Свого часу за ініціативи А. Войтовича навіть створили і перший в області дитячий кінотеатр «Зміна», і заснували кіногурток для шкільної молоді... І часто перед показом оголошували глядачам, хто з кіногуртківців демонструє фільм. Звісно, все відбувалося під нашим контролем. Для дітей ми практикували безоплатні гарно видруковані запрошення на перегляди кінофільмів з написами: «Любі діти! Ласкаво запрошуємо в наш кінотеатр», організовували зустрічі з відомими акторами й т. ін.

Відгуки були дуже позитивні – і глядачів, і професійних кіноакторів. Ми самотужки виготовляли металеві каркаси для кіноафіш і щити з написами назви фільмів і годинами показу. Для цього були спеціальні художники, які, правда, часто змінювалися – Михайло Зорій, Володимир Сікора, Петро Бойчук, Петро Глюза, Мирослав Колодій та ін. Ми докладали багато праці, щоб звучання фільмів було якісним – звук не «фонив». Тими роками ще не було спеціальних плит для облаштування кінозалів, які поглинали відлуння від звукового супроводу фільмів… Тож, пригадую, щоби звук «не відбивався» від стін кінозали, ми самотужки «декорували» їх порожніми лотками з-під яєць. Одним із перших кіномеханіків у селищі був Михайло Бабій, під орудою котрого я, по суті, починав освоєння цього фаху. А відтак 30 років пропрацював з Адамом Войтовичем – аж до початку 90-х, коли сільський кінопрокат, який я назвав би ще живим кіно, почав занепадати.

Цього року дитячому кінотеатру «Зміна», заснованому при Будинку культури селища Брошнева-Осади, могло би сповнитися 40 років. Та від доброго почину із влучною назвою «Зміна» залишилися тільки спогади – тодішні кардинальні зміни в суспільстві, образно кажучи, поховали «Зміну». А тим часом ось як понад чотири десятиліття тому Рожнятівська районна газета «Нові горизонти» писала: «Дитячий кінотеатр «Зміна» при Брошнівському будинку культури працює недавно – всього півтора року. Та за цей час він завоював симпатію і авторитет серед численних глядачів селища. Міцні зв’язки має кінотеатр з учнями місцевої середньої школи, які беруть участь у його роботі. Керівництво дитячим кінотеатром «Зміна» здійснює колективний орган – адміністрація, яку очолює юний кіномеханік учень 10 класу Петро Жирновий. До складу адміністрації кінотеатру входять учні-контролери, чергові, юні кіномеханіки. Раз на місяць учні збираються на свої засідання, де обговорюють питання роботи кінотеатру, планують заходи. Брати участь у роботі кінотеатру має право тільки той учень, який добре вчиться у школі, активний у громадській роботі... Це насамперед учні-контролери В. Твардовський, В. Ватаманюк, чергові – Р. Турко, М. Галабура, юні кіномеханіки – В. Коваль, С. Ватаманюк та ін. Велика заслуга в організації роботи, проведенні масових заходів кінотеатру «Зміна» належить і наставникам учнів: старшому кіномеханіку Адаму Войтовичу та кіномеханіку Брошнівського будинку культури Володимиру Площанському...»

А замітка «Запрошує дитячий кінотеатр» на пожовтілій від часу газетній сторінці інформує і про таке: «Зміна» – це справді дитячий кінотеатр. Не тільки тому, що в ньому демонструють дитячі кінокартини. Тут директор, касири, контролери, чергові і навіть кіномеханіки – самі брошнівські школярі. Петро Жирновий обіймає посаду директора, за рекламу нових фільмів відповідає Мирослав Савчій, обов’язки кіномеханіків виконують Іван Масляк і Володимир Коваль... Дитячий кінотеатр, який розмістився у малому кінозалі Будинку культури, має свій фінансовий план, плани демонстрування фільмів. Взагалі, вся робота тут поставлена «по-дорослому». А пізніше всі гуртківці складатимуть іспити на права кіномеханіка і помічника кіномеханіка. За п’ять років 17 школярів одержали такі права. Деякі з них уже працюють за спеціальністю, яку допоміг здобути Адам Войтович – людина, яка любить дітей і закохана в свою професію... А почалося все з гуртка юних кіномеханіків...»

У родинному альбомі, який надала в наше розпорядження Марія Войтович для використання в роботі над цією статтею, є не лише унікальні світлини, які проливають бодай дещицю світла на зниклу й забуту, а для молодого покоління й незнану професію сільського кіномеханіка, а й цікаві оригінальні записи-вітання заслужених артистів чи діячів мистецтв, які мали можливість ознайомитися з роботою дитячого кінотеатру «Зміна», працівників Української студії хронікально-документальних фільмів, Студії ім. О. Довженка, учасників VІІ Республіканського кінофестивалю дитячих і юнацьких фільмів і т. ін.

...Не заперечуватиму – присмак ностальгії за молодістю у цій статті важко приховати. Та й чи треба? Проте у ній є й добра наука про те, як за новітніми сучасними кінотехнологіями не загубити людину, а українське кіно – звісно, вже у модерному форматі, повернути в наші села. Ось чому насамкінець наведу слова В. Площанського – одного з останніх кіномеханіків селища Брошнева-Осади: «Розвиток телебачення згубив професію сільського кіномеханіка, а точніше – трансформував її до невпізнання. Сучасні технології дають можливість переглядати будь-яке кіно у смартфоні чи на екрані комп’ютера. Прикро, що мало хто розуміє: кіно – то не лише перегляд картинок, а ще й виховування смаків. Сьогодні дуже важко дітей ненав’язливо і без притиску бодай задурити чи виманити з лещат комп’ютерів, спонукати до прогулянки чи колективного перегляду кінострічок, тобто перетворити похід у кіно на цікаву подію і зробити його живим спілкуванням. На самоті з комп’ютерами, на мою думку, діти не тільки втрачають здоров’я, а й часто потрапляють у небезпечні пригоди. Так, я жалкую, що моя професія сьогодні вже серед забутих, але час неспинний і, образно кажучи, не зговірливий. Але кіномистецтво для мене – як життя, і всі його епізоди мені однаково дорогі і неповторні.