Були б тісніші ряди українців у захисті пісень Володимира Івасюка (1949–1979) як відродженого мелосу нашої давнини, то українська культура розвивалася б як національна – без густих нашарувань москальської. І у час теперішньої російсько-української війни також. Українці були б міцніші духом, якби співали наш славень «Ще не вмерла Україна» так, як уперше записав його на звукову матрицю 1910 року в місті Кельні (Німеччина) український славетний оперний співак Модест Менцинський (1875–1935) і гордився ним на європейських сценах високого мистецтва. Олег Дорош (1944–1999), пісні якого належать до Золотого фонду української естради, переймав українськість і від Володимира Івасюка, і від Модеста Менцинського.

1. «Вознесись, мелодіє, біль мій погаси...»

Стривожує душу історична спорідненість, означена зболеною думкою в авторському проєкті «Війна хрестами чорніє», з утвердженням українства: у лютому 1916 року Модест Менцинський виступав з концертом для полонених українців у таборі Вецляр (Німеччина). І там звучав його потужний голос у «Ще не вмерла Україна». І тоді, й тепер ми кров’ю захищаємо рідну землю.

«Вознесись, мелодіє, біль мій погаси...». Це слова з авторської пісні Олега Дороша, яку він присвятив духовному побратимові й близькому другові Володимирові Івасюку.

З часу першого виходу у світ газети «Галичина» (13 травня 1990 року) на її сторінках було опубліковано з десяток моїх розповідей, різноманітних за жанрами, про нашого земляка із села Тяпче на Долинщині – соліста знаного першого в Україні джазового гурту Львівського медичного інституту «Медікус» Олега Дороша, з котрим була добре знайома. Найрозлогіший есей про нього «Вознесись, мелодіє, біль мій погаси...» опублікував усеукраїнський громадсько-політичний, літературно-мистецький і науково-освітній часопис «Буковинський журнал» у першому числі за 2017-й. Улітку того ж року в рамках зініційованого тодішнім директором Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка письменником Мирославом Лазаруком національного проєкту «Сторінки пам’яті Володимира Івасюка» в Долині у краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів відбулася камерна презентація «Буковинського журналу» та названої публікації на його шпальтах.

До історичного міста з Чернівців приїхав головний редактор часопису Мирослав Лазарук з місією утвердження національного пісенного спадку Володимира Івасюка. Вшановуючи пам’ять автора безсмертної «Червоної рути» та його вірних друзів, зокрема Олега Дороша, Долина стала одним з осередків української культури. Про це сказала рідна Володимирова сестра Галина Івасюк-Криса зі Львова. Зала вслухалася в теплі слова її спогадів про талановитого брата, черпала нові подробиці з його творчого життя. Доповнював дружину розповідями про швагра Володимира Івасюка та його тісну дружбу з Олегом Дорошем відомий фотохудожник Любомир Криса (1941–2019).

Зустріч із родиною Володимира Івасюка та сподвижниками його творчості не випадково відбулася у музеї, збудованому за кошти українського подружжя зі США Тетяни (1915–2001) та Омеляна (1914–2008) Антоновичів. Уперше долиняни почули від Галини Івасюк-Криси та її чоловіка Любомира про окремі факти з життя видатного земляка Омеляна Антоновича, котрий переїхав зі США до Львова після смерті дружини. Відомо, і про це він казав Володимировій сестрі, що планував перебратися до рідного міста в почесне помешкання краєзнавчого музею «Бойківщина». Власне, Галина Михайлівна як лікарка допомагала йому оздоровлюватися...

Було б добре в рамках вшанування пам’яті з нагоди цьогорічного 110-ліття Омеляна Антоновича віднайти його світлину авторства Любомира Криси. У виразі обличчя, пломенінні мудрих очей – чи не весь життєвий шлях великого українського мецената. Вона називається «20 хвилин перед смертю». А «загубилася» під час виставки художніх світлин в Івано-Франківську...

Такий український багатовимірний формат презентаційного дійства підтримав тодішній міський голова Долини Володимир Гаразд (1966–1921). Молодший брат О. Дороша Ігор, також ліричний тенор, піснями Володимира Івасюка та Олега об’єднав духовну імпрезу. Вершиною була «Пісня буде поміж нас» – легендарна композиція, прем’єра якої прозвучала в дуеті Володимира Івасюка та Олега Дороша 1972 року на Львівському обласному радіо.

Учасники національного проєкту «Сторінки пам’яті Володимира Івасюка» спільною молитвою пом`янули пісенну душу Олега Дороша на його могилі в селі Тяпче.

Роком раніше, восени 2016-го, з ініціативи громади Долини, яку підтримав заслужений діяч естрадного мистецтва України Ігор Дорош, відбувся вечір з нагоди 40-річчя його творчості та пам’яті брата Олега Дороша «Обіймись, Україно!». Михайло Кривень, Остап Гавриш, Павло Дворський, Орест Цимбала та інші українські корифеї сцени своїми виступами ознаменовували значущість національної пісні. Влучно ствердив це у вірші-присвяті львівський письменник Василь Щеглюк, котрий народився і зростав талантом у Тяпчому разом з Олегом, усією співучою родиною Дорошів.

До пісенної історії України Олег Дорош ввійшов насамперед як соліст джазового гурту «Медікус» (перша назва «Ритм») під керуванням музиканта й засновника школи джазу Ігоря Хоми (1929–1984). Це був імпровізований джаз, орієнтований на український мелос. Тоді комуністична влада забороняла все з виразним національним акцентом. А «Медікус» був саме таким, бо утверджував українськість у пісні й слові.

Невмирущим є «Срібне коло» (1969), що спеціально для Олега Дороша написали музику – Ігор Хома та вірші – Богдан Стельмах, нині заслужений діяч мистецтв України.

2009-го, через десять років після смерті Олега Дороша, львівський співак Орест Цимбала стараннями шанувальників гурту «Медікус» випустив компакт-диск «Співає Олег Дорош». До нього ввійшли 18 пісень з фонду Держтелерадіо. Того ж року у видавництві «Наш формат» побачив світ компактний диск «Пісні Ігоря Хоми», в якому звучать дев’ять музичних композицій у виконанні Олега Дороша.

Приємно, коли люди читають про українських співаків. Навіть попри те, що розповідь про Олега Дороша в есеї «Вознесись, мелодіє, біль мій погаси...», на мою думку, майже повна, є цікавими надіслані мені спогади Володимира Павлишина із с. Тяпче, який нині живе в Луцьку. Їх автор працював на різних керівних посадах. Разом зі світлої пам’яті дружиною Марією виховав трьох синів: Святослава, Юрія та Володимира, радіє онукам.

Володимир Павлишин, котрий відгукнувся на мої публікації про Олега Дороша, – автор документально-історичного видання «Родинне дерево в буревіях історії. Хроніки спогадів у контексті соціально-політичного життя краю» (2023). Надзвичайно цікава дослідницька праця про героїчну Бойківщину з її звитяжними історією та культурою.

Відомий діяч українського національно-визвольного руху, член ОУН, один з ініціаторів створення Української Повстанської Армії, засуджений на 25 років сталінським режимом, Лука Павлишин (1907–1987) є стрийком (як кажуть на Бойківщині) Володимира, тобто татовим рідним братом.

Цікаві спогади й самого Луки Павлишина, першою вчителькою якого була Ольга Дучимінська (1883–1988). Літературний запис щоденників члена ОУН-УПА зробив уже згаданий письменник Василь Щеглюк, – «На грані двох світів. Спогади військовика-бандерівця» (2010).

Правдиву історію національно-визвольного руху відтворено й у романі-хроніці «...Як роса на сонці» та есеї «Таємниця полковника «Ігоря» Василя Щеглюка про перебування Луки Павлишина в тюрмах, таборах і на засланні, а також про підпільну діяльність у 1945–1950 рр.

Спогади нащадка героїчних родичів Володимира Павлишина про Олега Дороша цінні штрихами до творчого портрета співака. Зокрема про це свідчить подарований нарис мистецтвознавця і видавця Івана Деркача про Модеста Менцинського – «Модест Менцинський. Героїчний тенор» (1969). Рідкісна книга вийшла у видавництві «Каменяр» (Львів). Олег подарував її другу дитинства Володимирові Павлишину 1970 року. У дарувальному написі співак побажав світла від чарівних пісень Модеста Менцинського. Він шанував і підтримував велику Музу оперного співака. Просив прийняти «тихе слово, котре виражається піснею».

Захоплення Олега Дороша постаттю Модеста Менцинського – першого тенора Королівської опери в Стокгольмі, якого шведський король Оскар ІІ нагородив Золотою медаллю, є промовистим.

...Ніхто не знає, скільки років українська земля таїтиме загрозу від мін на полі бою у теперішній страшній війні через напад рашистів на нас. Фахівці розтягують її на не одне століття. Тепер й надалі від них гинутимуть українці. Мабуть, вічною є дитяча допитливість до того, що «салютує», про що розповідає у своїх спогадах Володимир Павлишин. Так, «війна хрестами чорніє» і після вогняних ліній фронту.

...Пісні Олега Дороша від Володимира Івасюка, від Ігоря Хоми, а також власні – гідна творча тяглість від Модеста Менцинського, його першого звукового запису «Ще не вмерла Україна».

2. Споконвічне наше – від прадідів

На ці спогади надихнули мене публікації журналістки Оксани Ровенчак. Ще з дитинства я тісно пов’язаний зі співучою родиною Дорошів із с. Тяпче. Пригадую, як мене, малого хлопчика-сироту, бабуся Магдалина просила змолоти в млині торбинку жита, щоб спекти для нас з братом Богданом ощипки (маленькі палянички). Бувало, вони зверху чорні, пригорілі, а всередині недопечені. Але ми хапали ті пляцки гарячими. Бабуся нас сварила, просила почекати, поки охолонуть. Але ми не зважали на її прохання. Для нас це були, як тепер кажуть, справжні смаколики.

Мельником у цьому млині був тато мого однокласника Мар’яна – Іван Дорош, урівноважений і добрий чоловік. Коли я або брат приходили змолоти трохи зерна, він нам розповідав про млин. Тут усе гуркотіло й крутилося. Величезне водяне колесо, на яке спадала вода, обертало камені. І ми бачили, як сиплеться борошно. На той час це була вершина технічного прогресу.

Мар’ян, син мельника Івана Дороша, був моїм товаришем. Дорогою до семирічки в сусідньому Гошеві, на Ясній Горі якого є монастир отців василіян, я зчаста повертав до оселі Дорошів, щоб разом іти до школи. Дороші мешкали в центрі села. Привітна багатодітна мама завжди запрошувала мене до снідання. У 50-ті роки пригощали всім, чим хата була багата. Окрім Мар’яна, в сім'ї зростали Михайло, Олег, Ігор та Надійка. Вони були здібні в навчанні, цікаві.

Наше дитинство припало на повоєнні роки. Хлопці навесні, перед Великоднем, любили блукати корчами й дикими пасовищами в пошуках військових трофеїв: старих патронів, гранат, мін... У селі вже були випадки каліцтва та загибелі таких «дослідників». Але хіба вони могли пригасити цікавість дітей війни до того, щоб «салютувати»?

Якось Мар’ян Дорош, наш авторитет, Іван Пастух, я та ще декілька сільських хлопців таємно змовилися розібрати знайдені снаряди для гармат, аби «салютувати» на свята. А тоді із сибірських таборів Іркутської області (селища Тайшет) якраз повернулася до рідного села Тяпче каторжанка, член ОУН Олена Павлишин. Це рідна сестра мого тата Ілька, катованого на допитах нквд у місті Долині, який помер 1945 року. Тітку було засуджено на 25 років сталінських таборів, відбула десять. Вона мала нас з братом за рідних, як могла, так опікувалася нами.

Весна, сонце, теплинь... Допомагаю тітці Олені поратися на городі: носили ношами гній. Прошу, аби відпустила мене. Обіцяю завтра все зробити. А сам думаю про друзів, котрі чекають. Домовленість – закон! Тітка дозволила. Вона не знала, куди я кваплюся... Біжу. Повернув на вулицю, що веде на подвір'я Дорошів. Ураз лунає потужний вибух, від якого земля задрижала. Майнула думка: «Це там, біля хлопців!». Мчу до них. Бачу, Мар’ян увесь у крові: скалічені живіт, руки, ноги, обличчя... «Рузю, дайте води...», – напівмертвий, звертався до сусідки Розалії. Однокласник Іван Пастух біг подвір’ям як підбитий птах: то падав, то підіймався. У стресі ще не усвідомлював, що в нього до коліна була відірвана вибухом нога... Біг і кричав: «Йой, що ж то мені тепер тато скажуть?». Найменшого Ігорчика сусіди вже тримали на руках, з його ніжки крапала кров...

Збіглися сусіди, батьки: голосіння, плач. Якраз приїхала вантажна машина з черговою зміною буровиків на свердловину. У вереті завантажили поранених Мар’яна, Івана та Ігоря й повезли до Болехова в лікарню. Переляканого Олега, на очах котрого розгорталося те криваве жахіття, знайшли в селі...

Я стояв і не міг зрушити з місця. Згодом, трохи отямившись, поплентався додому. На мене чекали бабуся Магдалина та тітка Олена...

Мар’ян помер дорогою до лікарні. На похованні разом з однокласниками несли труну й квіти. Невимовний жаль стискав наші серця... Мар’янина мама під час зустрічей зі мною завжди плакала...

Ця трагедія стала для всіх нас повчальним уроком. Коли я навчався в десятому класі Болехівської школи, тоді її учнем восьмого класу був Олег Дорош, брат Мар’яна. Він з-поміж нас, як на мене, був найсерйозніший: мовчазний, задумливий, стримано реагував на наші хлопчачі жарти. Але все ж він ділився зі мною своїми думками, згодом – першими віршами. Напевне, я був ближчий для нього, бо дружив з Мар’яном.

Минав час, і наші життєві дороги ненадовго розійшлися. Під час навчання на другому курсі Львівської політехніки ми їздили допомагати збирати врожай на Житомирщину. Була така практика. Звідти деколи приїжджали до Києва. Одного дня в столиці зустрів Олега Дороша у військовій формі співака ансамблю Київського військового округу. Це була осінь 1965 року.

Після завершення служби Олег вступив до Львівського музичного училища ім. М. Лисенка. Відтоді жодна студентська вечірка не відбувалася без нього, його проникливого ліричного голосу в патріотичних піснях.

Якось увечері ми зібралися з однокурсниками в кімнаті гуртожитку: я, Омелян Кулієвич, Ярослав Морміль, Петро Козак, Юрій Хома... Запросили Олега Дороша. Ми були зачаровані його співом. Ю. Хома запропонував Олегові зустрітися з його стрийком Ігорем Хомою, котрий викладав у Львівському медичному інституті і створив у ньому джазовий гурт «Медікус». Така зустріч відбулася. Олег став студентом цього навчального закладу й активним учасником популярного пісенного гурту, а згодом його солістом.

Наша дружба тривала. Читання ним своєї поезії я сприймав серйозніше, ніж коли навчалися в Болехівській школі. Навіть як служив в армії, то старався зустрічатися у Львові зі своїм талановитим односельцем. Під час однієї зустрічі він подарував мені нарис Івана Деркача «Модест Менцинський. Героїчний тенор» зі своїми побажаннями. Читав багато віршів, навіть з присвятою мені.

Надалі наші зустрічі з Олегом Дорошем були епізодичними. Після демобілізації з армії я залишився жити й працювати на Волині – зокрема в обласному центрі, в Луцьку. Тут зустрів чарівну волинянку Марію, котра полонила бойка з Прикарпаття. На весіллі моїм дружбою був Олег. Окрім виконання своїх обов’язків, він співав, і в кожну пісню вкладав душу великого українця. Потім мій давній і близький приятель не раз гостював у нашій сім’ї, коли співав у Волинському державному народному хорі.

З великим сумом сприйняв звістку про передчасну смерть Олега Дороша, котрий повернувся до Тяпчого і жив у батьківській хаті. Прощання з ним описав у статті для книги споминів про багатолітнього політичного в'язня Івана Долішнього з рідного села «Гомін Волі».

...Співуча родина Дорошів і нині, у час російсько-української війни, на пісенній передовій. Патріотичні пісні у виконанні заслуженого діяча естрадного мистецтва України Ігоря Дороша з репертуару легендарних Володимира Івасюка та свого брата Олега Дороша, а також сестри Надії зміцнюють дух у перемозі над ворогом.