Цінева, яка належить до Дубівської територіальної громади і має гірський статус, не лише багата на різноманітні краєзнавчі атракції, а й відкриває вервицю потенційних туристичних локацій на так званій перегінській гілці Рожнятівського Підгір’я. Дехто ще іронічно називає Ціневу столицею борщівника на Прикарпатті, а дорогу до цього колись чи не найбагатшого села на Рожнятівщині – осердям бездоріжжя в області. Та ми пропонуємо познайомитися зблизька з тією цінівчанкою – педагогинею, краєзнавицею, літераторкою і громадською активісткою, яка не один рік своєю щоденною працею не лише відроджує й береже духовні скарби у громаді, а наближає ту благословенну мить, коли село Цінева у прикарпатців асоціюватиметься як столиця бойківської сакральності.

Надія БАРДЯК – уродженка Ціневи, навчалася в Цінівській та Рожнятівській школах, а відтак в Івано-Франківському педінституті ім. В. Стефаника. Працювала вчителькою у Перегінській №2 та Цінівській загальноосвітніх школах. Своїм життєвим кредо бойкиня вважає слова: «Люби Господа, будь відданий Україні, пам’ятай: берегиня роду – мати, працюй самовіддано».

Вже упродовж п’яти років Надія Бардяк разом з ініціативною групою сільської громади активно провадить роботу зі збереження й реставрації давнього сільського храму Архистратига Михаїла УГКЦ 1745 року, в якому свого часу молився і митрополит Андрей Шептицький.

«П’ять років тому за ініціативи нашої відомої односельчанки Любомири Василечко, яка є авторкою низки краєзнавчих книжок, та її племінника Ігоря Вінтоніва зі Львова і почався у громаді рух за збереження церкви Архистратига Михаїла УГКЦ, яка є архітектурною пам’яткою місцевого значення, – розповідає громадська активістка Надія Бардяк. – Того року заснували благодійний фонд «Збереження церкви Архистратига», який тепер називається ширше – «Збереження культурної спадщини села Ціневи», адже у селі ще є відомий історико-краєзнавчий народний музей, плануємо відновлювати й давню дзвіницю, і млин тощо. Було складно починати, адже будь-яка робота впирається в кошти. Спочатку фінансові надходження були відчутні, активно допомагали наповнювати благодійний фонд передовсім наші цінівчани з-за кордону. Лівий бік церкви просідав уже майже на 20 сантиметрів, тож щонайперше слід було замінити підвалини. Наукові фахівці зі Львова, які приїжджали на запрошення Ігоря Вінтоніва, попередили: якщо не піднімемо і не вирівняємо церковну споруду, то хтозна, чи вона зиму перебуде. Радили піднімати домкратами. Але це був великий ризик. Тож наша землячка зі США Людмила Гамлін, яка дуже вболіває за нашу бойківську спадщину, віднайшла належних майстрів на чолі з виконробом Андрієм Сенчишиним…».

Тож не припиняючи традиційні богослужіння, давню дерев’яну церкву продовжували ремонтувати: спочатку піднімали домкратами, відтак знімали підлогу й вивозили глину, яка впиралася в дошки й провокувала виникнення пліснявих грибків і т. ін. Згодом майстри, які свого часу ремонтували відомі святині у Жовкві, Уневі та деінде, почали заливати «стакани», поробили опалубку, тумби, щоб на них можна було поставити церковні підвалини. Підлогу замінювали частинами.

«В ініціативній групі нас було чотирнадцятеро, – продовжує розповідь Н. Бардяк, – які вміли організувати інших жителів Ціневи. Допомагали родинами. Наприклад, з родини Володимира Гавриловського допомагав не лише син Сергій, а й навіть онуки з радістю приходили, зокрема Дмитро. Тішилися, адже у тій церкві шлюб брали свого часу їхні батьки, там хрестили своїх дітей… Було багато молодих людей, серед яких Олег Олексин, вояк ЗСУ Микола Раковецький, який переймався відродженням храму навіть перебуваючи на війні, та інші. Церква була свого часу «одягнена» у бляху, тож більша частина плениць (розрізані повздовж колоди, бруси. – Авт.) протрухла. У своїй столярній майстерні майстрував круглі вікна для восьмерика (восьмигранна частина культової споруди. – Авт.) за давнім взірцем Віктор Носин, допомагала і вся його родина. Брав участь у роботах і син Любомири Василечко – Ярослав, брати Олег та Ярослав Магулії, Микола Єремеєв, Віктор Голубовський, працювали та допомагали родини Віктора Кондура, Володимира Комара та інші. Два брати Микола і Любомир Мацьківи, Василь Бубнюк відгукуються на перший поклик і допомагають у кожній потребі. Постійно офірують значні суми для відродження церкви Олександр Романишин, який живе у Калуші, чи Володимир Кравець та інші. Працювало на церкві багато людей. Торік було чи не найважче – замінювали плениці на четверику – чотиригранній частині церковної споруди. Навіть церковні сходи відновили з каменю – як колись було. Плануємо довершити перекриття церкви, яка свого часу була покрита ґонтою. Таке покриття ми збережемо на дашку притвору, щоб показати його трьохсотлітню первинність. Кожна п’ядь церковної святині гріє душу своєю намоленістю…».

Дерев’яна церква Архистратига Михаїла УГКЦ у Ціневі, яку зводили свого часу відомі на Прикарпатті й за його межами місцеві майстри-будівельники, унікальна не лише своєю давньою бойківською архітектурою, а й тим, що храм навіть у часи радянщини ніколи не був закритий: тут постійно відправляли богослужіння.

Хрест на церкві ще давній і має таке металеве обрамлення, ніби на тлі сонця виростає з Найсвятішого Серця Ісуса. У церкві Архистратига Михаїла УГКЦ збережено з десяток давніх ікон, яким уже не одна сотня років. А коли майстри реставрували церковний престіл, то на його фасаді за плитами оббивки виявили приховану унікальну давню ікону «Жертвоприношення». Львівські дослідники вважають, що, можливо, автор тієї ікони мав фахову освіту, а може, навіть навчався свого часу у Відні. А коли робітники розкривали церковний дах, то над ризницею знайшли унікальний різьблений образ «Розп’яття нашого Спасителя Господа Ісуса Христа», який нині вже реставрують у Львові. Експерти припускають, що різьбу виконано в часі написання престольної ікони «Жертвоприношення». Цікаво, що шашіль поїв дерев’яну пленицю – все спорохнявіло й посипалося, а Розп’яття майже не було рушене. У церкві також можна побачити унікальний іконостас – у формі круглого циферблата годинника, означеного образами дванадцяти апостолів. У центрі – образ Царя Христа. Цінівчани Володимир Кондур і Володимир Максимонько частково іконостас відновлювали, тож звернули увагу, що світло від центральної ікони рівномірно падає на всі дванадцять ікон у колі. Люди сподіваються, що незабаром дізнаються більше про іконостас та його майстра.

Таке враження, що не лише село будує храм, а й храм будує село.

Люди реставрують церкву і вірять, що Бог благословляє кожен їхній крок.

«Якщо я втомлююся і мені дуже прикро й немає у фонді ні копійки, – зізнається пані Надія, – то приходжу у церкві до ікони Бога Отця, яка колись була над кивотом у святилищі, і кажу: «Таточку, я Тебе дуже прощу, благослови. У тому кивоті – Твій Син, а я безсила і не знаю, де знайти кошти для подальшої праці…».

Бойківщина для мене почалася ще з мами й тата, які ходили у церкву Архистратига Михаїла і брали у ній шлюб. Батьки – корінні жителі Ціневи. Зазнали наруги у часи радянщини. Мама Теодозія десять років своєї молодості – від 17 до 27 – відбула у таборах Мордовії, бо винесла повстанцям мисочку бульби. Донесли «доброзичливці» – дали їй 25 років. Та весь термін не відбула, бо помер кат Сталін. А тато Леон пройшов мордовські табори за «дезертирство» з Радянської Армії – також дали йому 25. Пригадую іконку, на якій зображена Богородиця з Ісусиком. Мама її привезла з тюрми, а вишивали з пам’яті всі дівчата тороченими нитками з різних светрів і вірили, що повернуться в Україну. Про все батьки мені розповіли аж на початку 90-х років, коли мій чоловік Мар’ян організовував мітинги, батько шив національні прапори, а мама бідкалася: «Що ти, Левку, робиш?!». Я переконана, що тепер наше бойківство не пробуджується, а відновлюється, адже народилося у нас з молоком матері...». Я ховала прапор у пазуху і виносила за село, бо люди мітингом ішли до Рожнятова. Ось де коріння мого бойківства. Нині я горджуся, що бойкиня, і продовжую справу своїх батьків…».

Н. Бардяк вважає, що на її духовне зростання як українки й самоусвідомлення як бойкині та переосмислення життєвих цінностей великий вплив, окрім родинних християнських оберегів, також мали практичні студії як педагогині-християнки – провадження гуртка у Перегінській ЗОШ №2 – на «Радові у хаті Гандзюка» та уроки християнської етики у Цінівській школі й християнський гурток при церкві Архистратига Михаїла у рідному селі тощо.

«Село реставрує давню церкву, і ця праця наповнює духом кожного цінівчанина, – переконана пані Надія. – Адже реставрація потребує великих коштів. Якщо глянути на купу відомостей, які спочатку контролювала Любомира Василечко, а відтак передала мені, то це шалені суми. Я щодня – біля церкви. Найбільший ворог бойківських духовних скарбів – людська байдужість. Старше покоління живе відновленням давньої церкви, в якій їх хрестили, де вони та їхні батьки брали шлюб і до якої вони ходили все життя. Я вдячна своїм колишнім учням за підтримку нашої ініціативи. Ми все зможемо, адже бойки й бойкині – тверді та вперті у досягненні своєї мети, а їхній дух нездоланний. Україна переможе, і наша молитовна спільнота молиться щодня за подолання «орків» і за здоров’я вояків ЗСУ, капеланів, волонтерів, медиків та ін. – всіх, хто наближає перемогу, і за кожного, хто постраждав від війни…».

Н. Бардяк – членкиня Рожнятівського літературного об’єднання «Горгани» і авторка книжки поезій «Урок упродовж семи хвилин», тож замість «до побачення» після нашої зустрічі й частування унікальним білим бойківським борщем бере до рук старенький баян і виконує пісню «Родино», написану на власні слова і музику. У бойків так заведено, що без частування й посиденьки прісні, а бесіда – пуста. Наприклад, у Цінівському історико-краєзнавчому народному музеї, який очолює Галина Якимович, уже розробили унікальний бойківський гастрономічний маршрут. Але у Ціневі, як і в кожному селі, що не ґаздиня – то майстриня і кулінарна неповторність, як знаменитий білий бойківський борщ, секретом якого пані Надія гостинно поділилася з усіма шанувальники бойківської народної кухні.

«Смачного можна бажати тільки тоді, коли ти сама готуєш страву, – переконана вправна ґаздиня і шанувальниця бойківської гастрономії. – Звісно, у часи моєї матері білий борщ не був багатий на м’ясо, яке вважалося у нашій родині делікатесом. Мама таку страву, як правило, готувала два дні. Першого дня відварювалися реберця, тобто м’ясний окіст, який мав відтак відстоятися, щоб юшка увібрала з кісток увесь сік. Я ж готую білий борщ один день. Відварюю реберця, а окремо – білий з рожевими прожилками квашений домашній буряк. Попередньо нарізаю кружальцями. Недоречно варити разом, бо не кожен буряк однаково заквашений. М’ясний окіст варимо понад годину, а буряк – сорок хвилин. Юшку з буряка до м’яса додаємо не всю відразу, а потроху – пробуючи, щоб не була надто кисла страва. Ми вже як м’ясний окіст використовуємо реберця, а мама радила використовувати свинячу лопатку – трохи з салом, але не м’ясо яловиче. Обов’язково має додаватися пшоно. Його треба промивати дуже добре – як мінімум у п’яти водах. Але не намочувати. Вода після промивання має бути прозорою. Після того, як з’єднали буряк з м’ясом, висипаємо до страви пшоно і варимо до 15 хвилин. Ніколи білий борщ не слід споживати відразу – страва, прикрита, але не повністю накрита, має відпочити. Додаються цибуля і морква цілими – не кришеними. Не використовую магазинні приправи. Кріп, петрушка тощо – все з городу. Споживають борщ з бульбою-нелупкою, яку беруть руками, а не виделкою. До нього часто варили велику кольорову чи чорну квасолю – «ґулі». Страву подавали у глиняному посуді. Білий бойківський борщ готували не на щодень, а тільки на неділю або на свята – для храмових гостей…».