26 січня 2019-го було би знаковою датою у життєтворчості видатного українця – Степана Пушика: цього дня йому могло виповнитися 75. Та, на жаль, він несподівано попрощався з нами – відійшов за земний пруг. Зосталися десятки його книжок, монументальний шеститомник в семи книгах і… стоси рукописів, які ще належить упорядкувати і видати у світ.

Втім, ця робота вже триває, за яку взялися передусім вдова письменника Анна та його дочка Леся. Невдовзі вийде друком двотомна праця С. Пушика як багатолітнього збирача й дослідника фольклору – «Леґенди та перекази». Ось-ось засвітиться й томик досі недрукованої поезії, яку спорядила поетеса доцент кафедри української літератури, кандидат педагогічних наук Ольга Слоньовська.

А видавництво «Місто НВ» готує в серії «Шевченківські лауреати – вихідці з Прикарпаття» велику документальну книгу «За престолом нації: Степан Пушик в орамленні доби». На прохання родини С. Пушика за цю роботу взявся академік Володимир Качкан. Книга матиме кілька розділів, зокрема: обсягову аналітичну студію; вибір з найактуальніших статей, розвідок, портретів, есеїв; найкращі матеріали з поля діалогічно-монологічного; найвідчутніше пульсобиття критиків; і чи найнесподіваніший пласт – це не одна сотня листів особистостей з багатьох кутків світу – письменників, композиторів, співаків, малярів, вчених, педагогів, бібліотекарів тощо. А завершить книгу розділ «Із фотомиттєвостей життєтворчості С. Пушика»…

Наразі пропонуємо увазі читачів уривок із цього майбутнього видання – ексклюзив для «Галичини» від його автора, який він сам представив редакції як панорамну студію на 75-річчя письменника і фольклориста.

1.

Наше земне життя влаштоване напрочуд дивно: як і в різновидді дерев і трав, у багатоголоссі птаства, у безлічі кольорів неба та їх відтінків – цих складних органічних атомів матеріального світу, – так і в людському згромадженні: одні народжені в солодощах любові й жаданні світла; другі – ніби кинуті в обійми колючих вітрів і терпких морозів; треті, зачаті злобою й прокляттям, – викочені недолею на голгофу злочинності; четверті, ще й не вродившись на білий світ, уже вмерли, бо злоба, підступництво й захланництво так і не розповили їхні душі під покров ясноти Божого обрію. А п’яті?.. Таких, на жаль, не так багато, але вони є, їх привели на цю землю батьки-трударі, поклали до їхніх колисок з ласки Творця та своєї любові непересічної вартості дари: соколину зіркість, словесну мудрість, трубну силу голосу – аж у майбуття. Як це праведно робить повесні ратай із зерном, що влягається у масну землицю, – вони, родичі, заправили їхні дрібки-душі працездатністю й трудолюбством – і показали на досвітку життя ту стежку, з якої вони за роки витворять широку дорогу прямування до мети.

А мета Степана Григоровича Пушика засвітилася зорею високого неба 26-го січневого морозного дня 1944 року. Її полумінь видимо-невидимими струмами-пасмами спливав і овівав донедавна його сиву голову. І зійшла на засніжений Вихторів (Вікторів) та яснина – заявило голосом на увесь всесвіт нове життя людини. Що це за пора, достеменно або майже точно мав би знати кожен свідомий українець: то були тяжезні роки щойно проминулого голодного в Галичині 1942 року; а ще відлунювало гуготіння залізних канонад, що котилися на захід; то були смутно-ридальні часи, коли стогнали, перебинтовані, наші ліси й гори, а матері душилися невигойним плачем-розпукою попід парканами сільського гостинця: гнали пізнавати убитих чоловіків та синів; а там, у криївках, стікали кров’ю їхні братчики й сестри – герої і совість нації.

Можна збагнути, яким «плеканим» було дитинство Степана Пушика, але жилавість батьків була таки безмірною: пішов хлопець до сільської школи, відтак – до Богородчанського (Тлумацького) сільськогосподарського технікуму; була розкрилена й повна надій, задумів праця у гірських селах Яворів, Довгопілля, а відтак знову – навчання, спочатку на загально-науковому факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника, а згодом, після армійської служби, – у Літературному інституті імені Горького в Москві, у докторантурі в Києві.

Перебігає моя пам’ять роками його біографії, – наче незамулене джерело через поріжки та каменюччя грізної ріки…

Послухаймо самого Степана Григоровича, що, ніби з тайстри, виймав слово за словом, рядок за рядком застиглий спогад – і розмотував клубок власного життєпису: «Я мав матір Марію Кирилівну, що співала в хорі, читала зі сцени Тараса Шевченка, грала в драмгуртках. Вона могла стати академіком, поетесою, а пропрацювала все життя в ланці, на фермі. Народна пісня про трьох повстанців УПА, які пострілялися, щоб не здатися енкаведистам (їх зрадив «друг»), створена моєю мамою та ії подругою, чоловік якої теж був повстанцем, а син її – мій однокласник.

Багатьом східнякам важко зрозуміти галичан. Я ріс там, де росла Ярославна, героїня «Сло¬ва о полку Ігоревім», пас корови й кози там, де вона бігала, де ходив її батько Ярослав Осмомисл, князі Роман, Данило... Мою душу обплели легенди, перекази, пісні, як виноградна лоза двір. Давній столичний Галич зруйнований, розпався на кілька сіл. Я народився у Вікторові (колись Вихторів). Як хоронили мою сестру, і коли копали могилу, то добулися керамічні плитки, розплавлене олово, амфори. Не розкопували ще цю церкву XII століття. Мати моя, підпільниця, щоб не вивезли її до Німеччини і щоб врятувати від смерті молодших братів та сестер (в Україні мало хто знає про голод у Карпатському регіоні 1942-го року, коли після катастрофічної повені німці повимітали все із запасів), пішла заміж за вдівця, який був набагато старший за неї. Це – мій батько Григорій Пушик, що під час Першої світової війни загнаний австрійським цісарем Францом-Йосифом у Альпи воювати з італійцями. Там його двічі поранено. А коли повернулися пізньої осені 1918-го року додому, то добровольцем пішов до Ук¬раїнського війська УНР, доставляв зброю із Чехії й з побратимами парти¬занив у західних і східних Карпатах, щоб не потрапити до рук поляків, румунів, чехів чи угорців. Він у 1944-му, маючи 48 років, коли я народився, був мобілізований зі своїм конем і сусідським до Радянської армії – підвозив амуніцію до фронту. Коли ж повернувся, то в коморі за стіною спорудив бункер, щоб ховалися «Степанові хлопці», бо сусіда забрали до Німеччини, а в його хаті повстанці (бандерівці) зробили лазарет.

Мене колисав на пораненій нозі повстанець, а інший, «Чайка», в хаті й у сто¬долі писав статті для підпільного часопису «Чорний ліс», який редагував Марко Боєслав (Михайло Дяченко). Так-так, у нашій хаті й стодолі був партизанський корпункт, а батько переховував літературу в стрісі. Коли йшла облава енкаведистів, медична сестра прибігла, щоб мати дала мене, немовля, аби чекісти думали, що породілля лежить. Мене мали пересікти з автоматів у хаті сусіда. Бо один повстанець, що був поранений у ногу, встиг сховатися у криївці-бункері, а важкопоранений, який мав грати породіллю, був замучений облавниками-чекістами. Вони зловили когось із підпільників, і той продав, що в селі є шпиталь у хаті Івана Салиги.

Приходили голодні й сердиті облавники-чекісти, били брата, якого мало не вбили; били й хотіли вбити повстанці-бандерівці маму, бо до ночі була в місті, щоб купити мені 700 грамів цукру (у нас корови не було – німці забрали), а коли знайомий боєць УПА поручився за маму, що вона не «сексотка», що знає її з дитинства, й батька послав, щоб провів її до села, бо інші перестрінуть та й уб'ють, то вдома батько хотів бити побиту до синього свою молоду дружину, де була до передрання, а я, маленький, плакав, аж опух. Мати нікому нічого не сказала, як і те, що повстанські “штафети” носила. Вона після пережитого кілька років хворіла на епілепсію.

Ми росли приблизно в таких умовах, як тепер ростуть афганські, чеченські чи палестинські діти. Ми чули не тільки постріли, не тільки бачили людей зі зброєю, не тільки на наших очах вивозили в Сибір, переселяли в східні області, як ото мій друг з братом і матір'ю переселився в Долинське Кіровоградської області, жили там у землянці і повернулися через чотири чи п'ять років. Його двоюрідний брат, Богдан Гармазій, був на п’ять років старший. Він помер, маючи 22-й рік. Був надто талановитий як художник, майстер, поет. Він мені був за друга і вчителя.

Почав писати, приходив до моєї матері радитися. І я спробував віршувати. І побігли римовані рядки в другому чи третьому класі. Сміялися з мене однокласники, що я поет. Я покинув писати. А коли в шостому класі помер батько, захворіла мати, а мені було 13, сестрі Ганні 11, братові Богдану – 6, сестричці Олесі – 1 рік і 3 місяці, я побачив безвихідь. Ходив до колгоспу на різні роботи, але в колгоспі нічого не платили, возив продавати черешні, вишні, яблука. А взимку де взяти копійку? Я пішов на ферму доглядати нетелів і надіслав до редакції вірш. Його використали в огляді й прислали 4 рублі 40 копійок (44 копійки після реформи 1961-го року). Я не повірив очам. Другого вірша навесні 1959-го року опублікували й заплатили 9 рублів (90 коп.). Заохочували писати замітки, інформації, замальовки; проголосили, що я сільський кореспондент, і відтоді я пишу, друкуюся. Тоді вирішив, що буду журналістом, письменником, хоч мріяв стати астронавтом (тоді космонавтів не було ще)…» (Анкета «Вежі» // Вежа (Кіровоград). – 2002. – №12).

2.

Живемо насправді у час складний та дивовижний. Якщо поглянути на нього не з сонячного, а із захмарного боку, – то, мов у відбитті кривих дзеркал, різних суспільних калейдоскопів побачимо буденно-життєйські та державницького виміру катаклізми, зіткнення з лихоманією чину і слова. Найбільше гнітить душевну спонуку до добродійства – це сприкрене усвідомлення, що тотальне фарисейство проростає на рідному українському грунті, здобрене масним і лискучим галицьким словом, а відтак цим, часто-густо недолуго-кривов’язим словом і забороноване. Таке триличне карколомство й генетичне упідлення висвітлюють, як крапля роси, місцеві й повищі вибори; цей наш галицький традиціоналізм, виколисаний чорним досвідом попередніх поколінь (одне – думати, друге – говорити, третє – діяти), так уже вияскривив «найдорожчі коштовності» нашої ментальності, що висівати їх доведеться із нинішнього «шутру», може, і не одному поколінню...

Ці сентенції мають чи не найтісніший стосунок до сфери духовної, до того поля кревної етнокультури, що спадкоємно мала б орієнтуватися на незамулені чорно-червоними вітрами надбання прадідівських чеснот – від усних народотворчих дум та літописних «áзів» і до кожного вибухової сили слова астро-велета Івана Франка. Спостерігаємо абсурдність на ниві красного письменства в час, коли, здавалось би, майже всі державницькі підоснови творчої праці, книговидання та донесення цього специфічного за своїми неповторними національно-виховними складниками продукту потрощені та безбережжям неконтрольованості розмиті, і українське слово у його найвищому духовно-естетичному параметруванні та призначенні перебуває над загрозливою прірвою, – так ось, ця абсурдність тим більше стає некерованою навіть в абстрактних ірреаліях, бо ж спостерігається й інше явище.

Пригляньмося прискіпливим професійним оком до твореного шлейфу сірозначимого: один наклацав на комп’ютері в районній газеті сякі-такі віршоскладання, де найвища фаза метафоричної амплітуди сягає рими школяра: «потічки-смерічки», «зрана-кохана» – і назавтра бере приступом обласну організацію Національної спілки письменників України, мовляв, моя черга – приймайте; другий ліпить на кухні якісь претензійні словесні квестії про самого себе або ж іде за третинним у джерельному походженні матеріалом – і називає оцю зошиткову продукцію альманахом; третій самовільно нипає школами і, так би мовити, нав’язує усно «поетичне надбання» думки і слова; четвертий ліпить по три-чотири брошури на рік, фабрикуючи собі дешевенький імідж історика-краєзнавця, за чим, власне, – не поглиблення знань, а побільшення неточностей, історичних приблизностей або й помилок (бо творити сьогодні історичну, історико-літературну, пресологічну науку без архівів, що відкривають істину, – злочин!); п’ятий, сотворивши кілька триндиричкових співаночок, преться у композитори; шостий...

Є і сьомий, і восьмий... І від цього ще смутнішає на душі, бо професіоналізм, ніби дощопад у пісок, кудись просочується, і наче й бачимо, а ніхто не «дасть по пальцях» бракоробові слова; нібито й розуміємо, що неук не мав би права братися за сценарій, а ще більший анальфабет – не смів би зі сцени розповідати про апостолів національного духу!.. Як уже заспраг справжній інтелігент того найвищого часу, коли швець робитиме чоботи, пекар – пектиме хліб, а зодчий – будуватиме храм!..

До цих рядків дало спонуку справжнє слово, за яким душа теж знудьгувалася, – це слово високодумне, сповнене філософсько-історичної напруги; слово, випоєне духмяністю народнопісенного ручая; слово, вигойдане благотворящими вітрами далекої княжої слави й оперте на правду тієї незнищенної і життєствердної сили; слово, що, мов зільник пращурів, тримає й примножує енергію тепла. То світлоносне письменницьке слово Степана Пушика, літератора, людини знаної, заслуженої у літературі та суспільстві, орденоносця, людини з погонами різних поважних титулів, звань, лауреатств, – і щонайвищого в Україні пошанування Національною (тоді – Державною) премією імені Тараса Шевченка…

…Вечір упав на землю, ніби хто підтяв йому крила. Під ногами чавкала грязюка. Латані-перелатані чоботи наносили до хати болота. А сусіди розсідалися, як на вечорницях, хто де: на лаві, при дверях, коло вікна. Дядько файчив смердючим димом, дітвак на печі кашляв, час від часу блискаючи з-за комина чорними очицями. А Степанко умощувався коло дядька і наслухав, що той поміж прицмоками люльки буде казати. Говорилося – хто про що. Жінки банно похитували головами, бо ще свіжі були рани війни: та дістала похоронку на чоловіка, а тої братчик упав під Прагою, а ще в когось сина розірвала граната тут-таки, за Вікторовом. Дядьки мізкували про се, про те: хто запитливо розводив руками, мовляв, коли вже зітруться з землі сліди лихоліття? А дядько з файкою в зубах правив своє: «Гай, хлопи, треба школу пересипати… Най дітвора береться за книжки. Доста тої темноти…».

Через роки Степан пришле до «Прикарпатської правди» цілі списані зшитки. Друзі, знайомі-незнайомі літератори будуть читати. «Є поезія», – скаже хтось, найщиріший. «Бачу душу», – втішиться Ольга Стрілець. А він писав. Невтомно. Щоденно. Ще 1964 р. скомпонував аж 25 примірників «Зеленої хвої», що з’явилася за рекомендацією Клубу інтелігенції.

І прийдуть рядки за рядками Степанові вірші до читачів. Він надсилатиме їх до журналів «Україна», «Жовтень» (нині – «Дзвін»), «Дніпро», «Прапор» (нині – «Березіль»)… Аж ось – перша ластівка: у видавництві «Карпати» вийшла книжечка «Молоді громи».

–Ну, Степане, чи гадалось тобі, що так скоро матимеш власну книжку?

– Не гадалось, але мріяв. Багато наслухався від старших людей про важку історію нашого краю, болючі легенди, співанки краяли мою душу ще школярем. Та й перечитав книжок гору. Не міг не писати. Писав, писав… У баладі про бійця розкрив душу безіменного стрільчика, що упав на придністрянську траву і буде вічно спати; а в другому вірші намалював трагедію сина, який повернувся з-під Берліна з маминим рушником коло серця, але вже не застав нікого вдома – і сховав, як перлину, у мамин рушник сльозу, а в третім – «Під Мадрідом», а у п’ятім…

У десятках видрукуваних книжок, а ще в більшому масиві неопублікованих віршів, поем, балад, пісенних текстів, нарисів, есеїв, повістей, мемуарів, у томах різножанрових записів усної народної творчості, знадоб та розвідок з поля української міфології, у дивовижі щоденникових записів та світовому розкриллі його глибоко змістовного листування – у цьому велетенському, воістину франківського обширу огромі інтелектуального набутку – весь Степан Пушик з його планетарними болями й тривогами, прогнозами-сум’яттями й надіями, громовержям-ненавистю супроти зла, й мажорною вірою, словом – весь у натуральному, непідробному єстві митця.

Перегортаю сторінки поетичної біографії С.Пушика – це книги «Молоді громи», «Заплаканий промінь», «Таїна», «Сонети», «Золотий тік», «Писаний Камінь», «Задума гір», «Головиця», «Галич», «Луни», «Хмаролом», – як на нас потужно дихне сила віри і правди, давньої і сущої історії. То наші пращури, Батьківщина, Україна промовляють до світу існуючого й уявного («Їдуть вої...», «Галицька брама», «Осмомисл і Чагрівна», «Козак гуляє», «Сагайдачний», «Страта Баюрака», «Монолог Сергія Мержинського»). А ось добірка «А що там далі?» – щонайкращі вірші про ліричного героя-сучасника; у «Кривих деревах» автор постав як сатирик і гуморист (тут вміщено високої художньої проби рубаї і лелітки); і, може, найтепліший цикл, що є своєрідним гімном-піснею юному коханню і його драмі, у якому прочитується легка іронія прощання з тим вогнищем, що вже пригасає, – в циклі «То був далекий сон».

Перечитуючи сотні текстів історичного циклу у збірках та в сотнях періодичних видань газетно-журнального та альманахового типу, направду подивовуєш, як зумів поет начитаність, обізнаність з різних галузей знань, точніше, – вироблену десятиліттями енциклопедичну культуру рознести, мов на канву, розумними порціями; як не потонув у модній показусі, в удаваному і претензійному інтелектуалізмі, псевдоноваторстві та новомодернізмі, що, як дрібних ковбликів-рибок, виловлює нинішній збаламучений час молодих, малодосвідчених.

Майже кожний вірш («Скіфи», «Гелон», «Урич-Оріч», «Осмомисл і Чагрівна», «Росільна», «Підкова», «Ніч Марусі Чурай», «Балада про Устима Кармелюка», «Ломен», «Монолог Сергія Мержинського», «Дем'янові Лази»...), особливо ж поеми «Золотий Тік», «Манява», «Олекса Довбуш» – то своєрідне двокрилля нововідкритого історичного факту, події та їх ювелірного образного огранення. Майже кожна з названих речей – зразок логічного розгортання думки традиційного класичного сюжетного віршотворення. На превеликий жаль, цей метод упущений, пригаяний у нашому поетичному цеху. І добре, що С. Пушик відроджував славу сюжетного вірша, чим і в'язав нить нерозриву спадкоємної традиції, яка йде від поетів-романтиків. Часто-густо послуговуючись епіграфом, літератор одразу ж кодував філософське узагальнення, через яке майстерно «замикав» минуле на сьогодення:

Задумавсь я, замріявсь я у вересні,

Тут, за Дністром, де даль полів дзвінка,

Де з городищем горбуватий Велеснів –

Село, що народило Гнатюка.

Тут Синій вир в Коропці, діток верески,

Тут вітерець розказує садам,

Що в городищі богу предків Велесу

Майстри побудували пишний храм.

Тут ідол був, що кликав до науки,

Тут волхв приймав пожертви з щирих рук.

Співець Боян був Велесовим внуком,

І став його праправнуком Гнатюк.

Він з постаменту дивиться велично

На мене, і на тебе, і на всіх,

Бо ж став Гнатюк Великим Скарбівничим

Тих скарбів, що народ віки беріг.

(Велеснів // Дзвін. – 2003. – № 3. – С. 15-16).

І паралельно працює над віршами для наймолодших («Золотий човник»; чимало творів увійшло до шкільних читанок).

У поемах С.Пушика в органіці словосполуки маємо народноепічний ключ, що через блиск новітнього майстрування переводить з давнини у сучасне прочитання будь-який факт народної свідомості, її носіїв. У цьому аспекті просто-таки блискучим зразком є поема «Олекса Довбуш», що значно перекриває романтичну баладність та загалом естетичний код Юрія Федьковича. До речі, у творі С.Пушика простежуємо чітку географічну деталізацію, біографічно-подієву фактографію, що аж ніяк не прималює чи не найцінніший здобуток: Довбуша показано і не розбійником, і не національним героєм, як це беззастережно й огульно робили донедавна дослідники-ортодокси радянської псевдонауки.У художній концепції С.Пушика домінантною думкою є утвердження вільного духу як ознаки українця-горянина, риси його ментальності.

А ще багатьом поетичним творам (практично кожному) притаманна ота оповідальність у найвищому сенсі, що відтак уже по прочитанні й осмисленні розуміється як стильова ознака, у якій густота думки і розмай образності («Ліс Чорний біло пах») – то уже особистісне, не показне і не надумане.

Для поетичного пера характерним є пафос, але не голо-публіцистичний, сказати б, трафаретно-газетний, а образно-вибуховий («Шукаймо легенд у траві»); нерідко, трансформуючи історичну фактологію із законсервованим у ній традиційним генно-національним стрижнем у метафоричний вияв поетичного кредо, виринає пересторожно-набатний оглас: «Люди! Люди! Майте совість!».

А от із совістю деяких критиків Степана Пушика не все, як мовиться, в лад. Приміром, Василь Марко більше всього дошукувався «недоліків» у збірці «Писаний камінь», то бунтував проти художнього узагальнення поета, у якого кохання – «вимірник всіх діянь усіх епох» («Любов»), то ратував за «суспільно-класові» виміри, то ще підсварював поета за надмір зовнішньоромантичної оздоби – «надуманих образів» («На тарелі полонини – тепле сонце у перині…»), та й врешті-решт напучував глибше осягати «суспільну основу» життя-буття (Марко Василь. Параметри поетичного світу: обговорюємо проблеми молодої поезії // Дніпро. – 1974. – № 10).

Та все тут цитоване й подібні «вправи» ще не одного з писарчуків-пристосуванців – проминальне, як розложисті досвітком тумани понад ріками в горах.

Степан Пушик насправді ж виплекав своє слово у народнопоетичній та історико-етнографічній стихії. Розколисав те слово до високої амплітуди власного «я» у туртурних з часом і його опінією шуканнях-боріннях, і тому немає тут жодної робленості, а чи приблизності. Тут у кожному рядку усе дійсно справжнє, глибоке, перемучене-пережите, вистраждане. Наче з глибокого колодязя, виймає творча уява століттями утверджуване народне, думне «ой», «гей». І це не просто собі так, для формотворчості. Це ж – змістоутверджуючі затакти, за якими, як хвиля на чистоводді, розгортається думка, яка й несе в собі естетичну інформацію («Ой, чиї ж ви купчики?..»; «Гей, він купує! Гей, він рихтує!»; «Ой, писав же я тобі, брате...»; «Ой, поцілила куля якраз над брову»). Частенько (ніби автор того й не углядів) ціла система фольклорних зачинів, повторів, звертань, плачів допомагає, як у баладах, історичних піснях та співанках-хроніках, через образний спалах-відкриття, мініатюрне поетичне скерцо викосичити долю-недолю героя («Ніч Марусі Чурай», «Плач кошового отамана Петра Калнишевського 1775 року»).

Окремої розмови, звичайно, вимагає твір «Слово про похід Ігорів...». Тут же хочеться бодай зафіксувати своє ставлення до проблеми: відомо, що наукові студії та прогнози довкола «Слова...» і про цей текст мають направду довжелезну історію. Можна назвати чималий список імен визначних і малознаних культурологів, істориків літератури, лінгвістів, що так чи інакше, а займалися «Словом...». Багатолітні дослідження, звернення до наукового набутку у сфері демонології, міфології, нестандартне прочитання літописів, уміння зачерпнути з живого фольклорного процесу і, безперечно, дар пошукового прогнозу – усе це дало Степанові Пушику можливість здійснити ритмічний переклад, реконструкцію тексту, розшифрувати так звані темні місця (подано аргументовані примітки із шістдесяти двох позицій).

Наголошу, що автор віддав вивченню цієї широкомасштабної проблеми зо три десятиліття, на основі говірок карпатського регіону відновив первинний текст «Слова...», який безпідставно чужоземні дослідники та інтерпретатори покалічили, а один гарвардський професор, що з Григорія перелицювався на Джоржа, взагалі дописався до того, що «Слово…» не має автора – це, мовляв, фальсифікат, підробка.

Внаслідок новаторської праці С. Пушика твір правомірно лягає в ознаки поеми, і тепер подолано ще один крок у з'ясуванні конкретного імені автора «Слова…». Ним, на думку С.Пушика, як і автором «Моління Даниїла Заточеника», є галицький князь Володимир, син Осмомисла. Про це його есей «Криваве весілля на Каялі». Уся ця робота спрямована на те, щоб остаточно довести, що «Слово...» – твір давньої української літератури. Це особливо актуально сьогодні, коли тотально і далі неуками та лжедокторами утверджується думка від школи – до університету, що «Слово…» – це таки пам’ятка «трьох братніх народів».

У Пушиковій поезії від збірки віршів «Молоді громи» аж до великого ошатного тому вибраного «Хмаролом» Митуса присутній як велична постать рідної землі, з діяннями та вчинками якої ліричний герой сучасного поета звіряє свої вчинки. Це його совість, її можна швидко втратити, але якщо жити за моральни¬ми принципами Митуси, тоді матимеш право й сам на слово, тоді й ти співець.

Ліричний герой з поеми «Золотий тік» при¬ходить до прадавнього стольного Галича «подихати» історії повітрям», бо надземна сила його тяжіння притягає до себе славою могутнього Данила, Берладників, Романа, Осмомисла. Тут, в цій землі, лежить непокірний Митуса:

Отой, що духом й серцем був не смерд.

Його тут стратили!

Та він не покоривсь!

Тут кров його!

Душа стрімка й висока!

І овид цей, що скільки бачить око,

Його очей торкався теж колись.

І скільки б не прошуміло весен, скільки б не спливло століть «земля і рід наш» вберегли пам'ять і дух Митусин. Вони нас тримають, творять нас.

Від Пушикових поетичних візій Митуси близька дорога до поетичних візій Миколи Петренка, до його балади «Останній монолог Митуси». Поет творить образ князя не як історичну постать, не князя Данила, а типовий образ тирана. Це й зрозуміло, для баладної драми необхідний напружений конфлікт. Протистояння кня¬зеві співця і є цим конфліктом. Тут і в Ігоря Калинця циклі та й у віршах інших авторів про Митусу не стільки має значення історична вірогідність факту, як художній домисел, завдяки якому ідея твору мовою підтексту переадресовується в інший час – у тоталітарний, радянський:

Вже княжий голос загримів як грім:

Ти не співаєш про князівську славу!

Ти хочеш волі і сваволі всім.

Ти хочеш бунтом затруїть державу?!

Князь глек підсунув, а на глеці там

По синім небі плинув сокіл дивен.

Князь витер смачно мочені уста,

А сокіл залишився на поливі...

(Дзвін. – 1999. – № 2).

Коли ж мовити про висоти й обшири ліризації у Пушиковій робітні як методу віршування, то не можна не помітити, що і тут вистрілює, ніби спонтанно, принцип життєдіяльності: «Я кривді служити не вмію!». Саме на цьому креглику більше, аніж де-інде, відчутно, що С.Пушик ніколи не робив вірш, строфу, ба', навіть рядок – усе є ніби підсвідомим вихлюпом, за яким, комусь може помилково видатися, така собі легкість нанизування рими.

Насправді ж, за цим – потужна праця думки, читання й аналіз чужого, зіставлення нинішньої віршотворної практики з напрацюваннями попередників, навчання у класиків, якому немає ні меж, ані кінця. Тому у щасливому слово-почуттєвому виявленні така прозорість і класична простота. Про що б не писав («Вінок», «Смерть конюха», «Батькові слова», «Капітан», «Смереки», «Шешори»...), уміє буденну деталь заправити отим свічадним жеврінням мислі, яка в короні свіжості метафори, таки відсвічує красу. Він завше реалії тонко вбирає у поетичний сенс. Десь торкаючи літературні сюжети, письменник управно ліризує власне «я», вводить єство у параметри героя:

Земля дочекалась і рясту, і сонця, і цвіту,

Душа, мов калина, росте і цвіте від тепла.

Нічого не треба, нічого не хочу від світу.

Лишень аби мати на білому світі була.

З-за гір віє вітер, в степах повмирали морози,

Шумлять осокори, весняно зітхають гаї,

А мати старенька стоїть на високім порозі,

Та й думає мати, як маються діти її.

А діти світами, а діти у веснах та в зимах,

Приїдуть і скажуть: "Нам двері, матусю, втворіть".

І доти всі діти живуть по світах молодими,

Допоки чекають, допоки живі матері.

Земля молодіє від рясту, від сонця, від цвіту,

Душа, мов калина, цвіте і росте від тепла.

Нічого не треба, нічого не хочу від світу,

Лишень аби мати на білому світі була.

(«Пісня про матір»)

Достатньо у Пушиковому віршо-саду весни й осені, брунькоту почуттів і остуду печалі. Але все ж у різнопалітровому багатстві переважає золотисте, сонячне як основні барви образності, її відтінювання («... все завершить золотом медовим»; «сонце червоне на сніг»; «мені сьогодні світло на душі»; «повінь сонця – серце замале»):

В березневому тумані

Червоніють верби й лози,

Над рікою червоніють

І над озером замерзлим.

А підсніжник-відчайдуха

Пробивається крізь зиму,

Щоб поглянути на верби

Й лози голі, –

Чистий-чистий.

Він від сорому голівку

Схилить тихо

І на вітрі

Буде мовчазно стояти

Аж до смерті над водою.

А за ним зійдуть левкої,

Сині проліски, шафрани,

Анемони і медунка,

І фіалки,

І латаття...

І великий вибух літа

Станеться під сонцем ясним

Під весняний дзвін пташиний,

Під громи зелено-білі,

Молоді, ще недостиглі.

(Дзвін. – 2003. – № 3. – С. 16)

У скрипарію С. Пушика – ще одне бізцінне надбання – піснетвори, що у сполуці з мелодією звуків уже стали мініатюрами-шедеврами.

…Пам’ятається радісний день. Бігли працівники відділу культури і освіти обласної газети в сусідній кабінет, підсилювали радіоприймач:

Сіножаті скосяться,

І пшениця вижнеться,

Листячком засиплються

Сади.

Може, мила в Косові,

Може, мила в Вижниці?

Треба йти до осені,

Щоб знайти…

Співав народний артист України Дмитро Гнатюк пісню Олександра Білаша на Степанові слова. А він не чув, бо тиснули на його уяву солдатські казарми і військова служба. Але ж довідався. Тоді слухали його пісню не в одній республіці…

Душа Стапана Пушика завше настроювалася на ліричний лад. Її струни бриніли потихо, немов приглушено. А, бува, щось зворушить серце – і злетить з цих струн ніжна, до болю пекуча й вражаюча нота. Відтак друга. Вони, ці ноти, ніби й невидимі, бо сховані в словах. А тонке серце, гостре вухо композитора одразу відчуває ніжну мелодійність рядків, наспівність, те, що в парі із звуками, власне, і творить пісню.

Одна за другою приходять до шанувальників ліричної пісні «Карпатська ніч», «Перелесник» композитора Б. Буєвського, «Принеси мені небо» І.Гнатюка, «Любисток» Б.Юрківа, «Течія» Р. Іщука, «Золотий човник», «Вишенька» В.Лиса. А ще стануть співати його «Аркана», «Зоряну», «А любов болить», «Треба йти до осені», «Зелені човни», «Не пийте, хлопці…». Це уже не просто тексти, а пісні, та, власне, вони, і так були піснями, бо музичили своїм ладом і строєм, бо своїм ліризмом проймають до глибини душі (видані збіркою «Співають гори», буклетами «Над горою місяць повен», «Любисток», грамплатівками, касетами, аудіозаписами):

Ти говорила: «Не забудь!»

Ти говорила: «Не забудь!»

Я не забув, не загубив свого кохання.

І гори знов мене зовуть,

Вони співають і цвітуть,

А ти виходиш до воріт, як зірка рання.

Гей! Гойя-гей! Співають гори:

Зоре, моя зоре,

Верховинами і долинами

Доля наша ходить.

На серце леготом війне,

Весна розлуку й сум візьме.

Потоки й ріки грають нам, немов музики.

Люблю тебе, люби мене,

Нехай ніколи не мине

Кохання наше чисте, світле і велике.

Сопілко, грай! Трембіто, грай!

А ти, кохана, заспівай

Про те, що в парі не страшні громи і зливи.

Говорить нам гірський розмай:

«Коли ти любиш рідний край,

З коханою в коханні ти тоді щасливий».

(«Співають гори»)

Більше двох сотень поетичних текстів лягли на музику найвідоміших композиторів-мелодистів. До поетового серцебиття приторкнулися свого часу такі велети, як А. Кос-Анатольський, О. Білаш, В. Івасюк, М. Гаденко, їхню тональність підхопили О. Гавриш, Б. Шиптур, син Тарас. Їх, цей пісенний надбанок, взяли до своїх репертуарів ансамблі «Кобза», «Мрія», «Росинка», ансамблі, хори та капели «Гуцулія», «Трембіта», численні аматорські вітчизняні й закордонні колективи. Не одна пісня знялася на високі крила всенародної шани й популярності…

Усе, чого торкається поет, йому болить («Бринить постійно пам’яті струна, болить – немає болю без причини»), бо все лягає на душу, бо до всього діло є. Щемить коло серця за осиротілою матір’ю («Мати»), за буйним деревом, що стремить оголеним стовбуром («На житейськім вогні»), за птахою, яка втратила чаєнят («Чайка»). Два найсвятіші слова – мати й Батьківщина – просвітлюють поетові твори. І про що б не писав: про службу солдатську чи про опришків, про героїв-космонавтів чи героїв ОУН-УПА, про зелені гори і горян – всюди відчувається чітке кредо: «Без Вітчизни і подорожник на дорогах твоїх не зросте».

Хтось, колись намагався переконувати мене у тому, що кращі поезії літератора нагадують мініатюри В. Сосюри, А. Малишка. А я, усміхаючись, додавав: а хіба не прочитуєте у циклі віршів про біль тієї класичної української розпуки, отого невигойного жалю, що розіп’яв Франкову душу у його ж «Зів’ялому листі»?..

Степан Пушик завжди міркував-роздумував: людина завсігди вище будь-яких природних утворень, навіть Джомолунгми; вона, людина, прийшла з космосу, аби тут, на землі, творити осібний космос – добра й духовного дива.

Ось так: творити, шукати, діяти. Письменник Пушик розумів, і це розуміння поглиблював з роками, що його коріння – не просто Вікторів, а передмістя Галича, колись знищеного варваром-завойовником Батиєм. Тому усвідомлення органічної потреби у правдивій історії і привело його до наших давніх письмен – літописів, у яких є і здорові зерна, і чимало часової полови, саме яку і взявся талант Пушика відвіяти, щоби очистити істину від накипу, від олжі століть…

3.

… Певно, на якомусь етапі творчого сходження С. Пушик відчув, що йому ніби бракне повітря, що кроки до наступної книжки стають важчими. Збагнувши Франкову мудрість, що єдиним естетичним кодексом письменника є життя, він пірнув у людські будні, у працю людей, виважуючи естетичні й високі морально-етичні цінності. Літератор сягнув глибин історичного минулого – і воно йому прояснило день сьогоднішній, його проблеми і думи, сфокусувало у день прийдешній.

Він брав через плече магнітофон, йшов на автобусну станцію, сідав на перший-ліпший транспорт і їхав. Куди випала нагода. І так – від села до села, а там – від хати до хати. Сотні, тисячі кілометрів плівок, стоси грубезних «канцелярських» зошитів! І якого лише скарбу не надбав. Важкі, як гори, але правдиві у своїй історичній основі співанки-хроніки, веселкуваті, часом сороміцьким підфарбовані коломийки, сумовиті, сповнені сімейної драми пісні про родинне життя і жіночу неволю-недолю, жовнірські, рекрутські пісні, а ще сила-силенна приповідок, усіляких «триндиричок», що складаються в горах на подобу співомовок Степана Руданського, прислів'їв, приказок та загадок.

Хтось, може, й злорадно хихикав у кулак, мовляв, чудакуватий чоловік. Новоявлений Сковорода. Субота, красна неділенька видалася, походив би собі містом, як гусак, з гордо піднятою головою – поет же! Або пішов би кудись та й почитав свої вірші – також працює на славу, на популярність. Та ні, не так собі уявляв славу.

«Я за казками, легендами їхав щотижня. Як по воду. В них відкривається завіса страшного минулого, відчиняється віконце в день прийдешній. А люди, люди!.. Скільки почуєш світлого, мудрого. Які характери, долі… Таке пропускати повз себе – злочин…».

Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Придністров’я, потойбіччя Карпат. Стежками Івана Франка, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Гната Хоткевича, Володимира Гнатюка… І на щасливій дорозі збирача, дослідника безцінних скарбів такі носії фольклору, як Федір Васильович Бельбас, Василь Федорович Данилюк, Юрій Федорович Гефко, Федір Михайлович Галиній, Ілько Онуфрійович Яремчук, Іван Миколайович Гараздюк, Ганна Оксентіївна Лесняк, Палагна Степанівна Боєчко, Текля Михайлівна Стельмайстер… А між ними була ґеніальна казкарка і співачка Доня (Євдокія) Юрчак, яка «наговорила» С. Пушикові цілу книжку «Золота вежа», а пісні якої ще чекають на світло видавця… А ще розмаїття соціально-побутових, фантастично-героїчних казок.

С. Пушик чималу горстку записаних ним казок вніс до колективної збірки «Чарівне горнятко» («Карпати», 1971). 1976 року в цьому ж видавництві у серії «Коло гірської ватри» побачила світ книжка «Казки Підгір’я» (запис текстів, літературна редакція, упорядкування і післямова С. Пушика). Видав том «Срібних волів», «Українські тости».

І ось новий, якісно вищий етап у творчості письменника – на основі фольклорних джерел, живих вражень від зустрічей з людьми народжуються народний роман «Перо Золотого Птаха», оповідання, що склали книжку «Ключ-зілля», роман «Страж-гора». Цей твір, «наговорений» авторові його героїнею, викликав зацікавлену розмову як серед критиків, так і серед читацького загалу.

І Марія Іванівна Марчак, і село Лужок – це не плід авторської фантазії. Суть розповідей, їхні зміст ні на хвилю не породжують думки, ніби все, про що йдеться у книзі, вигадка автора. Будь-який сумнів знімається документальними видовими ознаками, фольклорно-етнографічним колоритом, поетикою письма. Як справедливо підмітив тоді відомий критик Леонід Новиченко, «тривалі й численні сеанси записів на магнітофонну стрічку (не тільки цієї автобіографічної прози, а й безлічі народних, частково власних пісень, які зберігала дивовижна пам’ять оповідачки), потім письменницьке «вибудовування» матеріалу, надання йому цілісності, композиційної стрункості, зрештою, певний ступінь співавторства професійного літератора з майстринею усного слова в створенні мовно-стилістичної тканини розповіді…» – такий шлях до появи своєрідного прозового твору-саги С. Пушика.

Прозу Степана Пушика аналізувати і легко, й складно, бо його повісті, романи, новели, оповідання, есеї, нариси хоч і читаються із захопленням, та аж ніяк не вкладаються у традиційні ознаки жанрових структур. Його прозові твори – радше своєрідний сплав історико-культурного факту й стихії народно-пісенного мислення, філософсько-публіцистичного вияву. І в найвищих вимірах культурологічної парадигми письменник дає новаторське осмислення й відображення найскладніших параметрів соціального буття – давно минулого, сущого та очікуваного. Отож не дивуймося, що до його свідомості пробиваються-стукають звуки промовників та хоральні могутні хвилі велетенського храму, – за красою і розмірами другого після Софії Київської, – церкви Успення Богородиці; що він подумки скидає капелюха перед священиком-археологом Левом Лаврецьким, котрий через розкопки повернув отчій історії до десяти відкритих фундаментів прадавніх галицьких храмів Іллі, Анни, Благовіщення, Спаса, Успення Богородиці, Воскресіння Богоматері, Кирила й Мефодія…; що він, творча особистість ХХІ століття, банує за ще до кінця непізнаним досвідом Осмомисла, синів Ярославни – Володимира, Романа, Святослава, онука Ізяслава – цих визначних княжих престольних посадників у Галичі; що він ще не зачинив свою «Галицьку браму»…

Прозові твори Степана Пушика більших і менших літературних форм – повість «Перо Золотого Птаха», «Галицька брама», «Страж-гора», численні повісті й оповідання («Ключ-зілля», «Дараби пливуть у легенду», «Ватра на Чорній горі», «Славетний предок Кобзаря»), новели, нариси, есеї-портрети – окремішний пласт як у Пушиковій творчій біографії, так і в національній етнокультурі. Тут слід згадати й документальну повість «Батько й син з-під сузір’я порядності» (першопублікація: Літературно-мистецька Буковина. – 1997. – №2 (22 листопада). 2010 р. С. Пушик опублікував у журналі «Березіль» (м. Харків) повість «Блискавиці б’ють у найвищі дерева» про Володимира Івасюка, яку визнано найкращою публікацією року. Відтак ця річ побачила світ окремою книжкою.

Вартий на розмову і нарис «Івано-Франківщина», й текстові частини фотоальбомів «На верховині тисячоліть», «Місто над Бистрицею», «Де шум потоків і смерек» (світлини Василя Пилип’юка), «Землі нев’януча краса» (світлини Бориса Мінделя).

Степан Пушик надбав десятки тисяч унікальних фольклорних зразків та їх галицьких варіантів – усе це багатство ще чекає на свого видавця! Та найбільшим щастям літератора-вченого було те, що ці з глибизни народного досвіду нурти щасливо пливли в його дивовижну прозу.

4.

Появляється першопублікацією Пушикова «Бусова книга» – історична розвідка про долітописну добу праукраїнців і праслов’ян. Не можу стримати захоплення і адресую до Харкова головному редактору часопису «Березіль» оці спонтанні сентенції: «Переді мною журнал Національної спілки письменників України «Березіль» (2000. – №3-4, 5-6, 7-8), саме те видання, що зродилося з колишнього «Прапора», на сторінках котрого далекого 1969 року відбувся мій серйозний прозовий дебют новелою «Татова ваза». Правда, перше освідчення в любові цього місячника до моєї «малої прози» викликало у мене, принаймні, сум’яття, бо коли розгорнув число – там під моєю фотокарткою було набрано: «Знайомтесь: Михайло Качкан». Ну але це нібито під руку ворожки: «По-вашому Михайло, по-нашому Володимир»…

Отож промовляю до Вас і як давній автор, і яко великий шанувальник культури Вашого регіону, поцінувач вельми поважаної Вашої праці у журналі.

Знаю Степана Пушика десятки літ, усе або майже усе, що визвіздилося з-під його пера, перечитав-пережив (бо надто високий пієтетизм в душі ношу до творчого подвигу цієї Людини!), аналізував його поетичні та прозові книги, підтримував висунення на тодішню державну Шевченківську премію, писав критико-літературознавчі студії та есеї і завше, коли відкладав перо, з внутрішнього мого єства вишолопувалася, не завжди оформлена в слові, думка-гадка: ні, таки кращі, найкращі естетичні речі Пушика попереду; вони мають відбутися в якомусь немовби несподіваному вибуху-з’яві; вони повинні витворити щось значиме для самого літератора і, власне, для української культури, нації.

Міркувалося, прогнози перепліталися з сумнівами, докорами собі, йому також (бо, здається, немало золотого рівнодення витрачено на речі прохідні й швидкопроминальні, на буденну житейську суєтню, на якісь безрезультативні боріння з собою, з оточенням захланників та нездар, графоманів, що сунуться, мов саранча, – колись до творчих спілок, до звань, а нині будь-куди, лиш аби звернути на свою персону увагу!..), чогось праглося, очікувалося – не просто собі баглося…

На полицях у власній книгозбірні маю з дидикаціями ціле надбання збірок казок, якими Степан Пушик розширив географічні межі їх побутування, розкрив-розширив тематичні кола, обезсмертив своїми відкриттями десятки і сотні народних мудреців-філософів, що зберегли, законсервували навіки наш фольклор, його міфічне коріння.

І – подивування. «Березіль» відкриває «Бусову книгу» Степана Пушика. Це надто важливо й знаменно, що саме тут, у Харкові, приходить до читача її першопублікація та першопрочитання. Я, звичайно, знав, що не один рік мій побратим перечитує-перелопачує сотні видань, де би не ходив – скрізь виймає товстелезний зошит (а скільки їх у нього, засіяних дрібнописом? Хто і коли візьметься до їх розшифрування?!.), вносить на сторінки фрагмент легенди чи притчі, оповідки чи казки, билиці або коломийки, оповідання чи співанки-хроніки… Побачити б його заполоненість будь-якою знахідкою факту, назвою, прислів’ям, приповідкою, що злетять ось так несподівано з вуст першого-ліпшого, кого здибав та знічев’я й розпитав: «А скажіть-но, а у вас в селі ніхто не тямить, аби гора пішла під землю..., а чи тік у землю втік?..». І вже годі відвернути його увагу – цей інтерес панував, верховодив…

Розумію, що «Бусова книга» не писалася – творилась упродовж багатьох і багатьох літ; певно, її змістовній суті немає кінця, бо неможливо зупинити пізнання самого коду українця, його етногенези. І все ж, що це таке – «Бусова книга»? Роман, монографічне дослідження, етнографічна чи історико-філологічна студія, белетристичний есей? Гадаю, що не про жанротворчі характеристики йдеться; борше мова – про унікальний в національній етнокультурі та красному письменстві твір-дослідження, органічно вибудований на стику знань з багатьох наук, як-от: історії, археології, філософії, фольклористики, етнографії, лінгвістики.

Особливістю змісто-стилістики цієї праці (жаль, правда, що вона пішла у надто скороченому варіанті, позбавленому джерельного наукового апарату), на моє бачення, є те, що історичний фундаменталізм від трактувань Геродота (нерідко автор сперечається з ним, а то й доказово спростовує давні версії), «Слов’янської хроніки» Гельмольда, «Діянь данів» Саксона Граматика до обрамлювання матеріалом усної народної творчості (фрагмент легенди, казки, стрижнева нить пісні) – це не просте нашарування, нанизування кількісно багатющого матеріалу, не бравадне демонстрування того, що оригінально скажеш про прапочатки скіфів, «розшифруєш» значення численних язичницьких пракоренів навіть золотої оздоби гуцульської бартки-топірця або зануриш нашим раціо спрагу читача до історично-осягових джерел про опришків та Олексу Довбуша, розмотаєш сюжетні клубки про не одне святилище на земному тілі, що «пішло під землю»… Кожен підрозділ існує як самостійний, а його стрижень текстової структури через синтез знань з писемних джерел – аж від найдавніших літописів до сучасного трактування міфів – несе в собі своєрідне розшифрування: що значить «святий віт» (святовіт), звідки взялися «Морські очі», коли і звідки почався «Борис-Славута» (Бористен), як потрактувати такі поняття, як «Триголов», «Вій», «Буняк», «Мамай»…

Дослідження (а не досліди, як первинно дав підзаголовок сам автор, оскільки це не досліди з фізики чи хімії) Степана Пушика вражають як аналітизмом, так і синтетизмом методу; вони – нове слово у нашій науці, оскільки будуються не на здогадово-довільному поясненні або й трактуванні фактів, явищ, а уможливлюють, здавалось би, усталені поняття побачити-пізнати в контексті європейської, нерідко і світової цивілізації. Науковість, джерельність початків дає можливість зовсім по-іншому підходити та пояснювати фольклор як явище, його жанрово-видові зміни – не якось відокремлено, виїмково, а літературу ніби приміряти чи припаровувати до окремих функцій усної народної творчості. Усе тут надто глибше, органічніше – воно історично-комплексне. Ота незнищенна міфічність, що нею пронизана і навіть наснажена праця літератора і вченого Степана Пушика, – дає ключ до бажання зрозуміти не одне явище у нашій етнокультурі. «Бусова книга» допоможе історикові літератури по-новому прочитати і літописи, і таку пам’ятку нації, як «Слово про Ігорів похід»…

«Бусова книга» має якусь особливу магнітну притягальність: нею зацікавлені і суто вчені-історики, й історики літератури, і етнографи та міфологи, філософи-соціологи, а ще – творці сучасного інформаційно-освітнього, пізнавально-культурологічного поля, зокрема провідні журналісти, публіцисти. Власне, вони і вкладають своїм баченням-прочитанням ключик зацікавлення цим унікальним багатотомним твором у руки читачів, мовляв, трібуйте через прочитання докопуватися до істини.

Ось як, приміром, розмірковує журналіст Василь Мороз: «…Найдужче мене як журналіста зацікавила його

«Бусова книга», що побачила світ аж двома майже 1000-сторінковими книгами останнього тому. Це свого роду лебедина пісня дослідника, хоча писати її він почав ще замолоду. Як повідав Степан Григорович, те, що вийшло друком, – насправді лише третина всього обсягу «Бусової книги». Друга частина, як він сказав, уже готова до друку. І я кілька разів просив його надати її для публікації на сторінках «Галичини» як продовження надрукованого в шостому томі. Пан Степан обіцяв, але... А ще ж, як слід розуміти, писалася третя частина.

Чому саме про «Бусову книгу» веду мову? Не відаю, який зміст наступних і частин цього фундаментального дослідження, але й у вже опублікованому попри викладений величезний фактаж з міфологічного космосу горян, галичан, інших етнічних та регіональних спільнот багатоликого українства прочитується і глибоке проникнення автора у справдешній порядок речей на планеті. Недарма останнім часом С. Пушик цікавився процесами глобалізації й іншими цивілізаційними тенденціями, що загрожують національній різнорідності й самоідентичності народів світу та обіцяють сформувати в підсумку на Землі уніфіковану спільноту її жителів з єдиною на всіх релігією та культурою, інакше кажучи, сіру масу без роду і племені, якою, штучно позбавленою історичних коренів, можна буде легко маніпулювати...

Майже переконаний, що Степан Григорович просто не міг нічого не написати крізь призму нагромадженого ним і простудійованого народознавчого матеріалу про ті тривожні віяння міжнародної сучасності, оскільки добре розумів, що насправді діється нині у світі попри все, що ми бачимо й чуємо, що доносять до нас ЗМІ. Важко сказати, в якій формі він міг викласти на папері це одкровення-застереження, але можу з певністю підтвердити, що євангельський вислів «ворог роду людського» не був для нього суто біблійною абстракцією…» (Мороз Василь. Пушикові рукописи чекають виходу у світ // Галичина. – 2018. – №73 (23 серп. – С. 4).

Фахівці з мовознавчого цеху, аналізуючи передусім прозу Степана Пушика, акцентують на емоційності стилю, експресивності вислову, на вмінні відображати складні «модально-вольові переходи», філософськи узагальнювати дійсність, її звичайні реалії – й внутрішньою силою енергії образів творити неповторний колорит. Асоціативність письма – може, найменше збагнена ще його справжніми дослідниками та випадково-рáзовими інтерпретаторами художніх текстів прозаїка. Не забудьмо, що сам С. Пушик – добрий лінгвіст: він знавець діалектів, продукатор неологізмів, блискучий редактор, надзвичайно чутливий до мови, був і є творцем та оберігачем мови літературної.

5.

Степан Григорович був політиком-проблемістом (депутат Верховної Ради першого демократичного скликання), суспільно-громадським діячем (зокрема ініціатор, організатор та перший голова Івано-Франківського обласного товариства української мови імені Тараса Шевченка; член НТШ), оратор-трибун, публіцист. Він – діалектик-аналітик, прогнозист, пророчник.

Як фаховий представник історичного краєзнавства, культуролог Івана Франка та Михайла Возняка школи, він з однаковою силою наукового дослідництва та аргументації, висновків та передбачень писав про потребу відродження хорів, заснованих Денисом Січинським, – цих унікально-неповторних боянів галицької духовності; про місце і творчі можливості інтелігенції у процесах державотворення (Літ. Україна. – 2001. – 23 серп.); про проблеми міського парку та віковічних Карпат (Рідна земля. – 1993. – 2 квіт.; Експрес. – 1998. – 14-22 березня); про безсмертя Володимира Івасюка і його пісні (Євро-центр. – 1999. – 8, 22 березня); укладав правдиві, далекі від новітнього надуманого лепу лжедрузів, вільні від олжі рядки про літературні постаті, що відійшли, та про сущих, – Івана Франка (Лолинська муза явила світові поета // Галичина. – 2002. – 31 серпня), Лесю Українку (Демократичні ідеї в творчості Лесі Українки // Українська соціал-демократія і національна державність. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – С. 86-106), Тараса Мельничука (передслово до тритомника вибраних поезій «Князя роси») (Коломия: Вік, 2003. – Т. 1. – С. 5-35), есеїстична розвідка з публікацією листів Т. Мельничука // Березіль. – 2003. – № 1-2. – С. 66-134, Олександра Смоляка (Галичина. – 1998. – 27 червня), про тернисту дорогу Марти Гай (Галичина. – 2002. – 27 червня); виправляв за недолугими істориками, гейбиписьменничками, обтяженими титулами та званнями, але з облегшеним поглядом на справжню науку, – і справляв їхній анальфабетизм, штубацтво, коли йшлося про святая святих для українця, а передусім для нього – про історію думну й мовчаливу, матеріальну і духовну, затихлу, але не німу – про історію пам’яток давнього Галича, Станиславова – Івано-Франківська, усього Галицько-Волинського князівства-держави (Хто тримає наше небо? // Рідна земля. – 1999. – 19 березня; Де стояв терем галицьких князів? // Галичина. – 2003. – 22 березня; За оновленими фасадами віку не приховаєш: Івано-Франківську – 400 літ? // Галичина. – 2002. – 22 червня)…

Йому недруги закидали все: і гордливість та зверхність до літераторів, і чванливість та зазнайство, й надмірне самолюбство і захланництво, і бунтарську конфліктність. Як на силянку, злі язики продірявлювали власним безсиллям, безпорадністю, нерідко просто-таки сіреньким школярчукізмом кожен крок, чин Степана, бо їх пекла на його ж таки тлі мізерна малість. Лишень в одному не трібували навіть зробити докір-закид – у байдужості. І справді, він то гарячий, як роздрочений часом Везувій, то захоплений, а то й змучений думкуванням – і здається витовченим, витеребленим, як макова коробочка…

Так, отой нурт і клекіт крові, голос пращурів рідної вітцівщини (либонь, було у крові Пушика щось бунтарське – мо’, від прадавніх предків-українців Кармалюка, Довбуша, Бойчука?..), сивочолого Галича як найбільшої Батьківщини ніколи не давали йому ані стишеної ходи, ані шепотливої бесіди посеред «сотки» в місті, ані посидющого вичікування у кріслі парламенту, ані тим більше – супокійного спозирання, мовляв, ану-ну, що скажуть, як відізвуться, а як то буде, коли?..

Нагородив один «державник» своїм немудрим язиком дурниць, коли добрався до трибуни чужої нам держави, – і вибухнув, наче з приспаного вулкана небайдужий голос Пушика-публіциста, оратора-трибуна. Рядок до рядка – і уже дихає жива, новітня історія:

Душа палає! Кров кипить!

Бо нам нову готує драму

Лакей, що в Києві сидить,

З душею виродка і хама!

Поліз з поклоном до Москви,

Щоб свій народ віддати в найми.

О Голова без голови!

Таких в Москві приймають файно...

Він зазира москвинам в рот,

Нам сипле сіль на свіжі рани,

І обіцяє спільний флот,

І Соловки, і Магадани,

Батирів з кагебе тічню,

Криваві, як колись, потопи,

Афганістани і Чечню,

Тбілісі, Карабах, Чорнобиль...

Він має симоненків хор,

Що йти готовий до роботи...

Забули про голодомор.

Та ще стоїть Курган Скорботи!

Та ще нагадують щодня

Про тридцять сьомий тихо й палко

І Вінниця, і Биківня,

І Куропати, й Суча балка...

І ти умреш! І ми умрем!

Верховний блазню, бійся Бога –

Нас схрупає зубастий Кремль,

Коли нас поведеш під нього.

Нас не ганьби! Ганьба пече!

Не май народ свій за худобу,

Бо кажуть, що пройдисвіт тче

Московську арештантську робу!»

Тебе, нащадка козака,

Сьогодні мають за повію.

Дадуть медаль із буряка!

Дадуть ярмо тяжке на шию!..

Не каламуть лишень Дніпра,

Бо ми повстанем, плем’я левів!

О, не пора! Ні, не пора

Тобі служити й москалеві!

(Тижневик Галичини. – 1998. – 24 груд.).

Публіцист-філософ, «стрілець Українського Великодня», Степан Пушик не рикошетив, а прицільно бив по червоних комуно-фанатиках, по обтято-обкроєних, по перелицьованих негідниках-псевдопатріотах, по мітингового штибу різній нечисті, що під які тільки відтінки не маскувалася, по розхаєпаних візочках, на яких борзописці, охочі до премій, спручуються біля брами «білого дому» (У пошуках амазонок // Західний кур’єр. – 1997. – 14 берез.; Український Великдень. – 1997. – 22 серп.; Галицькі «шедеври» // Тижневик Галичини. – 1998. – 2 лип.; …Щоб кожен себе запитав: що я зробив для своєї держави? // Євро-центр. – 2002. – 5 верес.)…

А коли з керованої невідомості упала чорна грудь горя на українську долю – трагічно загинув Вячеслав Чорновіл, Степан Пушик, що проголошував законодавчо майбуття нової держави України, перегачував Словом власний голос, всією напруженою до невимовного болю мускулатурою серця клав на папір «Прощальне»:

Здригнулася Мати від сивого Дону до Тиси...

Заплакали зорі... Озвався у Києві дзвін.

Там само, де вбито варягами князя Бориса,

Наш гетьман загинув, що прізвище мав Чорновіл.

До Волі нас вів і ніколи не знав відпочинку,

Знав зеківські зони під наглядом у сатани.

Та знову вбивають Гетьманів у ліфтах будинків,

КамАЗи вас місять, відважні і гідні сини.

Лелеки летять! Сік буйно нуртує в березі!

Та дике розгублення нині у ріднім краю.

Він хоче сказати, що наша земля в небезпеці,

Що далі на нашу Свободу кайдани кують!

Скажімо за нього! Чому перегризлися друзі?

Чого всі зробилися гіршими за ворогів?

Єднаймось! Працюймо! Та ж він був в постійному русі...

Ще звідти ніхто не вернувсь, куди він відлетів.

Схилім синьо-жовті знамена в жалобі і чола...

Хай буде пером йому рідна земля над Дніпром.

А ми піднесім його Справу ще вище, ніж вчора!

Вкраїна не вмерла! Гряде Чорноволів огром!

(28 березня 1999 р.)

6.

Коли людина сягає творчої зрілості, їй дано право оглянутися: «А що там далі, що там далі?..». А якщо чорним ядром паде на землю ще чорніша звістка: раптово, у розхлипах ночі, з 13 на 14 серпня 2018 року навічно заплющив очі Поет, то що може відголосити нам його душа; а що можемо, годні й зобов’язані вчинити ми, оті, що полишені тут, на землі? Сплакнути – очевидно; пороздумувати над його дорогами в життя й по житті – обов’язково; укласти його ймено у пам’ять живих – безперечно…

Ось ті мінористі рядки, що уже відсвічують Пам’ять: «…Не стало Степана Григоровича Пушика. Смерть завжди несподівана і невблаганна. С. Пушик був занадто контрастний і завеликий на таке галицько-гуцульське містечко, як Івано-Франківськ. Скупі рядки біографії, навіть насичені подіями і книжками, не скажуть усього. Зрештою, всього не треба. Необхідне лише те, чого потребує сумна новина про велику людину.

Степан Пушик – різнобічний талант. Йому завжди було тісно в рамцях одного жанру чи однієї теми. Він охоплював своїм взором історико-міфологічну праслов'янську добу, кохався в «Слові о полку Ігоревім» і давньому Галичі, творив пісні, збирав фольклор. Треба сказати, що С. Пушик – без перебільшення, останній великий фольклорист не тільки Прикарпаття, а й України, – писав новели, оповідання, бувальщини, повісті, романи. Його життя є найколоритнішим, найпристраснішим романом, який його автор писав усе життя…

Якось враз Івано-Франківськ осиротів. Осиротіла вулиця Тараса Шевченка, на якій проживав письменник. Ми ще не усвідомили до кінця цієї великої втрати.

Але найголовніше, що Степан Пушик сказав в останньому своєму публічному виступі на відкритті пам'ятної дошки письменникові Богданові Бойку, залишається світоглядним заповітом митця: «Любіть живих!» (Івано-Франківські обласні організації Національних спілок письменників, краєзнавців України).

* * *

«… Одного разу він мені гіркотно сказав: «Мені сьогодні важко як ніколи. Боляче за друзів, котрих втратив, боляче за рідних, болить у мене серце і за Україну – неньку нашу». Затим прочитав вірш про матір, а розмову закінчив незмінним: «Ні Пушика, ні пера!».

Остання наша розмова була на початку цього року (2018-го – Ред.). Ми довго спілкувалися. Степан Григорович багато жартував. Відчувалось – він хотів ще потримати мене на зв’язку, а наприкінці розмови – знову життєствердно: «Ні Пушика, ні пера! Слава Україні!». Як мені хотілося в ту хвилину міцно потиснути йому руку, обійняти як брата.

Світло його душі теплить і наснажує. Спасибі Тобі, Боже, що Ти подарував рідному краю, всій Україні Степана Григоровича Пушика, котрий пo-Божому любив усіх нас, любив Україну. Царство Небесне йому і вічна пам'ять!» (Володимир Лис, викладач Лебединського педагогічного коледжу ім. А. Макаренка, композитор).

* * *

«… А ще ж, наскільки відомо, він підготував до видання й нову книжку поезій. Проте минуло дев’ять днів. За народними повір'ями, які Степан Григорович вивчав усе життя, настав дуже важливий момент для його душі, котра відлетіла у вирій, коли може остаточно вирішитися її доля в посмертній мандрівці. Отож нам належить сердечно спом'янути померлого і щиро помолитися за нього. І, гадаю, найкращою такою молитвою буде спільне рішення – родини Степана Григоровича, його побратимів по письменницькій організації Прикарпаття – не чекати сповнення роковин з часу його відходу у вічність, як заведено, а вже тепер братися за дослідження Пушикових рукописів. А «Галичина» готова хоч і з наступного номера надати свої шпальти для їх розміщення, скажімо, під рубрикою «Степан Пушик. З неопублікованого». Думаю, сам він лише би привітав таке рішення.

Тож хай і те Пушикове слово, яке нині застигло в його письменницькій робітні, теж іде між люди, для яких він творив, хай живе і зростає серед них. Це буде нашою найкращою даниною пам'яті тій великій світлій сутності, котра відвідала цей світ в особі незабутнього Степана Григоровича Пушика» (Василь Мороз, журналіст, головний редактор газети «Галичина»).

* * *

«… Коли вжалила вістка про відхід за земну орбіту Поета, серце стиснулося і, здається, ось-ось мало перестати вести мене далі білим світом; гадалося в якусь мить, що далі – не сонце, а темінь. Бо – невимовна втрата. Бо – невигойний біль! Сумує Вкраїна, коли відходять її діти – найкращі сини!.. Але тятива часу натягнена – його не зупинити, не переведеш стрілки його ходи назад – така незаперечна логіка філософії земного буття.

С. Пушик тільки на відстані часу почне усвідомлюватися велетенською духовною планетою з неповторним інтелектуальним ядром, яке ми, сущі, будемо «розщеплювати» не один рік; не один із наших проходців-ратаїв культурологічного поля затратить незбагненну кількість калорій, суто фізично-фізіологічних та моральних, аби впоратися з осягненням тієї величі уже ним поданого на духовно-національний стіл для спожитку та ще з більшою таїнністю того, що лежить в сотнях «бухгалтерської величини» щоденникових зошитах-записах, у фольклористичних теках, у поетичних та прозових рукописах, що приховують, допоки не торкнуться їх світла чесна рука і розум, – яви геніальності…

Але життя диктує діяти за усталеними законами й закономірностями, – творення ніколи не перерветься...» (Василь Лизанчук, доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України).

* * *

«Ще не встигли ми оговтатися від втрати Петра Сороки, Івана Драча, Левка Лук’яненка. Марти Починайко, Стефанії Андрусів, як нова приголомшлива звістка: пішов у засвіти і прикарпатський характерник, член редколегії нашого журналу Степан Пушик. Це тим паче боляче, бо такі люди – особливі, неповторні, незамінні.

Засяг зацікавлень Степана Пушика нагадує універсалізм Івана Франка. Адже покійний був поетом, і прозаїком, і драматургом, і публіцистом, і літературознавцем, і етнологом, і фольклористом, і краєзнавцем, і педагогом-викладачем університету, і піснярем, і... Перелік можна продовжувати й продовжувати. Його цікавило все: як мінлива сучасність, так глибока давнина, зокрема міфологія, легенди, перекази, казки, тости, народні приказки та прислів'я, а надто загадки «Слова про Ігорів похід», про що він захоплено міг оповідати годинами.

А починав з поезії – з поетичної збірки із промовистою назвою «Молоді громи» (1969), яка зразу явила читачам небуденного автора зі своїм стилем та національно-історичною тематикою. Потім були інші видання поезій, а заразом оповідань, повістей, романів, за один із яких – «Страж-гора» – 1990 року отримав Державну премію ім. Тараса Шевченка. Оригінальними та місткими були й інші прозові твори, як-от «Галицька брама» чи «Перо Золотого птаха», сперті на документальну основу. Свої головні твори Степан Пушик зібрав і видав у шести томах, які складають становлять книг. Хоча це лишень незначна частка творчої спадщини.

Варто згадати, що його милозвучні поезії перекладали на багато мов, навіть на китайську; а такі визначні композитори, як Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Івасюк, Олександр Білаш, Анатолій Пашкевич, прикарпатці Богдан Шиптур та Богдан Юрків, клали їх на музику. Отож у доробку Пушика-пісняра близько 100 (!) пісень. Надзвичайно популярною була одна з найперших його пісень «Треба йти до осені» («Сіножаті скосяться...»; музика О. Білаша).

Водночас Степан Пушик прославився і в ролі політика/державного діяча, народного депутата Верховної Ради України першого демократичного скликання: він увійшов в історію країни як один із тих, хто голосував за Акт державної незалежності України. Опісля виконував чимало актуальних громадських і патріотичних обов'язків у рідному місті, отримав орден «За заслуги» ІІІ і II ступенів, звання «Заслужений діяч мистецтв України», низку нових літературних премій.

Гострий і дотепний на слово, на жартівливі витівки й розіграші, він, однак, завжди відзначався правдивістю і щирістю. Його ім'я, можна сказати, було візитівкою Івано-Франківська та всього Прикарпаття – і насамперед Вікторова, де його поховали.

Отож, дорогий друже, хай земля в твоєму рідному селі буде легка, як «Перо Золотого Птаха», а слава шириться по всій соборній Україні!

Твої друзі і шанувальники: Тapac Салига, Юрій Коваль, Петро Шкраб’юк, Ольга Яворська, Любов Проць, Роман Горак, Роман Дідула, Дмитро Юсип, Богдан Томенчук, Степан Хороб, Ольга Слоньовська, Богдан Смоляк, Світлана Бреславська, Анна Космач. Роман Голод» (Дзвін. – 2018. – №8).

* * *

«Смерть Степана Пушика вдарила мені в серце гостро і несподівано. Побачила його ім'я в переліку літніх смертей від Євгена Барана і перехопило подих. Знаю, що Степан Григорович хворів, але щоб померти... Як би тяжко не боліло серце, а мусив би жити, бо хто доведе до ладу сотні зошитів з його записами, його безкраєю історією рідного краю? Він-бо й сам був наче Писаний Камінь. Несподіваний. Гострий. Пишний. Загадковий. Тяжкий. Він був Пушик…

Якось у Піцунді Петро Скунць розповідав мені про свого друга Пушика, і в розповіді фігурував Вічний Зошит в його руці, скручений трубкою. Із Зошитом Пушик не розставався, він був очевидцем і літописцем. Самому собі – теж.

Він був Вічним Зошитом і Вічним Пером» (Любов Голота, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка).

* * *

«Степан Пушик був останнім народним поетом. Треба було бачити і чути його виступи у селах. Вони часто були такими ж рвійними і хаотичними, як рвійним і хаотичним був Степан Григорович. Але люди його любили. Хоча він не завжди втримувався на цій демократичній межі, бо, знову ж таки, він не вмів і не хотів триматися меж і правил. Він сам собі оті межа і правило. Він був Пушиком. Опришком Карпат. Моє спілкування з ним проходило різні стадії. Але я завжди розумів і розумію, що такої гірської стихії під іменем Пушик ми довго не матимемо, якщо взагалі такі люди ще здатні у нас народитися… Уже на поминках я сказав: поки людина йде дорогою життя, її супроводжують сто рівноцінних правд. Коли вона підходить до межі, усі правди збираються воєдино, і на порозі вже нема людини Тіла – є тільки Дух людини. Степан Пушик – дух контрастний, дух величний, дух талановитий. Вічна боротьба світів у Ньому триватиме і за межею. Але те, що світло в цьому бунтарському Духові завжди перемагало, сумніву не підлягає» (Євген Баран, член НСПУ, критик).