Брик Іван Станіславович (криптоніми: Бр.І; І.Б.; Б.І.; і.б.) народився 8 липня 1879 р. у містечку Устрики Долішні неподалік Перемишля (помер 17 вересня 1947 р. у м.Ландек, Австрія), там навчався у народній школі, а з 1891 р. розпочав студії в українській гімназії у Перемишлі, де в той час директором працював відомий письменник і громадський діяч галичанин Григорій Цеглинський. Значний вплив на формування його світогляду та нахилів до майбутньої наукової праці мали професори Кость Горбаль та Іван Прийма. І.Брик входив до таємного самоосвітнього гуртка, яким керував тоді відомий публіцист Роман Сембратович. З сьомого класу сам гімназист став провідником гуртка.

Після закінчення навчання у гімназії І.Брик стає студентом Львівського університету, вивчає українську і слов'янські мови та літератури. Заслужив знаннями та громадсько-просвітньою активністю авторитет серед передового студентства; був діяльним в «Академічній Громаді» та «Науковому Кружку».

Після трьох років навчання у Львові як державний стипендіат виїхав на подальші студії до Липська, де слухав відомих учених, професорів Лєскіна, Бругмана, Вундта. Потім переїхав до Праги, де перебув сецесію українських студентів зі Львівського університету 1902 р.

У Празі І.Брик поринув в організаційно-просвітницьку роботу, спричинився до заснування «Української Громади» і був її першим головою. Надзвичайно діяльними у Празі були студенти Л.Ганкевич, М.Січинський. Молоді українські пропагандисти вели значну інформаційну, роз'яснювальну роботу серед чеського населення, яке не дуже визнавалося на українських справах, а наших студентів взагалі вважали за росіян. Треба було мати достатньо освітньої амуніції, аби аргументовано розбивати позиції чеських русофілів. До «Української Громади» входили і тутешні професори Іван Пулюй та Іван Горбачевский, які самі вели значну національно-патріотичну і громадсько-культурну діяльність, по-батьківськи опікувалися українськими студентами. До речі, тут, у Празі, І.Брик слухав лекції тодішнього президента Томи Масарика, широкознаного у слов'янському світі професора Гебавера.

Згодом продовжував студії у Відні під керівництвом професорів Ягіча, Іречка, Йодля. 22 грудня 1903 р. І. Брик здобув науковий ступінь доктора філософії. Професор Лєскін радив їхати до Липська, адже йому як майбутньому вченому пророкували університетську кар'єру, та внутрішній голос поманив до Львова, де він готувався до іспиту на звання вчителя середніх шкіл. Саме тоді, 1904 р. у Львові працювали «Українські Наукові Курси» (УНК) переважно для придніпрянців.

І. Брик уже користувався неабияким авторитетом серед визнаних тоді вчених. Ось, наприклад, І.Франко в листі від 18 квітня 1904 р. до А.Кримського писав зі Львова, що було б добре, аби влаштувати у Львові університетського характеру українознавчі виклади для молоді. Інформував авторитетного орієнталіста, що погодився до цієї справи М.Грушевський, який прочитає 12 лекцій власного курсу історії України. Франко мав намір викласти у цих лекціях історію української літератури. І.Брика запрошено викладати курс української мови. Додамо, що такі курси проходили з 23 червня до 23 липня, і викладали на них професори М.Грушевський, Ф.Вовк, К.Студинський, І.Раковський, М.Ганкевич, доктор І.Франко та доктор І. Брик.

Відбувши 1905 р. військову службу, І.Брик став викладати у гімназії. 1910 р. знову побував на студіях у Празі, ближче зійшовся з професором Т.Масариком та «Масариківською групою реалістів». Під час Першої світової війни служив у Перемишлі, а коли його захопили російські війська 1915 p., І.Брик потрапив у полон і опинився у Перовську в Туркестані. Звідти вдалося вибратися лише 1918 р. Тут же зголосився до секретаріату військових справ, де очолив відділ інтендатури. Повернувшись до Львова, продовжував викладання у гімназії. Після організації 1921 р. у Львові приватного українського університету І.Брик викладав там україністику і славістику.

З 1906 р. І.Брик – член головного виділу «Просвіти», секретар «Просвіти», директор канцелярії, а в 1932–1939 pp. – голова «Просвіти» у Львові. Редагував «Письмо з Просвіти» (1923–1925).

І.Брик працював у багатьох комісіях «Просвіти»; 1909 р. був секретарем-організатором просвітньо-економічного конгресу; у 1928–1929 pp. – головою ювілейного комітету «Просвіти» і головою конгресової секції, що готувала просвітній конгрес до 60-річчя «Просвіти». Як відомий і шанований просвітницький діяч І.Брик чимало популяризував українську історію, літературу, мистецтво, театр, спричинився до різних освітньо-педагогічних заходів [1]. Він разом з М.Коцюбою видали «Взірцевого господаря» (1909), «Пропам'ятну книгу конгресу» (1910).

І.Брик чимало сил, знань та умінь віддав «Шкільному Союзу», де першим головою був М.Грушевський (І.Брик – секретар). Основні науково-публіцистичні статті, рецензії, огляди, полемічні виступи друкував у таких популярних періодичних виданнях, як: «Діло», «Громадська Думка», «Українська Думка», «Стара Україна» «Ruthenische Revue», у численних альманахах та збірниках. Наукові ж студії, розвідки, історико-літературознавчі висліди – в «Записках Наукового товариства імени Шевченка», «Літературно-науковому віснику», «Українсько-руському Архіві», «Збірнику Львівської Ставропигії з 1921 p.», «Ювілейному Збірнику на пошану акад. М.Грушевського».

З 1919 І.Брик – дійсний член НТШ у Львові. 21 березня 1929 р. його поіменовано почесним членом НТШ.

На жаль, про життєвий і творчий шлях І.Брика в радянські часи не писалося і зрозуміло, чому. Дуже мало читач почерпне біографічних відомостей з таких авторитетних енциклопедичних видань, як «Українська літературна енциклопедія» та «Енциклопедія українознавства» [2].

І.Брик був різнобічною особистістю. Щонайбільше, звичайно, займався історією української літератури, славістикою. На цьому полі етнокультури і залишив найважливіші висліди.

Учений кілька праць присвятив творчості Т.Шевченка, що, на відміну від багатьох популярних видань, містять оригінальні підходи як до з'ясування маловідомих фактів біографії поета, так, власне, і до його творчості. Це бачимо у студіях та розвідках: «Шевченкова поема «Іван Гус» (Львів, 1918.– 163 с.), «Пам'ятки по Т.Шевченкови в родині Ускових» (Львів, 1925.– 11 с.), «Святе дерево в творчості Т.Шевченка» (Львів, 1931.– 26 с.), «В 120-ті роковини народин Т.Шевченка» (Перемишль, 1934.– 15 с.; відбиток з «Українського Бескиду»), «У 75-ліття Шевченкової смерти: Т.Шевченко – самоосвітник» (Календар просвіти на рік 1936.– Львів, 1936.–С.5–7).

Відомо, що святе дерево у киргизьких степах уже впродовж десятиліть звертало на себе увагу як художників слова, так і дослідників літературного процесу. Досить згадати розвідки В.Щурата «Шевченкова поема надії. «У бога за дверима лежала сокира» (Львів, 1925), М.Мочульського «Культ дерева й сокири в Шевченковій поемі» (Україна.– 1930.– Кн.ІІ.– С.80–88), О.Новицького «Тарас Шевченко як маляр» (Львів, 1914), щоби утвердитися в думці: тема – невичерпна.

Дослідник Іван Брик на базі аналізу багатьох складників біографічного характеру, а також листів Т.Шевченка до Л.І.Лизогуба, О.Бодянського, глибокого прочитання праць П.Житецького, М.Чалого, О.Новицького, І.Айзенштока, інших дослідників та біографів не тільки чимало поновлює в описі життєвої дороги Кобзаря, а й робить слушні передбачення та припущення, які стосуються теми святого дерева і його відображення у багатогранній творчості поета.

Цікаві міркування вченого і про чинники, які сформували з поета геніального самоосвітника, який продемонстрував усьому світові, що тільки праця над собою, що лише книга, освіта дарують велике щастя людині (Шевченкові висловлювання: «Книжки потрібні мені як хліб насущний»; «Страх тяжко без читання»; «Одно спасения від одеревіння – книжки»; «Без книжок здохну... одурію з нудьги»; «Добра повість загострює уяву й ублагороднює серце, а суха хоч би тобі й розумна книжка, не то, що нічого не навчить, але ще й охоту до читання віджене». Так говорить сам Шевченко, а приятель його Куліш пише про поета, що «не було книжки живої й животворящої, щоб йому в руки попала й лежала в його непрочитана».

І.Брик завершує невелику розвідку цим переконливим метафоричним висновком: «Дрібні матеріальні недостатки в порівнянні з недостатками душі», – писав Шевченко. А на ці недостатки він дав і лік, а саме: освіту, але освіту розумну, яка дає не тільки знання, але й виховує, розбуджує почуття національного обов'язку, сталить характер, підносить морально. Такої освіти не дає офіціяльна школа, бо вона не виховує національно, не розкриває в людині вроджену їй ї таку природну любов до своєї мови, народу, землі, минулого, тощо – не робить людей добрими, характерними дітьми своєї вітчини, а ломить їх і виховує на тих «недолюдків», «п'явок», що «помагають москалеві на Україні господарювати, рідну матір катувати»[3].

Професор І.Брик упродовж багатьох літ збирав матеріали, писав дослідження про одного з «будителів руського духа» – М.Шашкевича. Одна з найбільших його розвідок – «Столітє уродин Маркіяна Шашкевича»[4]. У цій студії (розділи: «Часи до Маркіяна Шашкевича», «Світогляд Маркіяна Шашкевича і його бажання», «Польська революційна пропаганда», «Праця і заслуги Маркіяна і товаришів», «Русалка Дністровая») автор робить вдалу спробу охарактеризувати соціально-культурні умови й обставини, які витворили таку постать, як М.Шашкевич.

На згадану працю були відгуки у пресі. 25 вересня 1911 р. І.Франко написав рецензію і вмістив її у «Неділі» (1911.–Ч.40.– С.8), у якій відзначав працю Брика, підготовлену, на його думку, «досить недбало і щодо змісту і навіть щодо мови». Франко закинув докір відомому вченому і просвітницькому діячеві за те, що у студії «небагатий засіб фактичних даних про життя та діяльність Маркіяна Шашкевича, несправедливо узагальнено, мовляв, під польським пануванням і за австрійських часів у роки Шашкевича був «упадок русинів» (українців.– В.К.), надто песимістично подана характеристика рівня освіти й національної свідомості.

Очевидно, І.Франко мав би повну рацію, коли б довелося аналізувати ширшу монографічну працю на заявлену тему. Оскільки йдеться про видання популярно-просвітницького характеру, то мав усе ж таки підстави І.Брик гостро писати про те, що пропольськи настроєні елементи «розкидають між руський нарід масами листи, письма, поклики, відозви і грамоти, також і в народній руській мові, якими в ім'я знесення всякого утиску і визиску простого народу стараються його приєднати до справи відбудування польської держави». Того ж року виходить ще одна книжка І. Брика – «З Маркіянових днів: Спомини» (Львів, 1911.– 83 с.).

До цієї книжки І.Брик вніс розвідку Михайла Тершаковця «Житє Маркіяна Шашкевича» (С.7–20), власний опис «Перевезення тлінних останків Маркіяна в 60-ті роковини смерті» (С.20–34), а також описи, як відбувалися свята у Підлисю та Львові.

Із вступу можна збагнути, як оцінював І.Брик життєвий поступ М.Шашкевича, коли узагальнював такими сентенціями:

Із літературознавчих студій нинішньому читачеві прислужиться і нарис І.Брика «Маркіян Шашкевич: У соті роковини зладження «Зорі» (Львів, 1934.–64 с.), оскільки автор не переповідає біографічних фактів, по суті, не розбирає поезії Шашкевича, а ніби гортає з читачем важливі, доленосні сторінки нашої історії, державного будівництва і з-поміж рядків ставить запитання: для кого і для чого М.Шашкевич і його «трійця» прагнули духовного відродження в Україні.

Цій же темі присвячено й окрему статтю під назвою «Зоря» відродження (1834–1934)»[5]. Про вищеназваний нарис відгукнувся добрим словом журнал (Там само.– С.188, 189; криптонім: В.В-я).

На дослідницько-науковій орбіті І.Брика було немало розвідок-портретів, які значно поглиблювали і розширювали знання з історії української літератури. Ось 1900 р. не стало визначної постаті в українській літературі – Олександра Кониського. І.Брик у жалобній рубриці журналу «Молода Україна» (1900.– Ч.11.– С.450–458) друкує статтю «Олександр Кониський», у якій досить докладно передав основні біографічні моменти, розглянув літературну, редакторсько-видавничу справу письменника, вченого, культурно-громадського діяча, зокрема, у петербурзькій «Основі», львівському «Слові». На нових матеріалах привідкривається світло знань про працю Кониського вчителем, розпорядником, бібліотекарем. Важливо і те, що І.Брик уніс суттєві поправки у трактування М.Драгоманова, мовляв, О.Кониський пристав «до старозаконного, примусового націоналізму», стверджуючи, що О.Кониський якраз і «не прихилився до тих українських «націоналістів», що, відпекуючися від всяких «космополітичних думок, рвали одиноку підставу безпохибного поступу і відродження української національности, а відкривали дорогу для всякого нерозумного шовінізму, виключносте й реакциї. Проте ті «націоналісти» не тільки що не розвивали ідей «Кирило-Мефодїївського брацтва», але зробили кілька кроків взад, обертаючися в зачарованім кругу націоналізму, вузконаціоналістичних фраз». Кониський, на погляд І.Брика, розвиток української національної ідеї розглядав не як загумінкове неуцтво – навпаки, як далекоглядний погляд.

Малознані грані життя та інтенсивної творчої діяльности розкриваються сьогодні перед читачами з книжки І.Брика «Борис Грінченко: Праця і заслуги» (Львів, 1910.– 46 с.). Найперше вчений описує історико-соціальне тло, на якому довелося зростати Б.Грінченкови – письменнику, педагогу, вченому. Дуже вдало, коротко-сфокусовано автор книги з філософсько-публіцистичною експресією подає «два полюси» загальнонаціональних проблем; перший «полюс» – це зовнішні чинники: «Росия стала для України не братом, а лютим ворогом». «Скрізь по Україні порозставлювано московські кріпости, щоби шпіонували роботу українців, щоби грабили і деморалізували народ. Козацькі полки погнано з рідної землі в глибину Москви, а корінно московськими засипано Україну, а се так хитро придумала Москва, бо через те могла легше господарювати в чужій хаті і московщити нарід». Другий «полюс» – це чинники і результати внутрішнього «поступу»: «Політична сила народу зламана; церков поневолена; нарід ограблений, пригнетений страшною неволею кріпацтва, – кривджений, визискуваний, поневіряний, катований. Вище духовенство, шляхта, дворяни, інтелігенція «для панства нещасного, для лакімства поганого» кидають прадідні звичаї і обичаї, кидають «хлопську» мову, відсуваються від свого обездоленого темного люду, приймають московську мову, московські звичаї – словом, московщаться... Впала висока колись культура, впала освіта...».

На цьому загальнопохмурому тлі і довелося працювати Б.Грінченку, хоча царським указом від 1879 р. мова українська була заборонена.

І.Брик аналізує різножанрову письменницьку творчість під кутом української державницької ідеї, під оглядом утвердження національної самосвідомости:

Він стверджує: інтелігенція має бути голосом нації, совістю української суспільности.

Коли, за І.Бриком, ідемо ще і ще до поетичного, прозового й публіцистичного доробку Б.Грінченка, вдумуємося у кожен виболений рядок, то воістину невмирущі сентенції виносимо сьогодні на вівтар щоденної муравлиної праці кожним, незалежно від ступенів і звань; щасливий той народ, що не знає пекельного слова «зрада»:

І.Брик був визнаним просвітницьким діячем, популяризатором наукових знань. Він, приглядаючись пильно до зробленого Б.Грінченком, утверджує несхибну думку про те, що просвіту варто ширити серед народу «тільки в рідній мові», а працю для людства треба починати від праці для свого народу як частини того людства» (підкр. мною.– В.К.).

Далі ж автор, ведучи мову про високу ідею національного відродження, акцентує увагу на українській книжці та українській школі (розділи «Грінченко і українська школа», «Грінченко як учений», «Грінченко як громадський діяч»).

На жаль, малознаною є вартісна розвідка І.Брика «Просвіта і Федькович» (Діло.– 1928.– 28, 29 квіт., 2 трав.; під назвою «Федькович у «Просвіті» – окремо: Львів, 1934.– 13 с.). Автор подає матеріал до історії «Просвіти», закладання різних видань. Не без цікавості прочитає у першу чергу дослідник літератури, її історик ті фрагменти, які характеризують ставлення Ю.Федьковича до Львова та галичан. З університетських хрестоматій та популярних науково-пропагандистських книжок радянських учених майже кожен з нас засвоїв твердження про теплі і щирі стосунки «буковинського соловія» Федьковича з галицькою інтелігенцією, письменниками і вченими; що Федькович мало не рвався серцем і душею до своїх галицьких побратимів.

І.Брик, аналізуючи протоколи засідань «Просвіти», зокрема за 1871– 1872 pp., показує, як ішло обговорення про видання творів Федьковича та встановлення йому сум гонорару. Дослідник пише, що Ю.Федькович поводився «дражливо-загонисто», скаржився, що, мовляв, у Львові «трохи не кожний дає йому відчувати, що сидить тягарем на плечах», що почувається самотнім.

І. Брик перебрав чимало листів Ю.Федьковича і до нього, аби збагнути все ж таки ту причину, яка дала можливість Федьковичу сказати про львівське оточення: «Ця пляма обридла вас усіх галичан сквернить і лиш вона, сама вона, мене відси прогонить». І все ж Федькович нехтує листами О.Терлецького, порадами О.Партицького і 1 жовтня 1873 p., нікому нічого не звідомляючи, виїхав зі Львова. Важко сьогодні, на відстані часу, все, як мовиться, розставляти на місця, але ймовірно, що спрацював письменницький гонір, амбітність, на що, ясна річ, наче й мав право такий талант, як Ю.Федькович. І все ж, думається, що коли з поданого до друку О.Огоновський та А.Вахнянин значну частину повернули авторові (видано «Руські церковні і народні коляди», «Село фармазони», «Дванадцять пісень в честь святого Николая», «Казки про стрільця і від чого море солоне», «Життя святого Юрія і Федьковичеві пісні про нього», «Вечорниці, читанка, життя святого Дмитрія і нові муки Христові»; «Просвіта» відхилила такі твори: «Пісня про янголів і дияволів», «Пісні для дітей», «Ворожка», «Руський женчик», «Проскуря, збірка набожно-навчальних віршиків»), – Ю.Федькович написав різкого, образливого для «Просвіти» листа. Після того, як професор Ю.Романчук листом у січні 1875 р. продемонстрував дипломатичну позицію «Просвіти» і неабияку толеранцію інтелігентів-галичан. Відтак і листи О.Партицького (5 березня 1875 p.), витяги з протокольних ухвал (31 березня 1875 р.) зафіксували факт, що Ю.Федькович «пом'як» і відписував, що прихильний до «Просвіти» і «обов'язується для неї і дальше працювати». Одначе, як міркує І.Брик, хоч і було усунено прикре непорозуміння, та «скрегіт лишився».

Штрихом проходить думка про взаємини Ю.Федьковича з львівською «Просвітою» і в праці І.Брика «Історія товариства «Просвіта» у Львові» (Львів, 1932.– 16 с.; першопублікація: Життя і Знання.– 1932.– Ч.6–7).

З-поміж інших історико-літературних праць І.Брика назвемо: «Омелян Огоновський: У 100-ліття народин великого громадянина»(Львів, 1933.– 40 с.), «Початки української преси в Галичині і Львівська Ставропигія» (Львів, 1934.– 44 с.). Цей аналітико-історичний нарис є сьогодні безцінним джерелом не лише суто для істориків, а й для філософів, соціологів, політологів, а рівно ж – для істориків преси та літератури. На незаперечній фактичній основі в контексті суспільно-культурного розвитку автор досить детально та аргументовано розповідає читачеві про постання і розвиток першого українського часопису «Зоря Галицька» (15 травня 1848 p.), a відтак характеризує визначний часопис «Зоря» від його появи аж до упадку (9 квітня 1857 p.).

Досить правдиво характеризуючи стан галицької суспільности в 40-50-х pp. минулого століття, І.Брик справедливо констатує, що перша гадка видавати українську газету виникла у Відні ще 1842 р. і мали до того певний стосунок Іван, Яків Головацькі та Денис Зубрицький [6]. У цей же час бився з думками про потребу видавати газету духовного характеру й змісту Иосиф Левицький. 1843 р. він вніс до відповідних інстанцій прохання про випуск «Бібліотеки бесід духовних», але і ця ідея була відкинута митрополитом. Відтак був задум у Гуркевича видавати часопис «Матиці руської» (1847 p.), були й невдалі спроби та заходи Жуківського, Сємаша і Павенцького вже 1848 р. Ще мала місце ініціатива друкувати «Галицьку Пчолу» 1848 р. Однак приходить-таки час, коли постає перша українська політична газета «Зоря Галицька».

І.Брик розкриває програмні цілі видання, аналізує діяльність друкованого органу за 1848–1850 pp. за редакцією А.Павенцького, М.Коссака, відтак І.Гушалевича. Перед нами драматичні історичні роки спрямування видання у бік русофільства (1850–1853), переходу «Зорі» з політичної на «морально-літературну, забавну і господарську» платформи. Відтак газету перебирають Б.Дідицький і С.Шехович, і вона починає занепадати. 1854 р. видання знову оживає, реформується на засадах народности, української мови, та, збившись на москвофільські манівці, перестає виходити 1857 р.

Іван Брик зумів показати ті суспільні (як українські, так і польські) коливання, які, по суті, і були підосновою існування та загибелі преси.

З найважливіших праць назвемо: «Любушин суд» в українськім перекладі К.Турівського з 1835 р.» (Львів, 1919.– 15 с.), «Польськослов'янський слівник і слов'янськопольське толкованиє імен Зарудницького з першої половини XVIII ст. « (Львів, 1920.– 26 с.), «Матеріали до історії українсько-чеських взаємин в першій половині XIX ст.» (Львів, 1921.– 91 с.), «Йосиф Добровський і українознавство» (Львів, 1925.– 35 с.), «Чужі про українську народну пісню» (Львів, 1927.– 16 с.), «Йосиф Добровський і українські граматики» (Львів, 1927.– 23 с.), «Зборівська могила чесько-словацьких борців за волю» (Прага, 1927.– 31 с.), «Міжнародний з'їзд в справі народного мистецтва в Празі» (Прага, 1928.– 17 с.), «Зденек Неєдлі (з нагоди 50-ліття)» (Діло.– 1928.– 7 лип.), «Шафарик у ролі судді в термінологічному українсько-польському спорі 1849 р.» (Львів, 1929.– 17 с.), «Переклади сербських народних пісень у «Русалці Дністровій» (Львів, 1930.– 19 с.; відбиток із ЗНТШ), «Боротьба чехів за волю» (Львів, 1937.– 94 с.) та ін.

Значні знання як суто історичного, так і політологічного характеру можна почерпнути із книжки І.Брика «Слов'янський з'їзд у Празі 1848 р. і українська справа» (Львів, 1920.– 81 с.), яка з'явилася як відбиток із 123-го тому «Записок Наукового товариства ім. Шевченка». Автор на широкій базі історизму та соціологізму розкриває саму генезу слов'янського з'їзду; веде мову про його підготовку та взагалі про ставлення слов'ян до з'їзду; аналізує роботу з'їзду, зосібна зміст промови Івана Борисикевича. Далі ж зупиняє погляд на детальних оцінках польсько-української секції, переходить до постанов з'їзду.

Фактично до появи цієї розвідки слов'янський з'їзд у Празі 1848 р. не був предметом такої скрупульозної предметної розмови. Принагідно про це писали І.Созанський (До історії участи галицьких русинів у слов'янськім конгресі в Празі 1848 р. // ЗНТШ.– Т.72.– С.112–121) та К.Студинський (Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835–49).

І.Брик висвітлив цей форум як «вельми інтересного епізоду політичної емансипації і політичної слов'янської взаїмности галицьких українців в 1848 р.».

Суто журналістські здібності продемонстрував І.Брик у документальних творах, за своєю будовою викладу близьких до нарису та есею. Це дві блискуче написані статті-портрети «Тома Г.Масарик (з нагоди 75-літніх роковин)» (Діло.– 1925.– 10 берез.), «Виховник народу (у 80-ліття Т.Масарика)» (Діло.–1939.– 18 берез.) та кореспонденція «Галицькі українці – оборонці національних прав Закарпаття в 1848 році» (Сьогочасне й минуле.– 1939.– Ч.11.– С.73, 74).

Іван Брик знав і інші мови та літератури. Наприклад, він виступав з рецензіями, як-от: на курс лекцій Є.Карського, котрий у Варшавському університеті 1901 р. вів курс слов'янської кирилівської палеографії (ЗНТШ.– Т.5І.– С.8–13); на книгу І.Мандельштама «О характере Гогольского стиля. Глава из истории русского литературного языка» (Там само.– Т.57.– С.27–30); на книгу О.Пипіна «Значение Гоголя в создании современного международного положения русской литературы» (Там само.– Т.58.–С.30, 31).

Неабиякий інтерес з цього поля досліджень викличе праця І.Брика «Коліївщина в англійській мові» (Львів, 1931.– 25 с.). Ця історична розвідка написана на основі багатьох праць, архівних знахідок, раритетів, як ось: Щурат В. Коліївщина в польській літературі до 1841 р. (ЗНТШ.– Т.97); Красінський Г. Gonta an historical Drama in five acts by count (Лондон, 1848.– 97 с.); Третяк Й. Zamek kaniowsi (Bibl. Narod. – № 44); Чайківський М. Wernyhora, wieszcz ukrainski powiesc historyczna z roku 1768 (Warszawa.– Wielka B-ka. – № 70–71); Шпитковський І. Мемуар Д.Завроцького про Коліївщину (ЗНТШ.–Т.96); Рачинський Є. Obraz Polaków і Polski w XVIII wieku (Poznań, 1842.– 209 с.).

Автор досконало проаналізував також окремі публікації І.Франка, Я.Шульгина, О.Гермайзе, інших дослідників. До речі, він дещо поглибив і раніше висловлені думки у студії «Драма з Коліївщини на основі драми «Кернера» (ЗНТШ.– Т. 130).