Для професора кафедри суспільних наук Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Володимира САБАДУХИ 2024-й позначений майбутньою круглою датою – такою значущою віхою в своєму житті він вважає 10-річчя переселення з Луганська до обласного центру Прикарпаття. Слобожанин не просто знайшов у нашому краю надійний прихисток, а й саме в Галичині – у Львівському національному університеті ім. І. Франка захистив 2021 року докторську дисертацію на тему «Метафізика суспільного й особистісного буття в контексті європейської та української традиції: історико-філософський аналіз». Уже другий рік під орудою В. Сабадухи діє заснований ним міський філософський клуб. А ще пана Володимира недавно знову обрали до складу Ради обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. На початку нашої розмови я попросив ученого нагадати про обставини його переїзду на постійне проживання до міста між двома Бистрицями.
– Власне, переїзду як такого й не було. У липні 2014-го я приїхав до Івано-Франківська, щоб взяти участь у практичній конференції, яку проводила одна з громадсько-політичних організацій. Тоді ситуація на сході України загострилась. Я підтримував телефонний зв’язок зі своїми рідними, друзями, колегами й дізнався від них, що проросійські сили в Луганську взяли під свій контроль усі адмінбудинки, в яких доти розміщалися структури української влади, скоювали напади на людей з національно-патріотичними поглядами, забирали у таких сімей помешкання. І моє також захопили сусіди-москалі, як дізнався я на початку серпня.
«Куди ж ти повертатимешся? – запитали мене мої нові івано-франківські знайомі й запропонували: – Залишайся в нашому місті. З роботою й житлом ми тобі допоможемо». Словом, саме в Галичині мене, слобожанина, прихистили й пригріли, дали змогу розвиватися як ученому, досягти ступеня доктора філософських наук. Принагідно хотів би назвати тих, з ким у перші тижні й місяці мого перебування в Івано-Франківську зводило мене життя і хто щиро й безкорисливо простягнув руку підтримки: Ярема Петрів, Михайло Косило, Степан Волковецький, Євстахій Крижанівський, тодішній ректор ІФНТУНГ, який сказав, що моя ідея людської сутності буде корисною для України, і це не дало мені опустити руки й надихало після того, як я зазнав, говоритиму прямо, певних цькувань на захисті своєї докторської дисертації у Києві. Люди, котрих я згадав, не лише зрозуміли моє становище, а й сприймали мене як особистість. За те, що допомогли мені стати на ноги у новому для мене середовищі, красно їм дякую!
– Філософію вивчають студенти усіх вишів, тож для Вас, доцента, знайшлася вакантна посада викладача в університеті нафти і газу. Але ж, окрім того, що Ви, Володимире Олексійовичу, педагог, Ви ще й принесли до Івано-Франківська свої наукові ідеї і в цьому сенсі здійснили своєрідну подвижницьку місію, як висловився на недавній презентації Вашого підручника колега з кафедри суспільних наук ІФНТУНГ професор Олег Малярчук. От як було з реалізацією цих ідей на новому місці?
– Те, що я приніс до Івано-Франківська нові ідеї – таке формулювання потребує певної конкретизації. У Луганську понад два десятиліття діяв філософський клуб. На його засідання збиралися філософи та представники інших гуманітарних спеціальностей і презентували свої дисертації з метою попереднього їх обговорення. Тут я не раз мав виступи на різні теми, зокрема пропагував українську національну ідею. Колеги-науковці не закривали мені рота, давали можливість завершити виступ, навіть якщо мої ідеї видавались їм контроверсійними. Вже при обговоренні багато хто із членів клубу їх заперечував, бо цим науковцям важко було переглянути свої звичні, усталені погляди на українську ідею. Не випадково ж учена рада Донецького університету не прийняла до захисту мою кандидатську дисертацію «Особистісна парадигма буття людини як концептуальна основа української ідеї». Я зміг захистити її лише 2010 року у Львівському національному університеті ім. І. Франка.
З докторською, яку підготував уже в Івано-Франківську, було набагато складніше. У «червоному» (за традиційним кольором стін центрального корпусу) – Київському національному університеті ім. Т. Шевченка не зміг її захистити, бо один із докторів філософських наук, якого зараховують до «найвідоміших інтелектуалів України», одразу ж задав негативний тон обговоренню мого наукового дослідження, заявивши, буцімто моя «ідея про те, що далеко не кожна людина – особистість, є антигуманною і не має права на існування».
Зміг захистити дисертацію знову ж таки у Львівському національному університеті ім. І. Франка. Там «порятували» мене від необґрунтованих, на мій погляд, звинувачень столичних «метрів» і цим підтвердили, що філософська думка на Заході України найпрогресивніша.
– Коли ми вчилися у виші, то нам викладачі казали, що основне питання філософії – це відносини матеріального і духовного, матерії і свідомості. Що Ви скажете з цього приводу?
– На мій погляд, нині основне питання філософії – як піднести інтелектуально-духовний потенціал сучасної людини до ступеня особистості й сформувати в неї критичне мислення. Брак критичного мислення у сучасної людини є не лише українською, а й глобальною проблемою. А стрижень критичного мислення – це здатність людини до рефлексій, до критичної оцінки свого життя, результатів своєї діяльності. Щоб критично, очима інших людей поглянути на себе збоку, людина, як би це парадоксально не звучало, має вийти за рамки свого вузького, егоїстичного «я», щоб… заглянути всередину себе, подивитися на своє минуле (це буде ретроспективною рефлексією) й відповісти самій собі, чому сьогодні я саме така, а не інакша; наскільки відповідають сучасним вимогам результати моєї фахової чи суспільно-політичної діяльності, стосунки з іншими людьми, які я формую (йдеться про інтроспективну рефлексію).
Ці міркування мають стати важливою настановою для всіх нас і стосуватися не лише окремої людини, особливо молодої, а й нації загалом. Маємо замислитися над тим, чому європейські народи мають свої держави вже мінімум 200 років, а українці хоч у різні періоди своєї вікової історії і мали, проте втрачали національну державність у тих чи інших формах, а нині для її збереження мусимо докладати героїчних зусиль у збройному протистоянні з московськими загарбниками уже впродовж 32 років незалежної Української держави.
– У чому саме, на Ваш погляд, проявляється нездатність більшості наших сучасників – як в Україні, так і в глобальному масштабі – до критичного мислення? Можете проілюструвати це міркування конкретними прикладами?
– Почну з глобального, а такою за суттю є нинішня московсько-українська війна, у якій втілилась цивілізаційна боротьба між авторитарною й демократичною формами управління суспільством. Шкода, що і в США нездатні до критичного мислення ті численні прихильники Республіканської партії, котрі є електоратом Трампа і ніяк не можуть зрозуміти очевидної істини: нині в Україні вирішується, чи вдасться запобігти мілітарній загрозі для всього цивілізованого світу з боку путінського режиму, який виношує плани відродження совєтської імперії. Або ж згадаймо антрополого-глобальну катастрофу, яка загрожує людству самознищенням, відсутність самокритичного сприйняття дійсності у лідерів багатьох держав щодо потреби переглянути свої погляди на зміст матеріального виробництва. Життя стало глобальним, а земляни ще не навчилися глобально мислити.
В Україні, як ми не раз пересвідчувалися за результатами президентських і парламентських виборів, у т. ч. й останніх, 2019 року, велика, а часом і більша частина електорату піддається маніпуляціям політиків, ведеться на їхні популістські обіцянки європейських зарплат, пенсій і низьких тарифів на житлово-комунальні послуги. Такі люди керуються не критичним аналізом професійних, інтелектуальних та моральних якостей кандидатів у депутати чи на посаду президента, а сподіваються передовсім мати особисту вигоду від приходу до влади вподобаного кандидата. І ці люди, які не заслуговують називатися особистостями, так само, як і кандидати, котрі хочуть потрапити на владний Олімп лише задля особистого збагачення, цілком «вписуються» у філософську теорію ступенів духовного розвитку людини, першооснову якої заклав ще давньокитайський мислитель Конфуцій. Потім її розвивали Платон, Арістотель, стоїки, християнські філософи, німецькі містики, романтики, представники німецької класичної філософії Іммануїл Кант, Йоганн Фіхте, Ґеорґ Геґель, Фрідріх Шеллінґ, а також українські філософи Григорій Сковорода, Іван Франко, Леся Українка, Дмитро Донцов, які теж виокремлювали ступені духовного розвитку, безпосередньо пов’язані з духовним самовдосконаленням людини в її становленні як особистості.
Отже, критичне мислення передусім пов’язане зі здатністю усвідомлювати й діяти з позиції національних інтересів, цінностей та цілей. Проте національний інтерес чомусь не знайшов відображення в Конституції України, хоч, на моє переконання, він мав би бути підґрунтям для ухвалення рішень у професійній діяльності та в громадсько-політичному житті, проявлятися не лише в економічних, політичних та правових аспектах людського буття, а й у тому, щоб у суспільстві була критична маса особистостей і щоб саме їм, а не посередностям належав пріоритет у державі.
– Якою має бути ця критична маса особистостей?
– Ви, можливо, вже подумали, що мають досягти рівня особистості 50, 30, 20 відсотків населення країни. Насправді досить лише п’яти відсотків, які «потягнуть» за собою решту 95 – тих, у кого не вистачить аргументів переконати ці п’ять у нібито хибності їхніх поглядів щодо потреби кардинальних змін управлінської моделі в нашій державі, в системі відносин між владою і народом задля побудови громадянського суспільства, щоб Україна не топталася на місці, а врешті вийшла на шлях справді цивілізаційного поступу.
– У своєму 680-сторінковому підручнику для студентів вишів та викладачів суспільних дисциплін, який презентували у вщерть заповненій залі Музею народної шани Т. Шевченка в обласному Народному домі «Просвіта», Ви, як написано в анотації до книжки, вперше в українській та європейській філософії розкрили сам процес формування критичного мислення. Основою для цього Вам слугує теорія ступенів духовного розвитку. Ви стверджуєте, що рівень мислення людини залежить від ступеня її духовного розвитку, від того, чи стала вона особистістю. А хіба до Вас у філософії не розглядали проблему критичного мислення?
– Розглядали, але досить спрощено – зводили його лише до здатності мислити з позиції формальної логіки, себто щоб людина правильно формулювала свої судження й робила власні умовиводи, вміла зіставляти інформацію з різних джерел про одну й ту саму подію чи факт, перевіряти, хто її подає. Але таке розуміння критичного мислення украй недостатнє. Людина буде критично мислити за умови, що шукатиме істину передусім у самій собі. Г. Сковорода висловив цю думку лаконічно: «Заглянь у себе!».
Істину шукали ще античні, а згодом християнські філософи та мистці. Скажімо, український художник Микола Ге відобразив це у XIX ст. на своїй відомій картині «Що є істина?». Саме таке запитання її персонаж – вгодований Понтій Пілат ставить замученому Ісусові Христу, хоча в тій ситуації мав би запитати прямо: «Хто є істина?», щоб Спаситель людства сам виснував, хто з них двох реально є господарем становища, а хто – жертвою лихого наміру юдеїв. На запитання, що чи хто є істиною, було дано відповідь самим зародженням християнства, яке проголосило: істиною є Христос. Говорячи філософською мовою, істина – це особистість, це та людина, яка і сама прагне до внутрішньої довершеності, і намагається вдосконалювати інших, загалом суспільство й державу, в якій живе.
– Є також символічна картина Емілії Бережницької «Вічність істини», репродукцію якої відтворено на обкладинці Вашого підручника …
– Так, мене дуже вразив твір, який свідчить, що й художниця з Коломиї переймається проблемою вічності істини. Тему її пошуку мисткиня розкрила оригінально. Носієм істини постає сонце. Однак людина часом не шукає істини, а розмінюється на спокуси – і тим самим, як це показала художниця в алегоричній формі, перетворюється на хробака. Він повзає біля яблука – символу спокуси ще з часів раннього християнства. На плоді вже є червоточина. На виставку Е. Бережницької я привів своїх студентів. Потім на семінарському занятті запитав, які враження залишилися у них від виставки і зокрема від картини «Вічність істини». «Я зрозуміла: якщо не шукати істини, то перетворишся на хробака…», – почув від однієї зі студенток. Справді, це чекає тих людей, котрі не йдуть до сонця істини, а жадають отримувати від земного життя лише якнайбільше тілесних задоволень.
– Чому ж люди не шукають істину в собі?
– Якщо ми почнемо це робити, то можемо побачити в собі те, що нам не хотілось би бачити. Отож я як філософ пропоную кожному зануритися в свою сутність, але перед цим зняти з себе механізми психологічного самозахисту, які вберігають нас від такої внутрішньої «операції». Адже зазвичай бачимо і чуємо те, що хочемо бачити і чути… Людську сутність я схематично відтворив у підручнику «Філософія критичного мислення та прийняття рішень» у вигляді круга, що поділений на сектори. Кожен сектор відображає певну структуру людських здібностей. Кожна компонента здібностей може мати чотири ступені розвитку. Вирішальною компонентою здібностей є спонукання. Часто ставлю своїм студентам таке провокативне запитання: «Що вас спонукає в житті?».У відповідь більшість юнаків та дівчат лише знизують плечима… Якщо ж ти не визначив для себе спонукальних мотивів, то це означає, що ти не прагнеш до переходу від нижчого ступеня духовного розвитку до вищого – словом, живеш «наосліп».
– От про цю Вашу теорію структури людських здібностей, у якої, знаю, є як прихильники, так і опоненти, розкажіть ширше.
– Той, кого спонукають у житті лише безпосередні потреби «черева й похоті», як кажу я студентам, – це, за Платоном, «раб власних нерозвинених потреб», за межі яких він не здатний виходити, тому й отримав від християнських філософів найменування «тілесна людина». Такі індивіди й нині є серед нас.
На ступінь вище від тілесної людини стоїть той, хто дивиться на довколишній світ крізь призму власної вигоди (економічної, політичної, професійної, психологічної) й лишень її постійно шукає в житті. Задля неї цей індивід намагається використати оточення, причому непомітно, так, щоб ви й не зрозуміли, що вас використовують. Індивід такого типу – посередня людина, як казали згадані мною Конфуцій і Платон. Християнські філософи називали її «зовнішня людина», маючи на увазі те, що своїми спонуканнями й думками вона живе в зовнішньому світі, від якого жадає мати будь-яку вигоду для себе. У християнстві такому індивіду дали визначення антихрист, диявол. Фрідріх Ніцше цей тип людини назвав паразитом. Себто це той, хто воліє жити за рахунок чужої любові, а сам нездатний дарувати її ближнім.
Третій ступінь – це людина, котра власне є особистістю, людина внутрішня, яка прагне вдосконалювати не лише себе, а й водночас своїх ближніх, суспільство, державу, як на це орієнтували християнські філософи. Четвертий, найвищий, ступінь розвитку людини – геній. Його в житті спонукують ідеали добра, краси, справедливості і він, як правило, започатковує нову парадигму в суспільному житті, науці, літературі чи мистецтві.
– Філософською концепцією ступенів духовного розвитку Ви закликаєте кожного зупинитися на мить у повсякденному русі до своїх екзистенційних цілей, замислитися над своїм життям і дати самому собі відповідь на запитання: хто я, на якому рівні духовного розвитку перебуваю? Чи правильно я зрозумів?
– Так, я звертаюся до всіх передусім із тим самим закликом Сковороди: «Заглянь у себе!». Розумію, що це для декого може бути досить неприємно, але треба усвідомити, що настав час для такої сповіді перед самим собою, набратися мужності й звільнитися від механізмів психологічного самозахисту.
– Поясніть ще зв’язок між ступенями духовного розвитку людини та структурою її здібностей.
– Схематично цю структуру зображено в підручнику у вигляді круга. Це допомагає індивіду суттєво уточнити свої уявлення про власні професійні та інтелектуальні можливості. Якщо хтось опанував лише найпростіші професійні вміння й навички, засвоїв інформацію тільки про окремі технологічні процеси й цим задоволений, не працює далі над підвищенням свого інтелектуального й духовного рівнів, то залишиться тілесною людиною з нерозвиненим, одновимірним мисленням, яка бачитиме лише одну причину й один наслідок у тій чи іншій життєвій ситуації, а тому нездатна цілісно її проаналізувати. Проте навіть якщо ця людина, скажімо, все життя кластиме цеглу на будовах, вона все одно може бути цілком щасливою, і не слід на неї тиснути, виховувати: мовляв, чому ти добровільно прирік себе перебувати на початковому, першому, ступені розвитку, не прагнув і не прагнеш піднятися вище?
У посередньої людини, як її називали давні філософи, професійний та інтелектуальний потенціал може досягати того рівня, який має особистість. Але, на відміну від останньої, такий індивід ігнорує моральні норми, етичні цінності. Тому Мартін Гайдеґґер назвав посередню людину «ніщо». У компоненті умінь і навичок вона здатна засвоїти цілісну технологію й досить успішно послуговуватися нею, а в компоненті знань – опановує існуючу або навіть формулює нову теорію, проте вийти за межі наявної парадигми не в змозі. Мислення у цієї людини двовимірне.
Особистість – це той, хто засвоїв декілька суміжних технологій. У компоненті знань він спроможний створити наукову картину світу і в її контексті цілісно й критично мислити та діяти. Мислення такої людини тривимірне: вона здатна поєднувати в часі минуле, сьогодення і майбутнє, а в галузевому зрізі – економіку, політику і культуру.
Усе вже сказане про геніїв, котрих спонукають у житті ідеали, доповню ось яким парадоксом. У повсякденні вони дуже часто є «білими воронами», що нас дратує. А тому посередності часто з ними жорстоко розправляються.
Підкреслю такий на перший погляд парадокс теорії ступенів духовного розвитку: в соціально-політичному, моральному контексті до будь-якої людини в будь-якій ситуації маємо ставитися попри все як до особистості! Цей категоричний імператив сформулював Іммануїл Кант – один із тих світових мислителів, яких я вважаю геніями. Бо якщо я дозволю собі до іншого ставитись не як до особистості, то тим самим одразу деградую до ступеня посередності. Але в контексті сутності маємо розуміти, хто ця людина за своїм професійним, інтелектуальним та моральним потенціалом. За таких умов у суспільстві почне діяти закон «хто є хто і що є що?».
Мені не просто прикро, а часом навіть трагічно сприймати те, що нині людність не тільки в Україні, а й загалом у світі морально деградує, що нівелюється підхід до кожної людини саме як до особистості, незалежно від того, чи є вона такою, чи ні. Не може не насторожувати те, що багато хто дивиться на іншого лише як на засіб для досягнення якоїсь своєї мети. Це для більшості вже стало нормою викривленої моралі XXI ст.
– Особистість сама не формуватиметься. Банально повторювати в цьому контексті сентенцію про роль сім’ї та школи у вихованні молодого покоління, проте їх, як свідчить досвід уже не одного століття, ніхто не замінить…
– Буду критичним і самокритичним: нині ми, педагоги вищої школи, формуємо саме посередню людину, орієнтуючи юнаків і дівчат на засвоєння тієї чи іншої технології – не більше. Середня, а потім вища школа не вчать майбутніх фахівців критичного мислення. Взагалі, годі сподіватися від школи чогось іншого, якщо ми всі живемо в знеособленому суспільстві, де пріоритет належить посередній людині. Відповідно навчально-виховний процес як в Україні, так і в багатьох інших державах теж знеособлений. Десь із 70-80-х років минулого століття педагоги й філософи намагаються реформувати школу, але з того нічого не виходить. Через те, що й далі панівною залишається не особистісна, а знеособлена модель навчального процесу: вчитель, викладач орієнтують учнів і студентів не на критичне мислення, а на примітивну – лінійно-площинну або ж формальну логіку. У свідомість молодої людини закладають наратив, по суті, егоїстичний – думати лише про свій інтерес. Але ж особистість таким чином не сформуєш. Неодмінна вимога особистісної моделі навчального процесу – не лише для самого себе досягти рівня особистості, а й намагатися підтягнути до нього іншого. Якщо ж учитель або викладач не прагне до цього, то він насправді є просто особою, а не особистістю.
Поняття «особистість» великою мірою визначає здатність молодої людини до критичного мислення, формування якого у неї – це справа непроста, клопітка і тривала в часі. Сформувати критичне мислення у студентів лише одним навчальним курсом з критичного мислення, певна річ, неможливо. Треба починати з докорінної зміни всього навчально-виховного процесу в середній і вищій школах. А це революція, на яку людина панівного в суспільстві й державі типу – посередня – не наважується.
– Чимало педагогів, яких Ви ознайомлювали зі своєю теорією ступенів духовного розвитку людини, не погоджувалися з нею передовсім через закладене в ній заперечення звичного для всіх постулату, що кожна людина апріорі є особистістю. Ви, наскільки знаю, почали спростовувати цей постулат, працюючи ще в луганських вишах.
– Маю відповідний уже майже десятирічний досвід в Івано-Франківську. Мене залучили до виховних заходів у фізико-технічному ліцеї. Зміст занять стосувався вічних проблем людського буття – смислу життя, життєвого вибору, свободи, долі, теми ставлення до власного тіла тощо. Ці вічні проблеми, як випливає з моєї концепції, люди різних типів розуміють по-різному, залежно від того, на якому ступені духовного розвитку перебуває індивід. Я провів низку занять й опісля зробив серед дітей опитування. Його результати засвідчили, що більшість учнів сприйняли мою теорію цілком нормально, не вважаючи її якоюсь образливою для себе.
Інакше кажучи, діти спростували звинувачення, які доводилось мені чути від багатьох учителів міста й навіть моїх колег – викладачів-гуманітаріїв: «Ваша теорія антигуманна», «Хто вам дав право класифікувати людей?». Мене запросили на педраду підсумувати результати проведеної з учнями виховної роботи. Після мого виступу вчителі промовчали – не критикували й не схвалювали теорію ступенів духовного розвитку людини. Гіршою була ситуація в іншому коледжі: діти почали «міряти» своїх учителів, до якого ступеня духовного розвитку ті належать. Ця інформація дійшла до педагогів та директора коледжу. Вийшов конфлікт… Отже, учні не комплексують щодо моєї філософської концепції, а вчителям нічого сказати. Парадокс!
Уже коли почав викладати філософію в ІФНТУНГ і прочитав студентам лекцію про ступені духовного розвитку людини, то на мене написав кляузу студент – мій земляк із Донецька. Зустріли «в штики» цю наукову теорію і хлопці й дівчата, які приїхали на навчання в університет нафти і газу з Луганська. А от студенти-галичани виявили тонше її розуміння. Затим мені дали можливість прочитати курс лекцій в обласному інституті післядипломної педагогічної освіти. Так-от, на відміну від учителів і директорів освітніх закладів, чомусь не сприйняли моєї концепції шкільні психологи, тим самим засвідчивши, що вони перебувають чи не найдалі від розуміння людської сутності.
– Володимире Олексійовичу, а коли взагалі в історії світової філософської думки з’явилося оце, як тепер кажуть, фейкове твердження, що, мовляв, довкола нас усі є особистостями? Це твердження, яке ми чули на уроках суспільствознавства в школі, видається гіпертрофованим за своєю суттю для кожного, хто реально дивиться на речі. Бо виходить, що ми маємо вважати особистостями й осіб, недалеких за своїм розумінням смислу і сенсу буття, етичності тих чи інших способів досягнення життєвих цілей, та й навіть серійних убивць, грабіжників, інших аморальних типів. До того ж, як ми знаємо, можуть бути духовно й морально ницими навіть особи з дипломами вишів, а люди без вищої освіти – навпаки, відзначатися житейською мудрістю і найвищими чеснотами, не показним, а справжнім патріотизмом.
– Це привабливе на слух, але насправді оманливе твердження почали використовувати з часів Великої французької революції, яку я назвав би бидлячою, бо в результаті здобули владу представники буржуазії, які не мали на це морального права. Тоді філософи їм підіграли, сформулювавши «теорію», що, мовляв, кожен індивід є особистістю, хоча її критеріям зовсім не відповідали ті особи, котрі захопили владу. Я ж у своїй теорії підкреслюю, що найперший критерій для віднесення людини до особистостей – це сповідування нею засад християнської і загальнолюдської моралі, які мають бути покладені в основу життя й діяльності кожного з нас. У цьому контексті нагадаю філософську тезу українського націоналіста Дмитра Донцова, що ступені духовного розвитку людини слід розглядати саме в контексті внутрішнього, духовного буття людини, безвідносно до якої соціальної верстви вона належить.
– Під час презентації підручника «Філософія критичного мислення та прийняття рішень» вступав з Вами, його автором, в дискусію дехто з науковців, навіть членів очолюваного Вами міського філософського клубу, застерігаючи, щоб поділом людей за ступенями їх духовного розвитку не «законсервувати» для них такий стан речей: мовляв, кожен знай своє місце і не пнися з нижчого ступеня на вищий. Що Ви відповіли б тим, хто вважає, що нібито реалізація Вашої філософської теорії може дати якраз протилежний Вашим сподіванням результат – перекрити для індивіда шанс стати особистістю, піднятися у своєму розвитку на вищий щабель?
– Ці побоювання безпідставні й даремні. Межі між ступенями духовного розвитку досить умовні. Людина – динамічна істота: вона здатна до розвитку, але може й деградувати. Тож як філософ звертаюся до кожного, незалежно від віку: не засиджуйтесь довго на нижчому ступені свого духовного розвитку, а прагніть піднятися вище. Працюйте повсякчас і невтомно над своїм внутрішнім самовдосконаленням!
– А що Ви з позиції філософа хотіли б побажати ще у 2024-му читачам «Галичини» (серед них, можливо, є люди і з Вашої малої батьківщини, яких війна закинула на Прикарпаття), всім жителям краю, який став Вам уже не просто близьким, а схоже, за майже десятиліття життя у нас Ви, Володимире Олексійовичу, з ним уже й певною мірою поріднилися?
– Коли я 2014 року опинився на Прикарпатті, то відчув, що тут, на відміну від інших регіонів, ще присутній Дух, а втіленням Духу є Особистість. І я почав шукати для себе відповідь на запитання, які чинники сприяли цьому вельми позитивному явищу. Власне, українські галицькі філософи Юліян Вассиян, Олександр Кульчицький, Микола Шлемкевич і, безперечно, Греко-католицька церква впродовж тривалого часу наполегливо працювали над формуванням духовних засад людського буття.
Ось хто, образно кажучи, посіяв у ґрунт зерна – особистісні цінності, гінкі сходи яких не змогла повною мірою знищити совєтська влада за пів століття окупації краю, а після проголошення української Незалежності вони одразу ж віджили і буйно пішли в ріст – цим Галичина (хоча й тут не все ідеально) помітно відрізняється від моєї рідної Слобожанщини. На обкладинці наукової монографії «Метафізика суспільного й особистісного буття», яку я видав 2019 року, зображено івано-франківську ратушу, а навколо неї я попросив видавців розмістити портрети найвидатніших філософів, щоб вони допомагали Галичині й загалом Україні подолати знеособлене буття.
Я не просто мрію, а вважаю, що Івано-Франківщина за певних умов може стати філософським центром, і не лише України. Бо в цьому краю живе Дух творення добра і краси, який уособлюють багато неординарних людей.
За моїми спостереженнями, під час повномасштабної московсько-української війни у свідомості прикарпатців, зокрема молодих, відбуваються дуже швидкі й відрадні зміни. Студенти ІФНТУНГ уже не комплексують щодо моєї філософської теорії особистості, а навпаки, вважають, що вона показує їм напрям духовного розвитку. На запрошення хлопців і дівчат розповідаю їм про людську сутність. В університеті сформувався студентський парламент. Висновок мій такий: молодь у прагненні духовного розвитку випереджає своїх батьків. Після початку рашистської агресії проти України мені зателефонував один студент і сказав: «Досі в мене були певні сумніви щодо вашої філософської концепції. Війна їх розвіяла». Так, боротьба з путінським режимом, який хотів би знищити нашу державу й українську ідентичність, увиразнює істину, закладену в теорію ступенів духовного розвитку людини. Лише згуртування, консолідація зусиль і наших захисників на передовій, і тих, хто в тилу допомагає фронту, сприятимуть тому, щоб українці піднялися на особистісний ступінь буття. Притім нам усім належить зрозуміти, що в українській еліті не має бути посередностей – не їм, а особистостям має належати пріоритет, зокрема у політиці й освіті. Це я висловив короткою дефініцією «Особистість – принцип буття». І вважаю, що Івано-Франківщина має всі підстави започаткувати в Україні такий новий принцип життя людей.
Бажаю всім, хто ще не досяг рівня особистості, а хотів би стати нею, розпочати 2024-го поступ до цього високого ступеня духовного розвитку. Треба усвідомити, що людина, як кажуть філософи, – це її власна можливість. Тож від вас самих передусім залежить, чи залишатися людиною посередньою, а то й тілесною, як називали її у християнстві, чи стати особистістю у справжньому значенні цього слова.
