ВІРШІ З ВІЙНИ

Й свою спасать свободу, світе, час

Невже війни вогонь чи це лиш сниться?..

Й німіють ще не мовлені слова.

Та згусток волі нашої – мов криця:

Колони вражих танків розбива.

З молитвою, із вірою Христа

Боронимо світання України.

Ми нелюдів орду здолаєм, так! –

Й міста відродим, що лежать в руїнах.

Та ще запеклі з ворогом бої,

Аж сполохи кривавляться над краєм.

Агресор за поразки мстить свої –

Дітей вкраїнських бомбами вбиває.

О світе прагматичний! Наше небо,

Благаєм, заслони від бомб, ракет.

Ми у тривозі всі також за тебе:

Й сам ризикуєш увійти в піке.

А щоб вогнем не обпалило вас

І не вмивались матері сльозами,

Й свою спасать свободу, світе, час, –

Щитом закрий же небеса над нами!

11.03. 2022 р.

Над Маріуполем – рашистські «круки»…

Марії місто – гордий Маріуполь…

Тепер твоя стікає в море кров.

А я згадав блакитний неба купол,

З дитячим сміхом лагідний Азов.

Там літеплом живлющим пружні хвилі

У морі тіло пестили й моє…

Вервечка згадок тих, що серцю милі,

Заснути вже до ранку не дає.

У захваті був: «Ваше місто – красень!..».

Та інтернет до тями поверта:

Скрізь – глибоченні вирви від фугасів,

Воронки від снарядів тут і там…

Взяв, Маріуполю, тебе в облогу,

Щоб голодом і холодом зморить,

Сам біс. Він кинув виклик світу й Богу –

Вбив тисячі жінок, дітей, старих.

Не чайки білі вже над містом мирним –

Рашистські «круки» в небі голубім.

В сльозі пречистій розпачем безмірний

Відбився, Маріуполю, твій біль.

Чим зміряти жахіть війни хвилини,

Дитини ляк, що в мами на руках,

Трагедію смертей малят невинних,

Яких хоронять просто у дворах?

Чим зміряти страждання, що Вкраїні

Злий каїн заподіяв – сучий «брат»?

Я чую знов квиління те чаїне

Із берега, де хвилі б’ють в набат.

А «русскій мір» – загнилий, пранцюватий –

Свої нові «побєди» прославля:

У випалену землю «закатати»

Всіх нас заміривсь – навіть немовлят.

Цей «русскій мір»… Оскал звірячий в нього,

Та зуби кодло нелюдів злама.

В живих і мертвих, у святого Бога

Прощення вже нема йому. Нема.

13.03.2022 р.

Нам пережить «свою» війну судилось…

В столітті двадцять першому війну

Серед Європи розпалити – дикість.

Та лиш тепер весь світ сповна збагнув

Пуйла брехливість, підлість і дволикість.

Вогнем нещадним косим зайд із раші,

Бо Україна в світі цім – одна.

Життя фатально розділила наше

Межа зловісна – з орками війна.

Неждана? Тут питання, звісно, є:

Не вперш нам допіка мокшанська гнида.

Отримало «войнушку» від сусіда

І товариство, сиве вже, моє.

Чи ж кожному людському поколінню

«Свою» війну судилось пережить?..

Кінець їй буде – прийде неодмінно

Для нас усіх терпка звитяги мить.

Її навіки пам’ять збереже.

В скорботній тиші пом’янем на тризні,

Наллєм чарки і тим, кого уже

Між нас нема, – полеглим за Вітчизну.

14.03.2022 р.

Весна на тлі війни

15 днів весни –

і 20 днів війни,

які на них наклалися фатально.

Важкі бої ідуть –

ми окупанта лють

вгамовуєм вогнем гармат безжальним.

Нам шле весна привіт –

сміливий первоцвіт

вже забілів край шляху пелюстками.

Бійцям він промовля,

що наша це земля

і має в зайд горіти під ногами.

Де балки і ярки,

там жебонять струмки,

їх мова зрозуміла лиш вкраїнцям.

Заброди ж тут – чужі,

й дороги віражі

в кювет скидають БМП ординців.

І в час воєнних гроз

весна нічний мороз

уранці переможе неодмінно.

Так світло темінь зла

відвагою здола,

незламним духом воїв України.

16.03.2022 р.