Останнім часом мені будь-який потяг чомусь нагадує плин ріки, яка у своїх берегах несе і чисту джерельну воду, і смердюче шумовиння. Після того, як наприкінці зими – після скарг пасажирів на холоднечу і дзвінків на «гарячу лінію» «Укрзалізниці» – приміський поїзд «Івано-Франківськ – Стрий» почали формувати з плацкартних і купейних вагонів, спілкування випадкових попутників відчутно активізувалося. Люди почали вітатися навіть із незнайомими, відкривати їм своє наболіле, адже умови купе цьому дуже сприяють. Тож я навіть на своєму півторагодинному відтинку дороги з Івано-Франківська до Брошнева-Осади – через села Угринів, Павлівку, Ценжів, Майдан, Боднарів, Вістову, Калуш і Голинь – можу по самі вуха наслухатися різних оповідок, бувальщин і небилиць…

У цій уже сивій і в роках, але осяяній енергією жінці з Івано-Франківська, очевидно, живе світло віри, бо щойно вона зайшла у купе приміського дизель-потяга на зупинці в Майдані Ямницької ТГ і привіталася з нами, як увесь вагон ніби наповнився позитивом і комфортом. Вона дуже поспішала виговоритися:

– То сталось у нашому селі перед приходом других совітів, я ще була дітваком, то щось сама виділа, а дещо згодом мама розказували, – співучим голосом вела оповідь незнайома попутниця. – Біля села мала проходити лінія фронту, то всі люди у Майдані переживали, де перебути ті дні й пережити лихо. Бо у ліс із собою багато не візьмеш. Батько придумав викопати коло стайні велику яму, в яку і сховали все найцінніше і найпотрібніше для життя родини.

Коли ж відкотився фронт, то батько як добрий газда ту яму не засипав, а вирішив зберегти і використовувати за потреби – щоб праця не пропадала. Але та яма відтак принесла у життя нашої сім’ї більше гіркоти й болю, ніж фронт. Коли в село прийшли «визволителі», то влаштували всім у родині допити і катування – випитували, куди ділися вояки-упівці, що в тій ямі, як вони гадали, переховувалися.

Мама пояснювала, що там нікого й ніколи не було – яму викопали для господарських пожитків, а не як сховок. Та кати її не чули, а немилосердно знущалися. Били у груди прикладами – й мама падала горілиць у яму, відтак витягували її і знову били. Мамине тіло після таких знущань було синє, як спіла слива.

Пам’ятаю, як мого брата били по обличчю. Від страху та побоїв він, сидячи на порозі у стайні, тримався за голову і трясся, як у пропасниці… Я не забула, як московіти, посідавши на порозі хати, пороззувалися, повикидали свої старі, діряві й смердючі онучі, а відтак, пороздиравши на шматки мамині шалінові хустки і спідниці, зробили з них нові. Батько був у боївці і загинув у лісі від куль «стребків», а мама – у Дем’яновому лазі…

З Майдана до Івано-Франківська їхати недовго, а особливо, коли спілкуєшся з попутниками. Жінка намагалася встигнути ще більше розповісти про минулі роки, перестрибувала у розмові з одного епізоду на інший, а ми жодного разу її навіть не перебили, а просто слухали і відкладали у пам’яті.

В Івано-Франківську до купе зайшла, привітавшись, жінка до 70 років. Чемно прилаштувала свою не першої свіжості «кравчучку» у коридорі вагона й тихенько у кутику занурилась у свої думи. Я перший порушив мовчанку, запитавши, чи не на городи стелиться її дорога?

– Та ні, їду до Калуша, до своєї молодшої доньки, – відповіла з нетутешніми акцентами моя супутниця. – У мене дві доньки. Старша живе у США. Вона мене й змусила виїхати з Одещини на Прикарпаття. Мої діти мають чудові квартири як у центрі Калуша, так і в Івано-Франківську на вулиці Шевченка. От я собі й їжджу туди-сюди. Ось везу домашній фотоархів…

Хоч жінка і була формально переселенкою, щось у ній мене насторожило. Коли в розмові ми торкнулися теми війни в Україні, я не почув від неї жодного осуду на адресу російських загарбників. Вона ніби була й проти війни, але не загалом, а лише проти такої, що «не за правилами». Тож, як видавалося, не мала нічого проти нищення України та її дітей…

А дізнавшись, що я їду до батьків у Брошневі-Осаді, моя попутниця враз ожила, оскільки свого часу жила в селищі, і з радістю чи навіть зверхністю почала розповідати про прикарпатське минуле свого покійного батька-«енкаведиста», який, мовляв, був великою людиною – дослужився до поважних чинів і посад.

– Його всі поважали і любили, бо батько був добрий, – почала розповідь про ката з добрим серцем його донька-переселенка. – Коли я була маленькою, то не мама, а він чи не найбільше мною опікувався. Один чоловік був батькові настільки вдячний за його свого часу лояльне ставлення до родини, що, працюючи на молоковозі, до останніх днів батькового життя привозив нашій родині свіжу сметану, молоко, вершки… Та й у Брошневі-Осаді про мене завжди дуже дбали, були мені раді та щиро чекали мого приїзду. Коли свого часу я жила у селищі з двома маленькими доньками, то вчителька щоразу до мене заходила і приносила їжу. Повна сумка учнівських зошитів обтяжувала їй руки, а вона ще й нам щось смачне аж до хати доставляла. Батько за життя розповідав, що в одному бою з вояками УПА з тридцяти підпорядкованих йому «стребків» залишилося тільки троє. Завжди відтак казав, що Бог його вберіг, бо він був і є хорошою людиною…

Балаканина цієї жінки мене втомила, і я на якийсь час вийшов у коридор передихнути. Неподалік Калуша переселенка дала мені паперову хустинку, на якій були записані її прізвище, ім’я та номер телефона, і попросила передати для контакту в одну родину в Брошневі-Осаді, в якій часто гостювала та про яку нам розповідала. Я добре знав цю родину, адже йшлося про мою колишню вчительку.

Намалювавши рожевою помадою губи, жінка до самого Калуша не промовила вже ані слова. А відтак моя дружина, котра тоді їхала разом зі мною, розповіла мені ту частину оповіді нашої попутниці, яку я не почув, коли виходив у коридор. З’ясувалося, що родина моєї колишньої вчительки, як гордо зізналася попутниця, так «щиро і з любов’ю» ставилася до доньки ката-«енкаведиста» навіть після того, як її «добрий татко» убив їхнього родича…

Я ще собі тоді подумав, що хіба можна навіть стільки років по тому й далі підтримувати стосунки з родичкою вбивці. Хіба не пора вичавити з себе рабську психологію? Але я помилявся. Прийшовши до доньки моєї вчительки й показавши записку від колійової попутниці з номером телефона, я почув неочікувані, але дуже гідні слова:

– Ігорю, я її навіть на порозі бачити не хочу…

І мені стало так добре, ніби від гордості за свою односельчанку крила виросли.

Думаю, дивно не лише мені – уродженцеві бандерівської Калущини, а незрозуміло й іншим прикарпатцям, чому коли в Україні триває війна, діє закон про декомунізацію і громади позбуваються гнилої спадщини радянщини, біля перехрестя автодоріг на Калуш, Галич та Івано-Франківськ у Боднарові Калуської ТГ ми вимушені споглядати бетонне погруддя «героя-визволителя» – такого собі сталінсько-комуністичного боввана з п’ятикутною зіркою? Відповідь на це резонне запитання появилася після розмови із жителькою Боднарова під час поїздки потягом «Івано-Франківськ – Стрий». Та розмова мене переконала, що то не Боднарів «поклав на вуха» російські ЗМІ, як недавно повідомляли деякі наші місцеві медіа, а російське «мід» своєю відповідною заявою з того приводу поклало на лопатки галицьке село, яке загалом живе під кольорами українського прапора з бандерівською ознакою.

– Що нового в селі, що люди кажуть, доки буде той «визволитель» у Боднарові вдень і вночі проводжати прикарпатців до Стрия, Галича чи Івано-Франківська? – запитав я уродженку цього відомого села?

– А ви що хочете, щоб на Боднарів москалі бомби чи ракети кинули? – ледь не з докором і обуренням відповіла вона. – Для вас головне – декомунізація, а села не шкода? Хотіли перепоховати ті останки на цвинтарі – і рішення було, і визначили виконавця робіт. Але ви чули, що заявили відразу після того у росії (ще в лютому там на офіційному рівні висловили обурення планами демонтажу відомого пам’ятника в Боднарові. – Ред.)? Отож-бо… Відтак провели у громаді опитування: люди виступили проти знесення погруддя і перепоховання останків похованого під ним. А що пам’ятник на могилі комусь заважає? Той «визволитель» був молодий, що він там винен…

Такі слова я вже чув не раз і від інших жителів Боднарова, яких зустрічав у приміському поїзді. Зізнаюся, що було від них дуже гірко й боляче. А як же в тих містах і селах Прикарпаття й України, сини яких уже віддали своє життя за Україну чи сьогодні воюють на фронті, знищуючи рашистів? Їм та їхнім родинам не страшно? Чи, може, той бетонний бовван для Боднарова дорожчий, ніж життя українських захисників?!

Дебела і вже немолода жінка – уродженка села Павлівки й жителька Івано-Франківська, зайшовши у купе, привіталася голосно й по-християнськи: «Христос воскрес!». Та коли зав’язалася розмова, то її слова збили мене з пантелику: так у часі війни з російськими загарбниками проповідують або сектанти – на виправдання своєї неучасті у захисті України, або церковні пропагандисти – представники московського патріархату як посіпаки російських загарбників, а чи й матері, батьки, дружини й кохані тих чоловіків призовного віку, котрі втекли від війни за кордон, зуміли «відмитися» від мобілізації чи кудись заховалися від неї.

– А що, у нас хіба офіційно триває війна? – вдарив по вухах знайомий мотив українського пристосуванства. – Я знаю, що спочатку було АТО, а тепер – ООС. Яка війна? Брати убивають своїх братів. Ні, мої хлопці не хочуть добровільно йти на фронт – там воюють за гроші, а моїм онукам вони не потрібні.

– Війна з Росією триває вже дев’ять років. Хіба добровольці, які ще 2014-го першими стали на захист України, думали про зарплати? Чи, може, теперішні її захисники йдуть на фронт задля заробітків? А скільки ще життів мають віддати українці, щоб відчули такі, як ви, що триває війна з російськими загарбниками, як би її не називали, – АТО, чи ООС? – вибухнув я від почутого.

Відчувши, що ситуація у купе стає вкрай наелектризованою і що її ніхто тут не підтримає, жінка почала вже співати по-іншому. Та ми вирішили більше не тратити свої час і нерви на таку марноту, як бесіда з нею – почали молитися на вервиці до Богородиці.

А якось під час чергової поїздки потягом «Івано-Франківськ – Стрий» у наше купе двоє пасажирів – мати з сином – зайшли аж у Голині. І було нам дуже шкода, бо нам уже на наступній зупинці довелося, на жаль, з ними розпрощатись...

– Одразу видно, що то ваш син, – звернувся я до жінки й кивнув на чоловіка у військовому однострої і з втомленим поглядом, – дуже схожі.

– Так, то мій син – ви добре запримітили. Син – воїн ЗСУ і, дякувати Богові, за два роки вже вдруге приїжджає додому в коротку відпустку. Воює в самому пеклі, – аж засвітилася жінка. – Їдемо до Гошева на Ясну Гору – подякувати Богові у монастирському храмі Преображення Господнього і поклонитися Матінці Божій коло Гошівської чудотворної ікони за Її небесний покров...

Я міцно потиснув ціпку руку українському воїнові, а моя дружина, розчулившись від переповнення емоціями вдячності, попросила: «Чи можна вас поцілувати за те, що бережете Україну й нас, – і кинулася на шию воякові...

Потяг «Івано-Франківськ – Стрий» перед зупинкою у Брошневі-Осаді скреготав і поволі пригальмовував хід: час було виходити. Прощаючись, я зловив на воїнові гоноровий погляд його матері – глибокі очі жінки аж сяяли від щастя... Хоча наша розмова з цими людьми того дня була найкоротшим спілкуванням за час поїздки, але емоції нас переповнювали через край. І я навіть подумав, що, напевно, було б дуже добре й актуально на всіх вокзалах та автостанціях України організувати своєрідну всеукраїнську варту рукостискання – щоб із вдячністю тиснути руку кожному воїнові, котрий їде на фронт чи повертається з передової, з війни, яка, крім усього іншого, мовби розділяє життєплин українського суспільства на чисту воду й шумовиння.