Сіла у громадський автобус №27, їду до облгазу. На наступній зупинці заходить до салону імпозантна, доглянута пані років 70 з хвостиком – у широкополому капелюсі, з нафарбованими яскравими губами й нігтями, і сідає біля мене. Спочатку вона була привітною й усміхненою, очевидно, хотіла поспілкуватися. Заговорила першою:

– Обідній час. Куди, цікаво, їдуть люди?

– Хто куди, – відповідаю. – А ви, наприклад, куди прямуєте?

– Я до поліклініки, а ви?

– А я до облгазу.

– Маєте якісь проблеми з газом? – цікавиться сусідка.

– Так, – кажу, – і не лише я. З травня помінявся постачальник газу – був «Івано-Франківськгаззбут», а став «Нафтогаз України», але людей про це не попередили, тому вони надіслали платіжки за спожитий газ у травні на рахунок «Газзбуту». А тепер мають проблеми – новий постачальник виставляє борг, часто невмотивовано збільшений до кількох тисяч гривень. І щоб розібратися з цим і з тим, як переадресувати травневу оплату на новий рахунок, щоб дізнатись, як це зробити і куди тепер надсилати показники, треба вистояти на вулиці величезну чергу в контакт-центрі облгазу. А в цій черзі більшість пенсіонери – серед них і хворі, і люди з костурами, їм ніде присісти і від сонця сховатись…

Я вже другий день стоятиму в черзі, вчора вистояла три години, але прийом закінчився за 10 людей до мене. А хіба не можна було заради сотень тисяч людей «Нафтогазові» домовитись із «Газзбутом», щоб той автоматично переніс усі сплачені йому жителями міста травневі гроші на новий рахунок? Чи, може, хтось зацікавлений у тому, щоб половина людей, передбачаючи такі поневіряння, вирішила зберегти свої час, здоров’я та нерви й змиритися з переплатою, подарувавши її якимось спритникам?

– Ну, – каже моя співбесідниця, – владі краще знати, що треба робити!

– Ви вважаєте, що влада завжди має рацію? – питаю в неї.

– Так! І президент Зеленський знає, що треба нашій державі, і все він робить правильно! – так вивернула сусідка, що аж збила мене, як кажуть, з пантелику.

– Звідки ж, – кажу, – Зеленський набрався досвіду державного будівництва, якщо до президентства він керував лише «95-м Кварталом», а серед його жартів навіть було чимало антиукраїнських?!

Тут моя сусідка вмить змінилася в обличчі, перейшла на злобний крик і, пильно вдивляючись у мої очі, чи то спитала, чи просто образила мене, перейшовши на «ти»: «Схоже, ти москалька і переселенка?!».

(Хоч я з нею, як і з усіма іншими, розмовляла українською, але моя мова, звісно, відрізняється від мови місцевих: я не кажу «видиш», «всьо» і «тоже» (замість «бачиш», «все» і «теж»), «файно», «чотИрнадцять», «РОман», «булО» і «будЕш» - (велика буква - це наголоси)), що дозволило, очевидно, цій імпозантній пані зробити висновок, що я східнячка. А в її уявленні, мабуть, усі східняки є «москалями», незалежно від їхньої мови спілкування).

Я навіть не встигла відповісти їй, та вона, швидше за все, і не потребувала цього, і вибухнула тирадою:

– Ти приїхала сюди до бандерівців, так знай: не смій ображати нашого президента! Він герой! І не тільки для України, а й для всього світу!!! Мало вас там повбивали, так ви ще сюди приїхали і будете нам, бандерівцям, вказувати, який має бути президент? Тобі погані бандерівці? Їдь додому!..

Вона з такою неочікуваною для мене ненавистю кричала, нібито я винна в усіх її особистих проблемах. Зізнаюсь, на мене за мої 60 років так ще ніхто не кричав і, чесно кажучи, я від цього зніяковіла… Не можу відповідати криком на крик і хамством на хамство, тому лише мовчала. Правда, окрім сусідчиного галасу, ще почула, як одна пасажирка збоку промовила: «Який там він герой?..».

На «добру згадку» про таку «чемну» пані захотілось її сфотографувати, але вона вдарила мене по руці, схопила мій смартфон і з силою кинула його якнайдалі в салон автобуса.

Тут транспорт під’їхав до її поліклініки, вона рвонула до виходу, продовжуючи кидати на мою адресу образливі фрази. А далі її підтримала жінка з переднього сидіння, пригрозивши мені (незрозуміло, за що) поліцією.

І все ж таки знайшовся в автобусі один уже немолодий інтелігентний чоловік – свідок нашої з імпозантною панею «розмови» на політичну тему, – який підняв кинутий нею смартфон і передав мені. А пасажирці, котра страхала мене поліцією, сказав, киваючи в мій бік: «Ця пані таки права!» (за що я йому подумки красно подякувала).

Отакий стрес випало мені пережити дорогою до облгазу… А потім подумалося: це ж якою рабинею треба бути, щоб так благоговіти перед будь-якою владою і так несамовито її боронити від будь-якої, навіть небезпідставної критики!

І само собою виникло порівняння ситуації, яку мені довелось пережити, з тим, що відбувається в Росії навіть за натяк на критику влади або її дій: там такого відчайдуха-правдолюбця тут же поліція забере і він отримає за це чималий термін або перехожі поб’ють, ставши свідками прояву такої критики.

Але ж Україна – це нібито не тоталітарна азійська, а демократична європейська країна! Тож шануймося, люде, і шануймо тих, хто чимось від вас відрізняється – чи територією походження, чи здатністю говорити вголос те, що думає…