28 червня 1919-го на станції Балин теперішнього Дунаєвецького району на Хмельниччині розстріляли засудженого воєнно-польовим судом військ Української Народної Республіки до страти видатного українського військового діяча Петра БОЛБОЧАНА (1883 – 1919). Полковникові армії УНР було лише 35.
Заведено вважати, що один із найталановитіших воєначальників доби УНР став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії цивільних партійників, які називали себе «верховною владою» УНР. Та насправді, як видається, то більшовики руками деяких зверхників республіки усунули «цього грізного противника радянської влади». Адже червоні комісари так боялися Болбочана, що обіцяли винагородити того, хто вб’є його чи приведе до них живого, 50-ма тисячами золотих рублів, які за тодішніми мірками були великими коштами.
Правда, навіть з таким розтиражованим скрізь оголошенням їм нічого не вдавалося вдіяти. Задля ліквідації Болбочана не раз засилали шпигунів, точніше, кажучи по-сучасному, професійних кілерів – бандитів-убивць, перед якими ставили завдання за будь-яких обставин знищити українського командира. Ті найманці навіть спромоглися здійснити аж два замахи на життя полковника. Та, на щастя, він не постраждав.
Це дуже дратувало більшовиків. Утім, не тільки їх. Запеклі противники червоних – білогвардійські командувачі – так само заочно ухвалили було непримиренному недругові більшовицької росії смертний вирок. І їм теж не щастило з його виконанням… І лише цілій групі організаторів і виконавців з-поміж різного рангу діячів Директорії УНР, якій П. Болбочан служив вірою і правдою, це вдалося.
Чому ж П. Болбочана так ненавиділи в обох ворожих таборах? І як сталося, що його, котрого вважали рятівником УНР, врешті-решт прибрали не лише з театру бойових дій, а й із життя свої? Та чи справді то були «свої», такі самі щирі українці за духом, як він, етнічний молдованин?
Зірка Болбочана як державника-патріота України, а доти – капітана російської імператорської армії, котрий воював на фронтах Першої світової війни, почала сходити з початком Української революції 1917–1921 рр., коли він взявся за організацію українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український республіканський полк. Та оскільки його солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, підрозділ роззброїли, а казарми розстріляли з гармат.
Та на початку 1918-го П. Болбочан сформував уже в Києві Республіканський курінь, до якого ввійшло близько 500 осіб – переважно представників інтелігенції та свідомих своєї мети проукраїнських офіцерів царської армії й на чолі якого він брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків на заводі «Арсенал» у столиці України того самого року. В лютому ж Республіканський курінь реорганізували у Другий Запорізький піший курінь і приєднали до Окремого Запорізького корпусу, який очолив П. Болбочан.
«Запорожці» стали одним з найбоєздатніших з’єднань Армії УНР, яке відіграло ключову роль у звільненні Києва від банд Муравйова наприкінці лютого 1918-го та під час визволення навесні від більшовиків Лівобережжя й Південно-Східної України. А тріумфом їхнім, як і всього тодішнього українського війська, стала Кримська операція, коли головні підрозділи Запорізької дивізії, в яку переформатували однойменний окремий корпус, та придані їй інші бойові частини під загальним командуванням П. Болбочана здобули півострів.
До речі, німецькі військові, які тоді відповідно до умов Брестського мирного договору допомагали армії УНР зачищати українські терени від червоних, були вражені блискавичним проривом українців через «непрохідне озеро Сиваш» у тил більшовицьких військ та їхнім розгромом. 24 квітня «запорожці» взяли Сімферополь… (Ширше про блискучий з погляду військової стратегії й тактики «Кримський похід» Болбочана, що мав би ввійти у підручники з мілітарного мистецтва, якби ім’я полковника, як і саму Україну, на довгі роки не покрило забуття, можна прочитати в документальній повісті Сергія Громенка «Забута перемога» (2018), яку легко знайти в інтернеті).
Так лише через два місяці після створення першого збройного формування УНР тоді ще підполковник Болбочан спромігся досягти того, що потім не вдавалося зробити ні більшовикам, ні представникам Білої гвардії… З жовтня по грудень 1918 року «запорожці» вели виснажливі бої з більшовиками на українсько-російському кордоні на північ від Слов’янська. І саме через їхні тодішні військові успіхи в боротьбі з Червоною армією за голову їхнього командира більшовики пообіцяли ту високу винагороду.
Звісно, протягом існування УНР не лише Запорізька дивізія, а й корпус Січових стрільців Євгена Коновальця та військовики Володимира Оскілка були найбоєздатнішими в армії республіки. У цих підрозділах панувала зразкова військова дисципліна і вони найкраще виконували поставлені завдання. Але саме П. Болбочана більшовики удостоїли такого «коштовного» визнання.
Під час другого наступу червоних на Україну 1919-го полковник командував Лівобережним фронтом, який узяв на себе удар усіх радянських дивізій. У нерівній боротьбі українська армія не вистояла й відступила до Кременчука. Після цього вимушеного відступу П. Болбочана звинуватили у здачі Харкова й Полтави без бою. Хоча було всім зрозуміло, що якби не цей відхід, то УНР втратила би свої найкращі військові підрозділи.
Втім, з огляду на ті інкримінації не мовчав і сам полковник. Загалом він постійно й доволі різко критикував суперечливу державну політику УНР у форматі як її Центральної ради (ЦР) на чолі з Михайлом Грушевським, так і Директорії Симона Петлюри, і вказував на їхні явні прорахунки. Тим-то представники соціалістичних поглядів на чолі з Володимиром Винниченком чи не повсякчас вимагали для П. Болбочана суворого покарання, адже він був перешкодою на шляху порозуміння уряду УНР з радянською росією. У цьому сенсі дуже показовим був епізод під час згаданого вище звільнення Києва від «муравйовців», коли Болбочан, корпус якого став тим авангардом об’єднаних німецько-українських військ, який першим увійшов до столиці України, наказав зняти червоні прапори з державних будівель та використовувати надалі тільки національну символіку. Це викликало обурення й критику серед лівих фракцій ЦР.
Зрештою, українські невдачі на фронті війни з більшовицькою росією на початку 1919 року, викликані, як на наш погляд, більш об’єктивними обставинами, ніж чиїмись персональними прорахунками, послужили тільки приводом до того, що П. Болбочан опинився, сказати б, у гучній публічній опалі, в тій немилості правлячих кіл, з якої йому вже не вдалося вийти живим.
Річ у тім, як стверджують українські історики, що глибина конфлікту між людьми типу Болбочана й соціалістичною ЦР проявилася вже на Першому українському військовому з’їзді 18 травня 1917 року, що його організував натхненник української мілітарної сили Микола Міхновський і який, проте, своїм збільшовиченим виступом нейтралізував згаданий В. Винниченко, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії. Тоді чи не вперше схрестились у протистоянні дві протилежні концепції розвитку держави: націоналістична й соціалістична, самостійницька й залежна. На жаль, перемогла остання, виражена в таких Винниченкових словах на тому форумі: «Не своєї армії нам, соціалістам-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі».
Що це самовбивча позиція, українцям показав уже наступний, 1918 рік. А що такі погляди-переконання можуть призвести лише до катастрофи, засвідчує й наш сьогоднішній досвід. Болбочан же відразу категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Він вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську республіку, а не за єдину росію, яка б вона не була, – монархічна чи більшовицька». І ще навесні 1918-го, коли УНР якраз збройно утвердилася на більшій частині України, могло видатися, що лінія безкомпромісної боротьби за самостійну Українську державу, прихильником якої був Болбочан, має перемогти. Але не вийшло…
22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування військами й заарештували. То був його перший арешт. Причому доручили керувати тією безпрецедентною акцією сотникові Омелянові Волоху, котрий потім здійснив аж кілька антиурядових виступів і, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків. І це дозволяє припускати, що цей арешт полковника – діло рук московської агентури та її крадькуватих холуїв.
Та хоч як, а ображений вимушеною відставкою П. Болбочан уже 26 січня оприлюднив у Києві лист, у якому зазначив таке: «Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ підіймається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР іде назустріч більшовизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями й писарцями».
До речі, яке суголосся з українською сучасністю звучить у цих словах! І не лише з теперішньою її добою, в умовах діяльності «слуг народу», а й з багатьма попередніми моментами з понад 30-річної історії новітньої незалежності України…
Правда, слідство у справі П. Болбочана вели вкрай повільно – його навіть випустили з-під варти, але відправили зі столиці якнайдалі на периферію. Є свідчення, що якийсь час полковник жив у Станіславові. Втім, цей момент з його біографії мало досліджений. (Може, хтось із прикарпатських істориків зміг би розповісти про те ширше?). І лише наприкінці травня того самого 1919-го в Директорії придумали, що робити з опальним полковником, як відсунути його з чільних напрямів змагань за «українську справу» кудись на задвірки.
Вирішили відрядити Болбочана до Італії для створення з інтернованих туди західними аліантами бійців українського походження з-поміж військовополонених армії Австро-Угорщини, яка вкупі з Німеччиною зазнала поразки у Першій світовій. Полковник зрозумів, що його просто хочуть збутися, та все ж вирішив їхати. Проте він так і не встиг вирушити за кордон.
За однією версією, П. Болбочан поїхав на передову, щоби попрощатися зі своїми «запорожцями», які тримали фронт під Проскуровом. За іншою ж – нібито самі бійці його корпусу звернулися на початку червня 1919-го до інспектора УНР Гавришка з клопотанням про повернення полковника на посаду їхнього командира. І той, мабуть, з огляду на те, що у «ставці верховного головнокомандувача» про Болбочана вже дещо призабули, погодився з тих мотивів, що нове-старе керівництво піднесе бойовий дух вояків. Та Болбочан, прибувши до тодішнього командира Запорізького корпусу Сальського, буцімто взявся агітувати його збройно виступити проти Директорії, оскільки, мовляв, там засіли самі комуністи й зрадники…
Ясна річ, що в секретаріаті головного отамана неабияк розлютилися, дізнавшись про таке. Полковника негайно арештували, і цього разу вже не йшлося про якесь слідство. Небезпечного Болбочана вирішили позбутися раз і назавше в найрадикальніший спосіб. Уже на третій день після арешту воєнний трибунал Директорії звинуватив його у невиконанні наказів (зокрема у відмові стояти на смерть у Полтаві й Харкові), незаконному захопленні командування військовою частиною, в агітації проти Директорії й намаганні скоїти військовий переворот тощо та засудив до смертної кари…
Як знову різноголосо стверджують історики, звернення чи то самого П. Болбочана, чи його соратників безпосередньо до Симона Петлюри з проханням про помилування, нічого не дало. 35-річного полковника УНР розстріляли неподалік Кам’янця на Поділлі, де й поховали. Так на втіху більшовикам і білогвардійцям прибрали командира, котрий «брав» Крим.
А чого варта знову ж таки з висоти нашого нинішнього досвіду сама картина страти полковника. Його вивели на розстріл у безтямному стані, він не зовсім усвідомлював, що діється з ним. Адже перед тим катували вже засудженого до неможливості. (І як таке могло бути?!). Почасти через це, а також тому, як писав відомий український письменник Борис Антоненко-Давидович у своїх мемуарних «На шляхах і роздоріжжях», що він як військовик «не зміг сприйняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи».
Причому, як писали очевидці тієї драми, зокрема секретар державної слідчої комісії у справі П. Болбочана Я. Кривицький, стрільці з так званої розстрільної команди двічі відмовлялися виконувати наказ вбити командира, котрий був вельми популярний не лише серед «запорожців» і вищих чинів тодішнього українського війська, а й чи не в усьому його низовому середовищі. Тоді розлючений цим помічник начальника штабу армії Директорії Микола Чеботарьов (Чеботарів – ?), уродженець Полтави та, ймовірно, з потужним російським «слідом» у своєму роду), котрий керував стратою і якого вважають чільним натхненником ліквідації полковника, «вихопив наган і власноруч двічі вистрелив П. Болбочану в голову. А по тому вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями».
Сам Чеботарьов, котрий пізніше став начальником контррозвідки УНР, уже перебуваючи в еміграції, категорично заперечував свою причетність до ролі ката у страті полковника. Та чи варто вірити йому, котрого й у самій Директорії недолюблювали за його безпощадність і високу конфліктність на тій посаді?
Втім, не казатимемо нічого. Як однозначно «людина Петлюри» чи не від самої появи пана Симона в політиці, Чеботарьов загалом являв собою вельми строкату натуру. Як визнають і російські історики, його йменували «згубником волелюбного українського духу» – це він, по суті, вогнем і мечем викоренив отаманщину на Правобережжі, яка не лише шкодила українським інтересам – нерідко «батьки» зводили нанівець плани й наміри і червоних, і білих завдати поразки військам Директорії.
Не в захопленні були від його діянь й більшовики – в радянській літературі його навіть нарекли «петлюрівським Малютою Скуратовим». Хоча «Скуратов» до останніх днів свого життя – на всіх посадах при С. Петлюрі, в тому числі і як начальник особистої охорони отамана в емігрантському середовищі, зоставався переконаним марксистом. Словом, неоднозначні були часи і вкрай контрастні особистості творили сукупно і праведною, і грішною діяльністю те, що називаємо нині історією...
Прірву між Болбочаном та його катами відобразила історик і політик Ірина Фаріон, яка свого часу описала відгуки про розстріл Болбочана. За її словами, було моторошно сприймати мотиви вбивства полковника, озвучені зокрема партійним побратимом Петлюри Б. Мартосом (належав до Винниченкової УСДРП): «От питаєте мене, чому розстріляли Болбочана? Уявіть собі панка – виголений, напудрений, надушений, в лакованих чоботях чи з нагаєм у руці… Та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було б з нами, якби запанувала його реакція! Треба було його розстріляти, то й розстріляли!».
Після таких одкровень навіть не хочеться читати слова істориків про те, що, мовляв, «нині важко визначити, чи були справедливими інкримінації на адресу П. Болбочана». Ясна річ, що той воєнно-польовий суд, який ухвалив такий вердикт полковникові, був і короткочасним, і не надто витонченим у пошуках доказів його вини. Зрозуміло, що Болбочан не симпатизував значній частині представників Директорії, особливо В. Винниченкові й самому С. Петлюрі. Це навіть доводити не треба було. Та чи справді збирався він підняти «запорожців» на бунт? Навряд.
Більше схоже на те, що в оточенні головного отамана ще перебували під враженням «оскілківщини» – невдалої спроби наприкінці квітня 1919-го згаданого вище В. Оскілка, тодішнього командувача Північною групою армії УНР, скинути «з престолу» Петлюру, штаб якого вже перемістився тоді до Рівного. Але так чи інакше, П. Болбочан як один з найуспішніших воєначальників УНР став і єдиним страченим за рішенням трибуналу її Директорії. З огляду на загальний розгардіяш громадянської війни, коли було заведено без особливих передмов ліквідовувати ворогів, мародерів, дезертирів, в тодішніх українських «верхах» вирішили принагідно позбутися й занадто самостійного та амбіційного полковника.
Звісно, чоловік не був ідеальним. Помилявся й він. Особливо в політичній площині. Скажімо, в листопаді 1918-го полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Так, полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову – зберегти від руйнування державний апарат Гетьманату. Цю його вимогу спершу прийняли як доцільну, як само собою зрозумілу потребу, та згодом її порушили. Й історія теж довела, що виступ Болбочана проти Скоропадського був принаймні особистою помилкою полковника. Але він тоді про це не думав, оскільки діяв не з персональних мотивів, а в ім’я самостійної Української держави...
Є підстави стверджувати, що трагічна загибель П Болбочана від рук чужорідних «своїх» – це не лише вияв війни із зовнішніми ворогами, а й елемент означеного вище протистояння двох концепцій формування УНР, точніше – боротьби з українською правою ідеєю всередині країни. Словом, те, що ми спостерігаємо й тепер, століття по тому. Тоді це доволі скоро призвело до краху молодої республіки, а відтак – і до голодоморів та довголітнього совєтського рабства. І воно може повторитися й нині, якщо уроки тієї історії не буде засвоєно, як кажуть у середовищі нинішнього українського «правого руху», де фігура Болбочана залишається досить-таки культовою.
Справді, хоч як, а перемоги й загибель полковника не лише мовби уособлюють тріумф і трагедію УНР. Його доля, історія життя та смерті, чи не найдужче перегукуються з українською історією 2014–2023 років. Як на автора цих рядків, постать 35-річного полковника УНР наскрізь актуальна для нашого часу. Навіть попри те, що деякі українські історики навіть сьогодні всіляко применшують значущість його військових діянь, хоча й визнають, що та вкрай сум’ятна доба, в якій П. Болбочан захищав Українську державу від зовнішніх ворогів і всіляко протистояв її внутрішнім недругам, схибленим (даруйте за таку відвертість) на соціалістичних ідеях, ще мало вивчена. Бо ті інсинуації на його адресу перекреслює як хибні лишень одна фраза одного з воєнкомів більшовицького війська, що взимку 1918–1919 рр. штурмувало Україну, – Володимира Антонова-Овсієнка, котрий визнав: «Допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би…».
Утім, вичерпніше про це, а також про харизму полковника «запорожців», якого ще йменували «характерником» нового часу, – у завершальній частині нашого мінінарису про нього в «Галичині» надалі.
