Часто і не знаєш, хто живе з тобою поруч. У цьому разі йдеться про позитив. Звернув увагу ще кілька років тому, що в нашому під’їзді оселилися нові мешканці. Молода невисока худенька жінка. Середнього зросту, фізично розвинений чоловік. Ми ввічливо віталися одне з одним, на тому і всі контакти. Щоправда, зауважив, що чоловіка бачу доволі рідко. Та тепер це не дивина. Може, десь на заробітках… Зрештою, що мені до цього? Але імпонувало те, що теплої пори року майже щонеділі жінку з дитячим візочком можна було побачити на подвір’ї нашої греко-католицької церкви. Якось ішли туди разом та, як кажуть, по-сусідськи розговорилися. Світлана ніби мимохіть зазначила, що приїхали зі Сходу… Виходить, переселенці. Та її бездоганна українська мова не могла не викликати подиву й захоплення. Тим більше, що вона з Луганської області і до 2014 року жила у смт Новопскові. Від її будинку до кордону з Росією лише 18 км. Водночас жінка пояснила і відсутність чоловіка. Виявляється, він на війні.

До початку 2013 року Світлана працювала на місцевому тепличному комбінаті агрономом із захисту рослин. Коли підприємство закрили, стала кореспондентом місцевої газети, яка мала проукраїнську позицію. Досконале знання української мови жінка пояснила так: «У школі я ходила в український клас. Це було дуже «немодно» тоді, дітей в ньому навчалося небагато. Із п’яти паралельних класів ледве сформували один. Але мої батьки мали принципову позицію щодо рідної мови. Якось батько ніби жартома сказав, що кожен українець має знати «Кобзар». Тож я щовечора просувалася у вивченні віршів Шевченка. Тато попри те, що «технар», працював на газокомпресорній станції, в будівельній компанії, творча натура. Маючи абсолютний музичний слух, може грати буквально на всіх інструментах. Його навіть запрошували до консерваторії, це при тому, що музичної школи він не закінчував».

Тож нічого дивного, що Світлана пішла працювати саме в українську газету. Цікаво, що засновниця видання – не просто російськомовна жінка, а суто з російським корінням. Та газету, котра мала серйозного конкурента – проросійське видання, довелося закрити через брак фінансування.

Паралельно з кореспондентською діяльністю Світлана давала приватні уроки з підготовки дітей до школи: ще працюючи агрономом, здобула другу освіту – вчителя початкових класів. А до того закінчила школу мистецтв, музичний та художній класи. «Я переконана, що вчитель початкових класів та дошкільної освіти має бути всебічно розвинений, щоб, окрім навчання читання та письма, зуміти розкрити дитину багатогранно», – каже вона.

У тому ж 2013 році вона познайомилася з Дмитром Смигуновим. Він сам з Вінниччини, а прізвище російське, бо тато з Кубані.

– Взагалі Діма дуже цікава різностороння людина. Він може працювати з будь-яким матеріалом – чи з деревом, чи металом. Переконаний: якщо хтось зробив, то може і він зробити. Наприклад, одного разу дістав швейну машинку, доти ніколи не шиючи одягу, розпоров старий дитячий костюмчик, подивився, як робити викройки, і пошив новий для нашого маленького сина Ростика. А ще він агроном від Бога. Якось, коли ми вже жили в Богородчанах, Діма приїхав у відпустку і зауважив понівечені яблуньки біля гаражів. Чоловік знайшов матеріал для щеплення, наразі ці дерева вже мають подекуди метрові гілки гарних нових сортів. Ми і на підвіконні в квартирі пробуємо вирощувати саджанці плодових дерев. Наприклад, ось там пускає коріння алича, – розповідає Світлана. – А познайомилися в інтернеті. З’ясувалося, що маємо багато спільних інтересів, наші життєві цінності та принципи дивовижно збігалися. І одного разу він попросив мій номер телефону. Я, щиро кажучи, дивувалася, що вже досить довго листуємося, а Діма його не питає. Потім зрозуміла, що він, так би мовити, вивчав мене, чи можна перейти до ближчих контактів.

Напередодні Нового року зателефонував. Я тоді застудилася. Відповіла хриплим голосом. Діма тоді аж розгубився, про що сміючись згадував пізніше, бо мій голос видався йому чи то прокуреним, чи пропитим і ніяк не в’язався з образом на фото на моїй сторінці в соцмережі. Я вибачилася, пояснила йому що до чого. Настав Новий рік. Формально зустрічала його з батьками, а фактично до самого ранку листувалася з Дмитром в інтернеті. Власне, у ті дні ми спілкувалися так багато, що на сон залишалося кілька годин. А треба ж було ще й приготувати, прибрати, з сином позайматися… Навіть не знаю, звідки на це все сили бралися. Здавалося, що за той доволі короткий час довідалася про Дмитра більше, ніж про свого першого чоловіка, з яким прожила 13 років. Торкалися різних тем, можливо, тому, що мали вже певний досвід, не мали чого боятися, соромитися, приховувати одне від одного. Це зближувало, я все більше переконувалася, що Діма саме той чоловік, котрого хочу бачити поряд.

27 січня я саме забрала Санька з дитячого садка, як зателефонував мій новий знайомий. Запитав, чи далеко наша селищна школа від мого будинку, бо він стоїть біля неї вже хвилин 40, змерз. А тоді, до речі, у нас були сильні морози, до 30 градусів. Я буквально полетіла до школи. Водночас думала, як же він збирався мене знайти, бо приїхав без попередження, жодних моїх контактів, крім номера телефону, не мав. Виявляється, це мав бути сюрприз. «Я так хотів постукати тобі у віконечко», – сказав Дмитро. І це, так би мовити, його коник. Він і тепер приїжджає, по суті, без попередження. Може сказати, що днями буде, а точної дати не називає. А збирався мене розшукати… за номером стовпа високовольтної лінії. Про той стовп я писала Дімі і висилала фото, на якому був і номер. Але він приїхав, коли вже стемніло. Як потім з’ясували, проходив поряд, та в темряві важко було побачити порядкові номери стовпів.

Додзвонитися також не міг, бо, як уже казала, були сильні морози, а на холоді, як відомо, мобільний зв’язок часто дає збої. Тоді обрав за орієнтир школу. Вирішив, що коли не зможе зв’язатися зі мною, попроситься переночувати до сторожа, а зранку знову мене шукатиме. На щастя, додзвонився, зайшовши до магазину. Погостював у мене кілька днів, я познайомила його з батьками. Вдруге він приїхав навесні. Далі ми продовжували спілкуватися в інтернеті і передзвонюватися… І тут почалася війна. Якось Діма зателефонував і сказав, що записався у добровольчий батальйон, здається, «Айдар». «Розумієш, що я зможу сказати і як дивитимуся в очі моїм дітям, коли вони запитають, де був і що робив тато, коли тут таке відбувалося», – пояснив. Знаєте, від такої звістки у будь-якої жінки виникає якщо не відчай, то біль точно. Але що я могла зробити? Нічого не залишалося, як змиритися з його вибором.

Журналістське кредо автора цих рядків полягає в тому, що немає нецікавих людей. Навіть безхатько може бути темою для матеріалу. Але є люди, котрі за короткий час пережили стільки, скільки хтось інший не пережив за життя. Саме такими були для Світлани Смигунової її останні шість років. А причиною цього стала війна.

Хоча ворогам не вдалося захопити її містечко, його не обстрілювали, тут не велися бойові дії, проте ніхто не був упевнений у своїй безпеці. Нагадаємо, від кордону з Росією до Новопскова машиною можна за пів години доїхати, а то й швидше. Люди жили в тривозі, не знаючи, що їх чекає завтра. На добре не сподівалися.

Як розповідає Світлана, у неї, так би мовити, на «чорний день» був спеціальний ранець із речами першої необхідності і деякими продуктами. Батьки на дачі обладнали підвал під укриття в разі чого. «Було дуже страшно, – каже жінка. – Особливо переживала за дитину».

У червні 2014 року встановили своєрідне триденне перемир’я, щоб мирне населення за бажання могло покинути небезпечну зону. Діма, котрий тоді воював, телефонував і просив, щоб Світлана також виїхала. Жінка вагалася, хоча б тому, що, крім як у Новопскові, у неї не було родини в Україні. Тож куди їхати? Дмитро запропонував: у Козятин, до його мами. «От зараз літо, пора відпусток, просто вважай, що поїхала на відпочинок, – казав він. – Побачиш, це все не буде довго тривати. Тижнів через два знову український прапор буде над Луганськом».

Світлана переконана, що Дмитро сам щиро вірив у це. Адже він пішов на війну вмотивовано, цілком усвідомлюючи, які труднощі і небезпеки на нього очікували. І такі самі хлопці воювали поряд з ним. Вони були з різних регіонів, але Україна для них була одна. Скажімо, Дмитро, котрий народився і жив на Вінниччині, коли приїхав до Світлани, поспілкувавшись з місцевими людьми, сказав їй: «Я закохався у Схід». Ну а те, що не сталося так, як він з побратимами сподівався, не їхня вина.

Моя співрозмовниця вже настільки довіряла майбутньому чоловікові, що погодилася на його пропозицію.

– Приїхали ми з сином до Діминої мами, але, знову ж таки, хто я для неї? Навіть не невістка. Тим більше, з чужою дитиною, бо Санько був від першого шлюбу. Подумала, що навряд чи вона довго терпітиме нас, – продовжує Світлана. – Тож почала шукати місця, де приймають переселенців. Цілком логічно, спершу зателефонувала до Львова. «Приїжджайте, забезпечимо тридобове безплатне проживання», – сказали мені. Три доби?.. Що за цей час встигнеш? Тоді зв’язалася з Івано-Франківськом. Тут умови були кращі – два тижні могла жити безоплатно. Зрештою, Івано-Франківськ обрала ще й тому, що це місто мені було знайоме. Свого часу, коли працювала агрономом, приїжджала сюди за обміном досвідом. Отож нас поселили в готелі, я одразу почала шукати роботу. Якось до нас прийшла керівник Івано-Франківського міського центру зайнятості Ганна Бандура. Я попросила допомогти мені працевлаштуватися. Через тиждень вона зателефонувала і запропонувала роботу в її центрі. Не уявляєте, яка я була щаслива…»

Щоправда, зарплата була доволі невисока. Пропрацювала більше року, проте все частіше з’являлися наміри шукати більш високооплачувану роботу. Тож коли Світлані на очі потрапило оголошення, що потрібна няня, не вагалася. Сподівалась реалізувати педагогічні напрацювання. Та насправді більше доводилося прибирати, готувати їсти тощо. І тут почався набір у нову поліцію. Світлана вирішила піти туди.

– Не буду лукавити, – зізнається вона. – Насамперед мене приваблювала гідна, як на той час, зарплата. Конкурс був доволі великий. Ще один складний для мене момент полягав у тому, що набирали людей віком до 35 років, а мені було 34. Звісно, важко було конкурувати з молодшими кандидатами. Я себе так «ганяла» вечорами. І, коли, скажімо, здавали фізпідготовку, прибігла другою. Успішно склала усі інші тести, залишився останній етап – співбесіда.

Але тут знову втрутилася доля. Зателефонував керівник Богородчанського тепличного господарства Василь Гладун. До нього Світлана зверталася у пошуках роботи, а знайома була з ним ще з 2012-го. Пан Василь повідомив, що в господарстві є вакансія агронома-технолога. Довелося робити вибір. Зрештою, думала недовго. Освіта і досвід роботи на Луганщині, так би мовити, агітували за тепличне господарство. Влаштувалася, попросила місцевих жінок, з якими працювала, допомогти орендувати квартиру в Богородчанах.

– Тоді зі мною був Діма, – продовжує моя співрозмовниця. – Коли його добровольчий батальйон влився в лави Збройних сил, він уклав контракт. У боях під Маріуполем дуже пошкодив спину, довелося робити операцію. Контракт закінчився, Діма спробував повернутися до мирного життя. До війни ремонтував машини. Він дуже добрий зварник. Винайняв бокс, пішли клієнти. Але, на жаль, так тривало недовго. Не давало спокою те, що йде війна, а він тут ніби відлежується. Знаєте, мені здається, що оті хлопці, котрі, як мій Дмитро, пішли воювати цілком свідомо, наразі не можуть жити звичайним життям, спокійно дивитися новини, в яких так, між іншим, рядком, що біжить, повідомляють про чергове порушення сепаратистами режиму тиші, наші втрати. Вони вважають, що в такій ситуації їхнє місце там, на Сході. І попри мій біль і тривогу, попри те, що вже була його законною дружиною, на вибір чоловіка вплинути не могла...

Дмитро підписав черговий контракт, дружина залишилася в Богородчанах. Та незабаром її очікував ще один сюрприз, котрий також вніс серйозні корективи в її життя. Зрештою, і в життя Дмитра також. Він приїжджав на кілька днів у відпустку привітати Світлану з днем народження. Через якийсь час вона відчула наслідки того «вітання», про що сповістила чоловіка віршем.

Яким же був щасливим майбутній тато…

Нині Світлана у декретній відпустці. Виховує дітей. Але це звучить банально порівняно з тим, що вона робить. Про такого вчителя початкових класів мала би мріяти кожна школа. Світлана, скажімо, демонструє книжечку, засіб для розвитку дрібної моторики, логіки та мислення малюків. З допомогою героїв мультфільму дитина виконує певні завдання. Магнітики, липучки, ґудзики, шнурівки, рахівниці – все, за допомогою чого дитина може розвиватися у формі гри. Яке ж було моє здивування, коли довідався, що це не поліграфічне видання, що книжечку з фетру і тканини виготовила сама Світлана. Переконаний: у жодній українській школі нічого подібного немає.

Крім цього, вона бачить своє покликання, насамперед як жінки, дружини, в підтримці чоловіка в його виборі та в безумовній вірі в нього.

– Мені часто дивуються, чому відпускаю чоловіка в зону бойових дій, чому не скажу свого слова як дружина, адже маленька дитина вдома, тож, може, досить воювати. Та, вважаю, жінка не повинна робити вибір за чоловіка, тим більше ставити ультиматуми. З цього нічого доброго не буде. Чоловік має почуватися чоловіком. Він робить вибір і рухається в тому напрямі, в якому вбачає своє покликання. Справжній чоловік обов’язково реалізує себе і свою мрію, коли вдома чекає надійний тил і в нього вірять. Як же я пишаюся своїм чоловіком!

З його бригадою дуже поганий зв’язок, тому він сам телефонує, і то не завжди вдається з’єднатися. Тож телефон постійно при мені, щоб не пропустити дзвінка. По суті, живу з ним. А коли засинає мій менший син, повертаюся туди, де спить мій Діма, коли з нами, та подумки обіймаю його. А ще вдома постійно ношу його футболки.

По суті, вперше більш як за годинну розмову Світлана висловила свої емоції. Жодної скарги, якихось нарікань не почув за час нашої бесіди. А підстав для цього мала ой як багато.

Нині, холодної пори, Світлана вже не ходить до церкви, бо малого Ростика, очевидно, відлякує велике скупчення людей. Тож щонеділі переглядають Служби Божі в інтернеті онлайн. Переконаний: Бог оберігає цю родину....