Це невеличке оповідання знайшов, порпаючись у шухлядах свого старого робочого стола, за яким давно не працюю. Вочевидь, готував його для друку в нашій газеті, але з якихось причин не віддав. Можливо, для того, щоби аж тепер, через 12 років потому, згадати, який був щасливий, коли поряд була моя дружина Люба. На жаль, усвідомив це занадто пізно, вже після того, як її звів у могилу невблаганний рак. А що я думав тоді? Читайте…

«Десь почув фразу, що жінка за свій вік має зіпсувати життя як мінімум трьом чоловікам. Спершу батькові, потім власному чоловікові і, нарешті, зятеві. З огляду ж на те, що у нас сини, дружині щастя бути тещею «обломилося». Отож усі громи й блискавки падають на мене. Як, наприклад, сьогодні...

Традиційно встав о шостій ранку. Після водних процедур іду на кухню і займаюся звичними справами. Це передусім – помити наші з дружиною горнятка, вкинути в кожне шматочок цитрини, заварити свіжий чай. Закінчивши з цим, дивлюся на годинник. Час будити дружину на роботу.

«Сонечко, прокидайся», – ніжно перебираю її розкішне волосся.

«Ще п’ять хвилин», – бурмоче «сонечко» і натягує ковдру на голову.

Повертаюся на кухню і беруся до приготування канапок. Дружині й собі – на роботу, дітям – до школи. Звечора забув витягти з холодильника масло, і тепер процедура намащування його на хліб не викликає позитивних емоцій. Захоплений цією справою забуваю про час. Ого, вже минуло не п’ять, а 15 хвилин! Так і на роботу можна спізнитись! А в установі, де працює дружина, на вході стоїть турнікет, тож її керівництву відомо, хто й коли прийшов на роботу, тобто з відповідними оргвисновками воно не гається.

Щоправда, маючи досвід, цього разу вже торкатися дружини не наважуюся. Заходжу до спальні, ніби в якійсь потребі, наспівуючи слова з колись популярної пісні Пугачової про час, який неможливо повернути. Подіяло. Це я відчуваю спиною, в яку вперся погляд, яким боржник дивиться на кредитора. Отож знову ретируюся на кухню, де на мене чекає гора нарізаних скибок батона, ковбаси та твердого сиру.

Щойно закінчую з канапками, як на кухні з’являється дружина, і наш кухонний стіл (на жаль, туалетного досі не придбали) починає нагадувати виставковий стенд косметичної фірми. Поки Люба наводить марафет на обличчі, я чищу взуття. Спершу її, потім своє й дітей. А далі йду застеляти ліжко. Встигаю це зробити раніше, ніж дружина заходить до спальні перевдягтися. На ліжко летять вішаки з блузками, платтями, костюмами, джинсами…

Їй, як завжди, нема що вдягнути. До мене долинають звуки, подібні до тих, які видає хвіст роздратованої гримучої змії. Але ні. Це людська мова. Розрізняю окремі слова, котрі складаються у фразу, мовляв, спробуй знайти щось у цій шафі. Авжеж, це друга вселенська проблема дружини – у нашій чотиридверній шафі-купе, призначеній головно для її одягу, давно вже не вистачає місця.

Мене рятує те, що вже треба будити дітей. Заняття теж не з легких, але принаймні безпечніше, ніж будити дружину. Тим часом вона вже в коридорі закінчує марафет, раз у раз зиркаючи на годинник. Відчуваю, що краще на її шляху не опинятися. Тож іду до спальні і розвішую її одяг у шафі. Тут заходить Люба. Бачу, чимось схвильована. «А де моє золото?» – запитує мене. Розгублено дивлюся на неї. «Я ж не гном-охоронець твоїх скарбів», – намагаюся віджартуватися. Хоча розумію, що тут не до жартів. Справді, на звичному місці у спальні перснів немає. Люба для чогось відчиняє дверцята серванту й починає заглядати в горнятка, кавниці, цукерниці. При цьому розбиває один пивний бокал з моєї колекції.

Починаю мовчки шаленіти. Приєднуюся до її пошуків. Пригадую, що вчора, повернувшись з роботи, вона пішла приймати ванну. Може, там? Ні. Ретельно оглядаю тумбочку в коридорі. Також нічого. Люба тим часом літає по квартирі з траєкторією кульової блискавки. Тільки встигаю ухилятися.

– Не знайшов?! Я запізнююся!!! – вкотре пролітає вона повз мене, розмахуючи руками. І в цей момент помічаю, що на них щось блистить. Точніше, на пальцях. Хапаю Любу за руки і мовчки підношу їх до її обличчя. Ось перстень, який ми подарували їй зіз старшим сином. На другій руці каблучка, яку вона купила сама. Ліпше не казати про мої емоції, які, зрештою, відскакують від неї, як горох від стінки.

– Ой, та я ще не прокинулась, – індиферентно заявляє дружина й починає взуватися. Полегшено зітхаю, коли чую, як гримнули вхідні двері і сходами поцокотіли її підбори. Порпаюся в домашній аптечці в пошуках валідолу. Не допомагає. Власне, є кращий засіб для зняття стресу, але в мене залізне правило – не вживати сто грам до десятої години – саме в цей час відчиняється розташоване найближче до нашої редакції кафе «Кумир».

Тож у стресовому стані приїжджаю на роботу, починаю працювати, але ра за разом нетерпляче поглядаю на годинник. Десята! Я перший відвідувач «Кумиру». Відчуваю, зробивши перший ковток антистресового трунку, що сьогодні дружина таки може ввечері бути зла, як собака, бо, ймовірно, нап’юсь, як свиня. Але розсудіть самі. Хіба в цьому винен лише я?..».

А що я думаю тепер? Що не було жодного серйозного приводу – їй злитися чи мені напиватися. Й навпаки. Тільки нині вже пізно щось виправляти. Час неможливо повернути. Тому, жінки й чоловіки, радійте кожній миті, коли ви разом.