25 лютого українська громадськість відзначатиме 150-ту річницю від дня народження Лесі УКРАЇНКИ. А в межах 29 січня – 3 лютого матимемо своєрідні «Дні ОУН» – 92-гу річницю з часу створення Організації Українських Націоналістів. Отож принагідно пропонуємо увазі читачів одну з перших у вітчизняній публіцистиці спроб означити націоналістичний світогляд великої української письменниці.
Недавно українську патріотичну громадськість сколихнув черговий недолугий вихиляс новоявлених діячів культури – у Новоград-Волинському, малій Батьківщині Лесі Українки, до її 150-річчя заплановано провести літературний конкурс під просто-таки обурливо-шокуючою назвою – «Кепський жарт». Окремі, можна так сказати, «дєятєлі иссКустов» кричущо-профаністично потрактували Лесину фразу з її щоденника: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт». Але той «жарт» означав насправді початок розвитку туберкульозу кісток, несусвітніх фізичних і моральних тягот, які мужня письменниця терпіла всеньке життя…
Тоді що це таке? Чергова бридко зализана «дев’яностоп’ятиквартальна кічуха», нівеляційно-панібратське поплескування по плечу Великих шуйцями духовно убогих карликів чи свідомий псевдомодерний пошук «новопрікольних» афектів задля пониження до власного рівня видатних постатей нації? Мабуть, усе вкупі. Адже сучасне «акакаяразнічноє» світоглядне огуддя заввиграшки здатне заглушити найяскравіший вияв культурно-національного ідеалу. Як мовив поет, – «міг будь-який слинявий зух героя копнути під зад…». І не важливо, яким вогнем горіла ця велична особистість, освітлюючи національні овиди іскрометтям власного серця і душі – у світі прагматично-споживацьких матеріалістів це не має значення.
Так само і з Лесею Українкою. Обивателю абсолютно байдуже, якими вулицею, площею чи сквером прошкувати – названими іменем полум’яної Лесі чи космополітичних Клари Цеткін або Рози Люксембург, якими банкнотами розраховуватись у крамницях – із зображенням національних героїв чи ж комуністичних ідолів… Та й обізнаність про портретовану на двохсотгривневій купюрі велику українку в того ж таки пересічного обивателя буде досить мізерною: щось там чували про Лукаша і Мавку та ще хіба пам’ятають оскомонабитний штамп «досвітніх огнів» із надто неприємним комуно-радянським душком…
Тому розуміння-уявлення в нашому суспільстві про творчість Лесі Українки, так недолуго перекручене у кіратах соціалістично-марксистських проскрибувань та «загнане» псевдоаналітичною літературною критикою на елегійно-фольклорне маргінесся, потребує посутнього перезавантаження. Передусім маємо за потребу наголосити на яскраво вираженій націоцентричній свідомості великої українки, оскільки саме вона, після Тараса Шевченка, підхопила підупалу хоругву національного буття в обставинах жорстокого тираністичного гніту імперської Московщини задля осягнення найвищої мети – здобуття повноцінної державності для своєї нації.
Недарма ж бо головний ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов першим побачив споріднений з означеними вище засадами її світогляд. Лесина національна ідеологія апелювала до героїв-особистостей, які холодний раціоналістичний інтелектуалізм заміняли національно-революційним фанатизмом, а замість жалю до поневолених в її творчості виступала ненависть до гнобителів, де провідною чеснотою є не співчуття, а відвага. Її поезія – це ніби клич нової нації, що нарешті відчула волю до переконливого чину, безхребетне анемічне умиротворення вона замінила ідеєю войовничого націоналізму. Тому закономірно, що основні світоглядні засади творчості Лесі Українки так суголосять «Десятьом заповідям УНП» – першому українському націоналістичному правильнику, укладеному в 1904 році її сучасником та однодумцем Миколою Міхновським, основні постулати якого згодом стали базою для укладання Степаном Ленкавським «Декалогу українського націоналіста».
Навіть побіжний огляд поетичної творчості Лесі Українки служить підтвердженням сформованості її націоналістичного світобачення. Так, у діалозі «Грішниця» релігійна ідея трансформується у національну, письменниця пророче бачить уже недалеке відродження України, оскільки ключовим призначенням нації, як мовить її героїня, є «…Згинути, або вийти з неволі Котра з тих двох судилась нам дорога», що наочно відповідає першому пунктові заповідей українського борця – «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї».
Наступні рядки аналізованого нами діалогу – «Мене любов ненависті навчила…» чи «Тоді в мені спалахнула ненависть До тих, що нищили мою любов» – випливають, на думку головної героїні твору, із антитетичної дуади – «Ніхто не має більшої любові, Як той, хто душу покладе за друзів» – ідейно-смисловим навантаженням асонують тезі про неприйняття ворогів твоєї нації та боротьбу із ними. Відчайдушний, безкомпромісний вчинок молодої месниці – «Раз в темну ніч на бій дівчина вийшла Вона була при зброї: у руках Був заступ гострий, а в кишені куля, Набитая знадобом розривним» – відображає характер революційного змагу – «Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи».
У словах із поезії «Товаришці на спомин» – «Нехай же ми раби, невільники продажні, Без сорому, без честі, – хай же й так! А хто ж були ті вояки одважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак!..» та у ретроспективних споминах про минулу славу України – «Так…в кожній країні є спогади раю! Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!», Леся ментально споріднена із декалоговим постулатом про потребу збереження пам’яті про великі дні нашої визвольної боротьби.
Встановлення національної справедливості за завдані українському народові кривди – «Згадати тільки всі тяжкії муки, Що завдали борцям за правду вороги, –Кому ж не стиснуться раптово руки Від помсти лютої жаги?», у Лесиному розумінні наближене до креативного бачення відновлення соціального паритету – «Пімсти смерть великих лицарів», а її пророчі візії про майбутню українську державність – «…В просторі бачу я країну Осяйну, наче світло ідеалу, Неначе світло правди… Питаєш ти, що бачу я в просторі? Прийдешність бачу я, віки потомні!» – це ніби те духовне втілення найвищої ідеї націоналістичного руху – «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави».
Націєцентричний аспект української письменниці відображено і у багатьох інших поетичних творах, зокрема у поемах «Давня казка», «Роберт Брюс, король Шотландський, у «Казці про Велета» із Лесиного «Триптиху». Однак найбільш цілісно і повновартісно цей світогляд представлено в її драматургії, і першою, поза сумнівом, є драматична поема «Бояриня», яка у часи царської оприччини зазнала тривалої видавничої обструкції, всіх можливих ідеологемних перекручень та циркулярних заборон через свою сюжетну прямоту і тематичну правдоподібність.
Власне, у «Боярині» належно представлено історію деспотичної Московщини, в якій змінними є лише влада і правителі, а колонізаторська політика не зазнає жодних змін уже впродовж багатьох століть. Леся Українка прямо зобразила особисту ненависть до заскорузло-примітивної середньовічної за своїм духом Московії, без різниці – «старої» чи їй сучасної. Вона ніколи не мала симпатій до цього тираністичного світу, як би цього не намагалися заперечити трубадури так званої «єдності братніх народів». Для неї московський народ є ворожим елементом, у середовищі якого українцям годі шукати товариства, з ним слід говорити не мовою «суплік», а лише мовою зброї, бо хто прямує шляхом угодовств, той відповідатиме за сподіяне лихо, яке невідворотно настане.
Головна героїня Оксана звинувачує себе у неможливості щось удіяти у ситуації рабства рідного краю, вважає себе слабовільною і позбавленою можливості великого чину. Їй соромно перед своїми земляками, які продовжували боротися, і ці моральні страждання стають причиною в підсумку її смерті.
У творі ключовим є протиставлення двох світів – українського і московитського, тому письменниця чітко оприявнила для багатьох нетямущих її земляків цю перманентну цивілізаційну загрозу. Леся Українка без будь-якої надії на видання твору в умовах царської деспотії пише свою «Бояриню», щоб зобразити справдешній світ тодішнього «русского міра», перед яким вона не збирається коритися через відчайдушне «Убий, не здамся!», ментально споріднене з ідеологемою націоналістичного тестаменту – «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї».
Звернення письменниці (у яких чи не найкраще відображено її націєтворчі світоглядні чинники) до легендарно-міфологічних тем минулого спрямовані на зближення з національно-історичними реаліями сучасної їй України. Важливе значення у появі звернень однієї культурної традиції до особливостей іншої (особливо, коли представлено так званий «злам епох»), відіграє схожість у соціальному, національному, психологічному контекстах, що спонукає до активних пошуків того чи іншого суспільно-культурного формування подібних собі сюжетно-образних елементів у інших культурогенних утвореннях.
Її драматичні поеми релігійно-міфологічного, історичного змісту служать яскравим прикладом сучасної літературної обробки сюжетів світової літератури. Леся Українка проникливо розмірковує про природу художнього часу, який, на її думку, водночас є і універсальним, і конкретним, тобто пов’язаним із реальними обставинами життя і творчості певного письменника та його нації. Тому Лесина так звана «екзотична тематика» зовсім не відвертає нас від насущних національних проблем, а навпаки – ще більше підкреслює їхню і нашу спорідненість, так само, як Шевченкові «Неофіти», «Псалми Давидові» чи Франків «Мойсей» чи не найяскравіше виявляють власне українські ментальні мотиви.
Так, Лесиного героя Елеазара з «Вавилонського полону» ще розривають сумніви і невпевненість у правильності вибору шляху до визволення рідного народу, він ще не виробив твердої позиції. Через життєві обставини він повинен заробляти собі на прожиття співом на чужинецьких площах «про Едон, про Мізраїм і про чужі язики чужою мовою», та жодної пісні чи рядка він не присвятив загарбникам-вавилонянам, і Елеазар також «пісень кохання ніколи не співав лиш ворогам»; не співав і пісень про полон, бо Елеазарові «Господь вложив у душу гордощі». Попри те, що ідея свободи не перемогла, тут активно розвивається проблема національного сорому як детермінанта протесту. Тому й непорозуміння між Елеазаром і підневільним його народом має спорадичний, тимчасовий характер, бо «Терпіть кайдани – то несвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид». Елеазар кличе народ до боротьби, до прагнення скинути чимскоріш чужинецьке ярмо. Тому тут закономірна прерогатива національних мотивів, як і у всій творчості Лесі Українки.
Коли у «Вавилонському полоні» герой у складних перипетіях соціальних та особистих катаклізмів лише в пошуках розв’язання означених вище проблем, то Тірца з драматичної поеми «На руїнах» ясно і чітко уявляє сам процес і кінцеву мету національного відродження народу. Вона спонукає духовно і фізично понівечену загарбником націю до сміливих і рішучих вчинків, глибока переконаність у власній правоті обраного шляху реалізується в конкретних справах. Її слова лунають як пристрасні заклики до конкретних дій: «Живий наш Бог, і ми живі. Той не покинутий, хто сам не кинув. Паліть багаття, поки встане день, Щоб вам було видніше при роботі . Хто раб? Хто подоланий? Тільки той, Хто самохіть несе ярмо неволі».
У драматичній поемі «На руїнах» герой-пасіонарій чітко вирізняється від духовно пригніченого середовища своєю самобутньою індивідуальністю. Тірца – сильна, вольова особистість, добре знає з ким поєднувати справу, до кого звертати закличне слово, як у зверненні до Старого, який не повністю усвідомлює потрібність творення нового життя, і на запитання «Для чого?» героїня дає переконливу відповідь: «Для праці! для правди! для життя! Щоб сонце не зійшло в твоїм лінивстві, щоб час визволу не застав тебе у сні ганебнім, соромнім безділлі».
Проукраїнські мотиви твору виявляються у зображенні автором сильної пасіонарної постаті, яку не може задовольняти підневільне існування одноплемінників. Національні риси героїні Тірци, виразно опозиційні щодо не так уже й прихильно налаштованого до неї околу (що так нагадує тодішні українські реалії періоду так званого зламу епох), коли герой діє в умовах тотальної духовної самотності, накладаються на ревну небайдужість у неперебутній увазі й повазі окремої взятої особистості, і цінність кожної Тірца намагається вивести з мороку апатії та упокорення. Вона розуміє цінність кожної людини як окремої індивідуальності, її глибоко екзистенційна настанова Старого – «Я не ношу ярма, я сплю, та й годі».
У драматичному діалозі «Одержима» Леся Українка культивує принцип вивільнення особистості з пасивного натовпу, тої «казарми» як символу нівеляції національної особистості, що було чуже світобаченню і світовідчуванню її свідомості. Героя трактує письменниця як цілковито рівноправного у рецепції читача, сильного своєю індивідуальністю, глибоким самоусвідомленням як власної, так і національної самодостатності. Любов її героїні, як і самої авторки, спрямована, вочевидь, на свій народ – «Що ж! Тільки той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив!», як і признання ненависті з іншого до його недругів: «Я любить не вмію ворогів…», що належним чином відповідає восьмому пунктові «Декалогу українського націоналіста» – «Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації». Літературний критик Р. Задеснянський у своїй розвідці про цю драматичну поему переконаний у втіленні тут національної ідеї, зазначаючи, що поема «Одержима» була і є особливо актуальною, особливо потрібною для відродження духа нації.
У драматичній поемі Лесі Українки «Оргія» відображено насущні проблеми української нації: відмову від народницької нормативності в умовах колоніальної залежності. Сфера буття героя, співця Антея, – це комплекс патріотичних поривань, свідомого прагнення і прямування до мети задля існування рідного народу; все своє уміння, хист і життя пасіонарний трибун жертвує йому, однак одноплемінники не приймають його духовних дарів. Леся Українка порушує тут проблему вини невдячного народу, що здатен змиритися з лихою своєю долею через власні інертність і апатію до боротьби за національне визволення.
Трагедія Антея із Лесиної драматичної поеми «Оргія» тісно пов’язана із трагедією його батьківщини, її поневолення. Почуття національної честі у поєднанні з умовами «ув’язненої свободи» харизматичного борця стають причиною його трагедії. Негідна поведінка його товаришів, знайомих, дружини збуджують у ньому почуття провини за народну й особисту долю. Тут через вислови Мецената письменниця наголошує на тому, що Рим (читай – Москва) усе, чим тепер возноситься, отримав від греків (тобто українців), бо «пам’ятай же, що Рим ходив у Грецію до школи», а в сьогочасному римському (московитському) ярмі грек, уподібнений до раба, мимоволі забавляє свого господаря. Леся Українка посередництвом слів «…Рабський дух Краси найвищої збагнуть не може» валоризує власну, антагоністичну духовну позицію, абоновану до націєствердного мотто – «Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя».
Звернення Лесі Українки до теми загибелі Трої («Кассандра») випливає зі зрозумілої в її часи аналогії: царська Росія як держава переживає агонію напередодні свого розкладу, і в цей час особливо важливою потребою-проблемою є поява національних провідників, пророків українського народу.
Крізь призму проблеми національної зради Леся Українка оцінює людину в драматичній поемі «На полі крові». Художній інтерпретації вона піддає як образ Іуди, так і загальніше потрактоване питання відступництва, без сумніву, що й національного. У творі культивується принцип, спрямований на відродження пасіонарної особистості, а неможливість героя дотримуватися загальнолюдської моралі творить оту трагічну платформу, на яку спирається основний конфлікт драми, що у своїй ідеї передбачає засудження і викриття національного угодовства перед Російською імперією. Бо як інакше зрозуміти, що за вихід Лесиного твору в «Літературно-науковому віснику» московська цензура відкрила кримінальне провадження щодо редакції часопису, а сам наклад журналу конфіскували й пустили «під ніж»…
Наша спроба представити цей світоглядний аспект української письменниці має на меті розтопити крижане громаддя тривалого нерозуміння духовної сутності Лесі Українки, повернути кермо літературознавчих дискусій у справдешнє русло масштабних овидів великої дочки українського народу.
