Про Жінку написано найкращі книжки, створено шедеври живопису. Жіночими іменами названо небесні світила. Жінка, її велич і подвиги в ім’я прийдешніх поколінь навіки закодовані в історичних хроніках, народних співанках і думах, у легендах і казках. І недарма. Адже від неї здебільшого залежить стан родини, а отже, й розвиток суспільства.
Більше того. «Українські жінки надзвичайно чарівні, усі вміють читати і знають порядок церковних служб та церковні співи», – писав ще в середині XVII ст. арабський мандрівник, архідиякон Павло Алепський.
Втім, у нашій історії є сотні й тисячі постатей визначних українок, які й досі поза межами наших знань. Важливо згадати їхні славні імена, показати життєві подвиги, розум, мужність і відвагу. Тим паче, що спонукало їх до громадсько-політичної, культурно-освітньої, а то й військової діяльності непоборне прагнення до волі, поєднане із почуттям високої гідності і відповідальності за долю своєї землі, за рідний народ.
Візьмімо, приміром, Єлизавету Милорадович, тітку гетьмана Павла Скоропадського, котра присвятила своє життя громадсько-культурним справам. У Полтаві вона була членом Української громади, щедро допомагала національному шкільництву, підтримувала український національний рух у Галичині й поофірувала дев’ять тисяч гульденів на закупівлю друкарні та заснування наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Вона також щедро підтримувала такі періодичні видання в Галичині, як «Правда», «Діло», «Зоря», «Записки НТШ».
Виняткову роль у національному відродженні XIX ст. відіграв український театр. Але не лише без Марії Заньковецької, а й без Ганни Затиркевич-Карпінської, Іванни Біберович він не піднявся би на вершини слави і не виконав би тієї місії, що випала йому в нашій історії.
Попри багатовіковий чужинецький гніт Україна народжувала героїнь, якими захоплювався світ, сміливців, які наперекір усьому продовжували боротьбу за повернення своєму народові втрачених прав і свобод, ішли на муки і тортури за честь, за славу, за народ. Вони виявляли високу політичну зрілість, мужність і самопожертву в ім’я України. Як, приміром, волинська княгиня Софія Ружицька, котра очолила загін українського війська в боротьбі проти польських наїзників, чи Олена Зависна, яка під час оборони міста-фортеці Буші на Вінниччині підпалила пороховий льох, від вибуху якого загинула сама, а з нею – й нападники, що ввірвалися до замку.
Такі подвиги повертали нації гідність, будили історичну пам’ять, доводили світові, що українці – мужній народ, який уміє постояти за волю, незалежність і державність. Естафету тих войовниць підхопила, приміром, членкиня Української Військової Організації Ольга Басараб, яка за дорученням полковника Євгена Коновальця вела підпільну діяльність у Львові. Польські сатрапи катували її чотири доби, але вона не стала зрадницею. «Я не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця чарівна і вродлива жінка», – сказав кат після страти Ольги. А на стіні польської катівні мужня 34-річна українська патріотка видряпала слова: «За кров, за сльози, за руїну Верни нам Боже Україну. Вмираю замучена – помстіть». Її героїчна смерть мала великий вплив на патріотичне виховання молоді.
У чорну ніч неволі українська жінка знаходила в собі сили зберегти почуття гідності, відповідальності за свій народ, родину, за виховання своїх дітей. Наталя Кобринська, Уляна Кравченко, Ганна Шухевич у 1892 р. створили «Клуб русинок», який став першою жіночою організацією в Галичині. Настя Грінченко, навчаючись у Львівському університеті, 14 лютого 1904 р. заснувала «Кружок українських дівчат», до якого входило багато юнок з Великої України, що навчалися у Львові. У 1908 р. обидва товариства об’єдналися в нову організацію – товариство «Жіноча громада», яка в 1917 році дістала назву «Союз українок». А в Києві було створено «Союз українських жінок», який ставив перед собою завдання підготувати українське жіноцтво до праці в урядових установах. І чимало з його вихованок брали активну участь у діяльності Центральної Ради.
До речі, до нього, крім відомої громадської діячки Софії Русової, входила, приміром, і письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, дочка Михайла Старицького та рідної сестри Миколи Лисенка. Вона з дитинства була різнобічно обдарованою. Писала патріотичні поезії, оповідання, драми, організовувала аматорські гуртки, писала для них комедійні сценки і драми, повісті й спогади, свідомо адресуючи їх у майбутнє.
Під час Першої світової війни Л. Старицька-Черняхівська працювала сестрою милосердя у військовому шпиталі, організовувала дитячі притулки для сиріт. У період боротьби за українську державність засновувала нові театри, була організатором Українського клубу, Наукового товариства у Києві, «Просвіти» й київської громади.
За цю діяльність її за сфабрикованим доносом заарештували в 1929 p., пів року протримали в Харківській в’язниці й «умовно» засудили. У 1938 р. заарештували її єдину дочку – поетесу і перекладачку Вероніку, яку того ж року розстріляли. А 1941 р. «енкаведисти» знову заарештували 73-річну письменницю й разом з іншими українськими патріотами заслали до Казахстану. Вона померла в товарному вагоні дорогою туди...
У XIX ст. український народ був під владою п’ятьох окупаційних режимів. Із них лише Австрія не опускалася до ганебної війни з жінками. Що ж до інших, то, приміром, у тюрмах царської Росії спалила себе живцем патріотка Марія Вітрова, а Надія Сигида на знак протесту отруїлася. Софію Петровську, правнучку гетьмана Кирила Розумовського, стратили через повішання...
Величезною втратою для України стала смерть надзвичайно талановитої поетеси Олени Теліги, котру фашисти розстріляли в Бабиному Яру і яка разом з Олегом Ольжичем активно співпрацювала у референтурі Проводу ОУН. Але й іншим українським жінкам не раз доводилося зі зброєю в руках захищати свій дім і власну родину. Воюючи в УПА, вони залишали останні набої чи гранати для себе, щоб живими не потрапити до рук ворога. З вигуком «Слава Україні!» пішли на смерть партизанки-підпільниці: талановита журналістка Марта Свірдюк, лікар Антоніна Король, головний редактор журналу «Літопис УПА» Люба Гаєвська (Рута) і багато інших.
Гідний романів і кінофільмів життєпис підпільниці Ольги Гросберг-Наконечної, нашої краянки. У грудні 1946 р. вона потрапила в оточення і, щоб не здатися окупантам, вистрелила з пістолета собі в голову. Дві доби перебувала в шоковому стані. Після того, як вона опритомніла, «енкаведисти» перевезли її до Калуської районної лікарні, де без будь-якого знеболення прооперували, видаливши кулю з головного мозку.
Через два тижні паралізовану підпільницю перевезли до Станіславської тюрми, де запропонували написати покаянного листа. Коли ж вона відмовилася, кати запроторили її до одиночної тюремної камери, яка кишіла щурами, піддавали тортурам. Тут вона вдруге спробувала накласти на себе руки. Та померти їй не дали, а запропонували стати донощицею. Коли знову відмовилася, їй почали вводити препарати, що викликали сильні болі, втрату пам’яті і періодичне марення.
Після третьої спроби самогубства кати на якийсь час перестали знущатися з неї. В лютому 1947 р., коли ув’язнена почала по-новому вчитися ходити, її перевели до загальної тюремної камери. І знову почалися допити із застосуванням такого підступного методу, як імітація розстрілу…
Батька героїні окупанти розстріляли, всю родину вивезли до Караганди, а Ольгу судили у серпні 1947 р. Вирок – 25 років ув’язнення і 5 – позбавлення громадянських прав. Через два місяці засуджену перевезли до Львова і упродовж листопада попри дощі та морози тримали просто неба. У грудні її перевели до бараку посиленого режиму. У тюрмі підпільниці організували випуск нелегальної рукописної газети «Воля в’язня», де О. Гросберг-Наконечна вмістила автобіографічний вірш, за що її важко побили на допиті, наділи на неї гумові сорочку і шапку, від яких тріщали кістки і неймовірно боліла голова. Відтак на 10 діб запроторили у карцер, а звідти ще на 20 діб – в одиночну камеру.
Зі Львова в товарному вагоні мученицю перевезли у мордовські табори, але вона й тут не відмовляється від боротьби. Разом зі своїми однодумцями проводить різні вишколи, а також вони і далі випускають підпільну рукописну газету «Воля в’язня». Після третього випуску її знову запроторюють на 168 діб до бараку посиленого режиму. А щоб непокірна бандерівка не бунтувала і не мала змоги спілкуватися рідною мовою, її перевели в барак до в’язнів літнього віку, де каралися латиші, естонці та москвичі.
У травні 1956 р. Ольгу звільнили з ув’язнення, але в Україну повернутися не дозволили. Поїхала в Каркаралінськ Карагандинської області, де працювала обліковцем контори «Заготзерно». До рідного Рошнева на Тисмениччині передала вишиті власноруч образи Ісуса Христа на Голгофі та Пречистої Діви Марії й у рамці з колючого дроту – портрет дівчини з пістолетом біля скроні з написом: «Краще впадь, а не зрадь». Через два роки переїхала до Слов’янська Донецької області, де КДБ постійно тримав її у полі зору та влаштовував допити і провокації…
Сотні тисяч жінок каралися в радянських тюрмах і таборах лише за те, що не давали окупантам можливості руйнувати духовну культуру, тисячолітні традиції і моральні вартості нашої нації. У жахливих умовах російських концтаборів вічно голодні жінки-політв’язні до сьомого поту працювали в копальнях, на спорудженні залізничних колій, електростанцій, лісоповалах.
…Коли повстанців у Кенгірському таборі атакували танки, то пів тисячі українських жінок і дівчат з другого барака жіночого табору взялися за руки і вийшли навпроти ворожих машин. Вони були одягнені у вишиті сорочки, які зберігали як святиню. Йшли з гордо піднятими головами… А через два роки після цієї трагедії, 1956-го, на Захід приїде очевидець Кінгіра, лікар-угорець Федір Варконі і розповість світові про розчавлених танками закривавлених українок у вишиванках. Та чи знаємо ми їхні імена, чи занотовано їх до літопису визвольної боротьби українського народу?!
Переслідування українського жіноцтва не припинялося впродовж усього періоду панування московського комуністичного режиму. При цьому окупанти не гребували найганебнішими методами. Наприклад, непокірну Анну Михайленко в листопаді 1986 р. перевезли з місця ув’язнення до Ленінграда й запроторили до психіатричної лікарні на так зване лікування. Світлану Кириченко, Ольгу Матусевич, Раїсу Руденко, Катерину Григорович, Поліну Батьо, Марію Трикур, жінок різних професій і віку переслідували, ув’язнювали на різні терміни лише за те, що вони відстоювали людські права.
Ні тортури, ні люті умови концтаборів не змусили українських жінок-політв’язнів зректися своїх ідеалів. А серед них – і малознані Оксана Мешко, Ірина Стасів-Калинець, Стефанія Шабатура, Оксана Попович, Раїса Руденко, Ніна Строката-Караванська...
Не можна не згадати довголітнього українського політв’язня, поетесу, майстриню української вишивки Ірину Сеник, яка в найважчі роки комуністичного терору боролася за свободу і незалежність рідного народу, пройшла всі кола пекла радянських концтаборів і заслань, де провела аж 34 роки. 1995-го в Рочестері (США) створили комітет «100 героїнь», який відзначає жінок з усього світу за особистий внесок у боротьбу за людські права, свободу і рівність жінок. Серед відзначених – і пані Ірина.
Варто пам’ятати і про українок з діаспори. Не з власної волі більшість із них опинилася далеко від рідного краю. Щоб уникнути кривавого червоного терору, роз’їхалися вони по всьому світу, але й там, у країнах Європи, Північної та Південної Америки, продовжували віддавати свої сили, знання і вміння українській справі. Приміром, Уляна Целевич-Стецюк – перша заснувала Об’єднання жінок в обороні чотирьох свобод України, підняла голос в обороні політв’язнів перед світовою громадськістю. Цю невсипущу українську патріотку шанували сенатори, конгресмени й амбасадори, а дружина президента США Річарда Ніксона влаштувала на її честь прийом у Білому домі. Своєю самовідданою працею пані Уляна викликала подив, гідний великих людей.
А згадаймо засновницю українського допомогового комітету для еміграційних установ та організаторку Української Національної Ради у Швеції Мілену Рудницьку і голів Світової федерації українських жіночих організацій Олену Киселівську, Лідію Бурачинську, Олену Залізняк-Охрімович, Зіну Ботте-Чуйко, Олену Лотоцьку, Оксану Бризгун-Соколик… Скажімо, письменниця, журналістка, перекладачка, критик, громадська діячка Ольга Вітошинська протягом 1974–1991 рр. організувала у Сорбонському університеті п’ять міжнародних конференцій на українську тематику…
Неможливо в короткій газетній публікації перелічити імена всіх українок, яких варто нині згадати. Але й наведені імена засвідчують, що в історії України є дивовижна плеяда трудівниць лицарського духу, котрим були притаманні як доброта, ніжність, душевність, так і відданість ідеалам нації, шляхетність, цілеспрямованість, відповідальність, мужність і у громадській діяльності, і в культурно-духовному подвижництві, й у боротьбі за волю народу та самостійну Українську державу.
