Державна мова є таким самим символом держави, як прапор, герб і гимн. Відповідно до статті 65 Конституції України повага до державних символів є обов’язковою для всіх громадян. Отже, неповага до державної мови мусить мати такі самі наслідки, що й нехтування державними символами. Адже, як писав Олесь Гончар, «коли кажемо про незалежність України, то це найперше мова, мова! Без неї незалежність – пусті слова».
Українська мова, як і її словниковий запас, мають глибокі історичні корені. Вже наприкінці ХVI століття на наших теренах з’явилися тексти, написані живою народною мовою. Її елементи проникають до мови науки (граматики і словники Зизанія, Смотрицького, Ужевича, Беринди), до книжної мови (світська література, драматичні та ліричні твори), до ділової та канцелярської (князівські та королівські грамоти, судові документи, гетьманські універсали тощо).
Вивчення рідної мови дуже важливе через її вплив на культурне і політичне життя суспільства. Вона є невід’ємним складником у формуванні менталітету народу, його національної свідомості. Проте розвиток нашої мови постійно гальмувала Росія. Її мовна політика – це найпотужніша технологія впливу російського шовінізму на український народ.
Війна Росії проти нашої мови, яка розпочалася чи не відразу після 1654 року і триває й досі, є частиною інформаційної агресії щодо нас. За часів царської і совєтскої імперій було виплоджено 480 циркулярів, указів, постанов, ухвал, розпоряджень тощо про заборону української мови і культури та всебічну підтримку розвитку російської мови і культури.
Скажімо, ще Нечуй-Левицький у статті «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», опублікованій у журналі «Правда» 1876 року, з гіркотою зазначав, що «наші московські брати-слов’яни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій ріст. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жизню, з чужими типами…». Письменник доходить висновку про безперспективність розвитку України у складі Росії та про необхідність українцям боротися за право на національне самовизначення.
Власне, гуманітарна війна проти України, яку Росія веде безперервно ось уже понад 350 років, має чотири напрями: 1) мовно-культурна агресія – спроба запровадити російську мову в Україні як другу державну і знищити українську мову та культуру як основу української ідентичності й державності; 2) широкомасштабна інформаційно-пропагандистська війна; 3) дії, спрямовані проти української історичної пам’яті на культивування і посилення в українців комплексу меншовартості, поширення міфів про те, що Україна ніколи не мала своєї державності і не спроможна на державотворення, що її очолювали гетьмани-зрадники і вона зазнавала лише військових поразок; 4) конфесійна війна, що її Росія веде проти України, використовуючи російську православну церкву, яка прищеплює ненависть до української мови та культури, засуджує українських воїнів тощо.
І ця гуманітарна агресія за своїми стратегічними наслідками навіть більш руйнівна, ніж військова, яку РФ розпочала 2014-го та провадить і досі, оскільки спроможна знищувати національну ідентичність та призводити до зникнення нації, без якої й держава приречена. У здійсненні гуманітарної агресії Росії проти України бере участь як російська агентура, так і вітчизняні прислужники.
Не випадково саме того дня, коли в РФ оголосили про закінчення навчань у Південному та Західному воєнних округах Росії (довкола українських кордонів), у Донецьку відбувся форум «Єдинство русских. Защита прав и свобод». У помпезному заході брали участь два одіозні депутати російської Держдуми – А. Журавльов («Родіна») та А. Козенко («Єдіная Россія»). На форумі прозвучало, що Росія планує посилювати свою присутність в Україні. Щоб надавати нібито всіляку допомогу не лише росіянам за національністю, а й усім її російськомовним жителям.
Мовному чиннику на заході приділяли особливу увагу. Представники Москви повідомили, що готують законопроєкт про спрощення надання статусу носія мови, який дає право на громадянство Російської Федерації, і жителям України. Наголошували на всебічній підтримці вчителів російської мови, які викладають в українських навчальних закладах, російськомовних екскурсоводів і письменників. Це ж знак митцям, які вважають себе патріотами України і носіями російської мови, що вже час переходити на українську, щоб не стати представником гуманітарної допомоги «братньої Росії». Це стосується і журналістів, які використовують у роботі російську, побоюючись утратити коло читачів. Тому вже тепер треба починати розробляти систему протидій на заявлених напрямах, бо спроби повернути Україну в російський зашморг не зупиняються.
Втім, мета Кремля – не лише дискредитувати мову, а й поставити під сумнів власне існування українського народу та його держави. Спочатку українців намагалися переконати, що української мови немає, що це лише зіпсований польський діалект російської мови. А мовляв, якщо немає мови, то немає і української нації, українців, а є тільки малороси. Українську націю нібито вигадали спочатку поляки за гроші австрійців, а сьогодні «довигадують» американці – уже за гроші з держдепу, стверджують наші недруги.
А якщо немає українців, то немає й України як держави, доводять вони. Самостійна Україна – це історичне непорозуміння, випадкова помилка. Її було зліплено зі шматків Польщі, Угорщини, Румунії та Росії за примхою більшовиків. Свої нинішні території Україна має незаконно, тому треба відновити справедливість і повернути їх на «історичну батьківщину». Отаке «виправдання» знаходять нині великоросійські шовіністи анексії Криму й окупації частини територій Донеччини й Луганщини.
Зрештою, вони вбачають у самостійній незалежній Україні перешкоду для повернення Росії на геополітичну арену як повноцінної наддержави. А імперські амбіції покладено в основу внутрішньої та зовнішньої політики нинішнього керівництва Кремля. Ось чому такий безпрецедентний політичний, економічний, військовий тиск чинять на Україну «її брати» зі сходу і таку безприкладну за своїми масштабами пропагандистську антиукраїнську кампанію розгорнули нині в Росії. Причому вже відкрито використовують засоби масової інформації, а також інтернет як інструмент інформаційної війни проти України за фінансування російського керівництва, яке надає чималі кошти на підтримку «русского міра», «общерусской культури» на теренах нашої держави.
Отож хоч Україна вже 30 років тому стала незалежною державою і, здавалося б, немає жодних перешкод для розвитку української мови на її теренах, але й далі впровадження її як державної вимагає титанічних зусиль. «У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки імперії – ще й досі для багатьох – ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм», – сказала знана поетеса Ліна Костенко.
2019 року було ухвалено Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Перехідні положення закону передбачали поступове запровадження його норм. Наприклад, перехід на українську у сфері обслуговування відбувся 16 січня цього року. Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь постійно інформує суспільство про те, яких титанічних зусиль вимагає впровадження в Україні української мови як державної, який супротив чинить цьому орієнтований на Росію політикум та медіабізнес та яким непростим виявляється шлях виконання цього закону. Скажімо, за його інформацією, на 15 червня цього року дві третини телесеріалів на українських телеканалах усе ще демонструють російською. Чи не скрізь постійно зривають виконання принципового для України закону про функціонування української мови.
Нинішня проблема захисту української мови в Україні як від своїх манкуртів, так і від москальських загарбників залежить від усвідомлення всіма громадянами суті національних цінностей і наповнення ними сенсу свого життя. Необхідно, щоб у всіх українських вищих і середніх навчальних закладах студенти здобували освіту державною мовою. Неможливо бути наполовину вільним, а наполовину рабом.
У Європейській мовній хартії чітко написано, що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не має шкодити державним мовам і нівелювати потребу вивчати їх. Треба підвищувати рівень мовної національної свідомості українського народу. Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед авдиторією безпосередньо чи у ЗМІ. Зрештою, мабуть, ліпше припинити агітувати за українську мову чи доводити, що вона – це важливо, а запровадити в суспільстві своєрідний соціальний ліфт: не знаєш мови – не здобудеш освіти, не отримаєш роботи. Тоді в нас одразу все налагодиться.
