Про Норвегію назагал знаємо мало. Бо туди не так багато порівняно з іншими країнами вирушало на заробітки наших співвітчизників, та й для біженців з України після повномасштабного збройного вторгнення московитів ця держава на півночі Європи не стала такою популярною, як, скажімо, Польща. Уявляємо собі передовсім, з огляду на географічне розташування Норвегії, сувору її природу, а корінних норвежців, нащадків давніх вікінгів, – небагатослівними й водночас цілеспрямовано відчайдушними у здобуванні хліба насущного в непростих умовах їхнього існування. Проте жива норвезька дійсність, а в цій країні я побував зовсім недавно – наприкінці квітня – на початку травня – виявилася незрівнянно багатшою від моїх первісних уявлень і, сказав би так, неодномірною, бо в чомусь вони підтвердились, а в чомусь – і ні.

По-перше, до Норвегії від нас не так далеко, як видається на перший погляд. Дістався я до Кракова, причому автобус із Прикарпаття під’їжджає прямо до самого аеропорту цього польського міста, сів на «Боїнг» і вже через дві години був у Ставанґері. Це місто, розташоване на узбережжі Північного моря, зі 132-ма тисячами жителів, – четверте за чисельністю населення в Норвегії і вважається її нафтовою столицею. Ставанґер має й музей історії видобутку нафти й газу, хоча освоєння у промислових масштабах розвіданих на морському шельфі країни родовищ цих вуглеводнів розпочалося порівняно недавно – у 70-х роках минулого століття…

В аеропорту нас зустрів рвучкий вітер, який за високої вологості повітря посилював відчуття холоду. Він створював цей дискомфорт для мене чи не щодня впродовж тижневого мого гостювання у дочок Оксани й Христини з онуками. Ті перебувають у Норвегії другий рік і, звісно, вже звикли як до цього майже постійного вітру з моря восени, взимку й навесні, так і до здебільшого похмурого неба над головою, частих дощів.

Немало ж самих норвежців, а вони загартовуються ще змалку, виходили зі своїх автівок на АЗС чи щоб зробити якусь покупку в магазині лише в шортах і футболці за температури повітря 5-7 градусів тепла. До речі, найстуденішої пори року морози навіть до 40 градусів у цій скандинавській країні тріщать лише в її північних і центральних районах з континентальним кліматом, а на півдні й західному узбережжі Норвегії, всупереч уявленням загалу українців, клімат м’який, помірно морський.

От і в селі Форсанд комуни (територіальної громади) Сандненс фюльке (аналог нашої області) Рогаланд, де норвезька влада розмістила для проживання понад десяток українських сімей, минулої зими тільки однієї ночі температура опускалась до мінус дев’яти градусів, лише тричі випадав і тут же танув сніг, а здебільшого, як почув від дочок, ішов дощ, який нерідко поєднувався з тим же вітром. Для українок з дітьми господарі відремонтували, облаштували електроплитами й меблями дерев’яне приміщення, де раніше був дитсадок, а цей заклад перейшов у новоспоруджений будинок.

Утім, різні регіони витягнутої на мапі вузькою смугою з півдня на північ країни об’єднує наявність фіордів (це долини з глибокими морськими затоками, що утворилися в місцях тріщин суходолу і врізаються в нього на відстань навіть до сотні кілометрів), численних озер та річок, потоків, які спадають подекуди з обривів кам’яних бескидів сріблястими водограями. Попри ще досить прохолодну весняну погоду, туристи місцеві і прибулі із різних країн світу самозабутньо поринали у світ мальовничої і водночас якоїсь таємничої у своїй мовчазній величі гірської природи, яка подекуди зберегла вигляд ще дикої і незайманої. Також у тих, хто мандрує Скандинавськими горами, викликають приємний подив написи норвезькою та англійською (яку, до речі, знають фактично всі норвежці) мовами про те, що вода в потоках і річках екологічно чиста, без жодних домішок та шкідливих речовин, і не потребує якоїсь фільтрації й кип'ятіння, її можна пити просто так.

Екологія – один із пріоритетів у житті норвежців. Біля будинку, в якому живуть українці, теж стоять під навісом контейнери на коліщатах для роздільного збирання твердих побутових відходів (ТПВ), закріплені вони окремо за кожною сім’єю. З вікна оселі побачив, як на дорозі навпроти зупинився великий сучасний сміттєвоз, який цього разу забирав із контейнерів лише органіку, а в інші дні раз чи два на тиждень – папір, скло, пластик, інші відходи. Правильно сортувати ТПВ тут навчають хлопчиків і дівчаток ще з дитсадка. А з тих органічних відходів на сміттєпереробних заводах отримують біогаз (це попри наявність у Норвегії великих родовищ природного газу).

Також у цій країні набув поширення рух за культуру вторинного споживання, який поєднує з екологічною метою і соціальну: ще цілком добротні, але вже з тих чи інших причин не потрібні власникам речі, як-от одяг, взуття, господарські інструменти, ті несуть не до сміттєвих контейнерів, а в спеціальні магазини, де їх продають за мінімальною ціною. І кошти за речі, що отримують друге життя, йдуть не власникам, а на різні благодійні програми для тих громадян, котрі потребують якоїсь соціальної допомоги. Саме в такому просторому магазині-універсамі міста Сандненса, розташованого за 60 км від Форсанда, моя старша дочка Оксана підібрала ошатну фіранку для вікна свого помешкання.

А повертаючись до теми природних особливостей цієї північної країни, але вже у зв’язку з її інфраструктурою, господаркою, родом занять місцевого населення, скажу, що Норвегія вражає приїжджих найперше розгалуженою мережею підтримуваних у чудовому стані асфальтованих доріг, чимало із яких прокладено над гірськими урвищами, вони огинають скелі, а якщо такої можливості немає, то пролягають пробитими крізь них тунелями, освітленими й вночі, і вдень.

Я мав нагоду дорогою до Ставанґера й розташованого від нього трохи далі, за 13 км, Сандненса декілька разів проїжджати Ріфат-тунелем завдовжки 14,5 км. Чимала його ділянка пролягає на глибині 300 м під фіордом. Також береги фіордів з'єднані високими ажурними мостами.

Усі ці дороги державного значення, мости й тунелі утримують державні ж компанії. Проїзд по них платний: спеціальний електронний пристрій фіксує номер кожної автівки, що в’їжджає, скажімо, в тунель, а потім водію надішлють відповідний рахунок. Із власників зареєстрованих у Норвегії машин з українськими номерами плату за проїзд не стягують – з огляду на нинішню повномасштабну російську агресію проти України. Певна річ, ще більше маємо дякувати владі цієї скандинавської країни, члена НАТО, за надання нам допомоги озброєнням.

Проживає місцеве населення також на численних островах, до багатьох не перекинуті мости з материка чи із сусідніх островів, тож і немає автомобільного сполучення, ходять туди лише пороми. Коли ж на морі штормить, а скажімо, когось із жителів невеликого острова необхідно терміново доправити до клініки найближчого міста для проведення складної операції, за ним прилітає санітарний гелікоптер. Пороми належать до комунальної власності так само, як автобуси на міських маршрутах, проїзд у яких досить дорогий: ціна одноразового квитка – 44 крони (5,5 євро), місячного – 75-80 євро. Та все ж багато норвежців, навіть маючи легковика, воліють у повсякденні користуватися громадським транспортом, бо тут бензин, попри те, що видобуту в Норвегії нафту експортують, чи не найдорожчий в Європі: літр коштує більш як два євро.

Якщо вже зайшла мова про вартість життя у цій державі, то зазначу, що, скажімо, за винайм однокімнатної квартири потрібно платити 900-1000 євро на місяць, а в Осло, столиці країни, – ще більше. Додайте до цього 180 євро на місяць за опалення помешкання, електрику та газ. Отож норвежці жартують, що така дорожнеча підштовхує людину до одруження: двом за умови, що обоє працюють, легше буде доробитися до будівництва чи придбання власного помешкання або легкової машини. Купівля продуктів для приготування їжі подружжю, яке ще не завело дітей, обходиться у 500 євро на місяць. Далеко не кожна така родина може дозволити собі пообідати в ресторані навіть середнього класу: це для них коштуватиме 60 євро на двох.

Веду до того, що вказані витрати на щоденне життя «з’їдають» велику частину середньої місячної зарплати норвежця, яка номінально є однією з найвищих у Європі, – 50 тис. крон (6 250 євро). А з неї ще й утримують податок на доходи працівника. Податки ж у Норвегії теж одні з найвищих, бо завдяки їм держава фінансує освіту, охорону здоров’я, культуру, а розвиток фізкультури та спорту на одному з найвищих рівнів у світі. Оподатковують працівників за прогресивно зростальними ставками на доходи: чим вони вищі, тим вища відсоткова базова ставка податку.

Що ж до розмірів посадових окладів працівників, зайнятих в одній галузі, то між ними немає такої істотної різниці, як в Україні. Скажімо, у лікаря зарплата не набагато вища, ніж у медсестри, таке ж співвідношення – між зарплатами вчительки та шкільної прибиральниці. Це можна вважати певною «зрівнялівкою», яка є однією з особливостей «скандинавського соціалізму» в його норвезькому варіанті і яка комусь із громадян до вподоби, а комусь – ні. Адже недооцінка при визначенні розміру зарплати працівника чинника вищої освіти, яку людина здобувала чотири-п’ять чи й шість (у медичних вишах) років, спричиняє проблеми з набором студентів у державні університети – відчувається брак вступників на багато спеціальностей, попри можливість безплатно навчатися у виші.

У Форсанді мої внуки ходять до десятирічної середньої школи (звісно, з норвезькою мовою викладання). Тут дітей не переобтяжують так, як в Україні, великою кількістю навчальних дисциплін, а зміст уроків спрямований здебільшого на вироблення у них практичних умінь для життя. Велику увагу тут приділяють фізичному вихованню й загартуванню учнів. На перервах вони навіть за холодної вітряної погоди перебувають надворі. А після закінчення школи більшість хлопців і дівчат ще два-три роки поглиблюють свої знання, опановуючи вподобану конкретну спеціальність у вузько спеціалізованих професійних навчальних закладах, які є певними аналогами наших профтехучилищ, і маючи тверду й небезпідставну певність у тому, що їх як фахівців уже чекають роботодавці. І лише невелика частина молоді зацікавлена у довшому від цих своїх ровесників продовженні навчання після школи – в університеті.

Структуру норвезької економіки великою мірою визначають її природні ресурси. Населення займається добуванням корисних копалин, рибальством, лісозаготівлею і деревообробкою. Держава останніми роками активно заохочує створення й розвиток фермерських господарств. Щоправда, той, хто хоче стати фермером, спочатку мусить зібрати каміння – в буквальному сенсі цього слова – з ділянки, придбаної для ведення господарства. Відтак розрівняти, освоїти й щороку підживлювати добривами той клапоть землі.

У Форсанді я познайомився з одним із таких господарів – Троном-Іваром Фостаном, побував на тваринницькій фермі, де він утримує 17 дійних корів швейцарської породи, телят, а також відгодовує бичків на забій. Певна річ, тут механізовано доїння, приготування й роздачу тваринам кормів, які на 60 відсотків імпортовані. Трон-Івар має декілька сучасних тракторів з наборами потрібних у господарстві допоміжних знарядь. Молоко та відгодованих бичків на забій з ферми забирають, відповідно до чинного в Норвегії порядку спеціалізовані фірми, які й переробляють тваринницьку сировину, а самі фермери можуть використовувати лише невелику частину молока й м’яса для потреб своєї сім’ї. Також Трон-Івар частину власної земельної ділянки віддав в оренду підприємцю, який заклав тут піщаний кар’єр.

Фермер подарував мені три буклети з текстовими розповідями про своє село, місцеві комуни, фюльке Рогаланд та з кольоровими світлинами, на яких відтворено красу тутешньої природи, пам’ятки норвезької історії й культури, сучасний вигляд міст, сіл, хуторів. Трон-Івар дуже приязно ставиться до тимчасових своїх односельців – українців. Зокрема на його пропозицію до так званої екстрароботи (тобто не постійної, а тимчасової, погодинної) в його господарстві охоче прилучилися біженка Тетяна і її вже 15-річний син Артем – жінка разом з ним і 7-річною дочкою Кариною приїхала в Норвегію навіть без закордонного паспорта після того, як їхній будинок в Очакові на Миколаївщині зазнав великих пошкоджень внаслідок рашистського артобстрілу, а її чоловік Ігор воює з московитами.

Цікаво, що в цій скандинавській країні законодавством передбачено, що підлітки з 12 років можуть виконувати посильну для них роботу у працедавця за умови обов’язкового оформлення з ними угоди про трудові відносини.

Утім, й інші українки, для яких місцем тимчасового проживання став Форсанд, не дармують: вранці збирають до школи своїх дітей, яких туди підвозить автобус, а самі теж збираються – в набагато дальшу дорогу, хоча за мірками тутешніх жителів 60 км до Сандненса, головного міста їхньої комуни, де міститься навчальний центр для іноземців, така відстань зовсім невелика. Туди й назад із Форсанда 13 українських біженців возять бусом-таксомотором за кошти, виділені з цією метою місцевій комуні урядом країни: щодня на оплату таких поїздок витрачають 600 євро.

Наші землячки, які вимушено, через війну на українській землі, прибули в Норвегію, отримували від уряду цієї країни матеріальну допомогу, а тепер їм як за роботу платять за щоденне, крім вихідних, навчання на однорічних курсах норвезької мови суму грошей, дещо більшу за тутешній прожитковий мінімум (але з неї вже утримують податки до бюджету), також надають житлові субсидії. Ідеться про те, щоб іноземці знали мову країни перебування бодай на мінімальному рівні. Крім того, українкам читають лекції про тутешнє трудове і податкове законодавство, про обов’язки батьків щодо дітей – дають учасницям курсів уявлення про основні засади життя в цій країні з тим, щоб інтегрувати їх у норвезьке суспільство. У 2022-му сюди приїхало 35 тисяч українських біженців, прийняти ще стільки ж передбачають нинішнього року.

Отож господарі готують іноземців, щоб ті в чужій країні самі могли знайти для себе місце праці й давали собі раду. Адже їм потрібно прохарчувати себе і своїх дітей, заплатити за оренду приміщення, електрику. Продукти тут досить дорогі. За найдешевший півкілограмовий буханець білого хліба я заплатив 10 крон (це близько 35 гривень). Водночас для мене сюрпризом стало те, що в магазинах покупці можуть безплатно скористатися електричною хліборізкою.

Так, податок з доходів фізичної особи у цій країні «скандинавського соціалізму» може перевищувати навіть третину зарплати, нарахованої працівникові, і я вже зазначав, чим це обумовлено. Скажімо, медична допомога в Норвегії не безплатна, але коли хворий витрачає на придбання медикаментів коштів на суму понад 200 євро, то держава бере на себе відповідні витрати до кінця календарного року.

Втім, завдяки перевиконанню планових надходжень державний бюджет фактично щороку є профіцитним. «Зайві» кошти, як і суми податку на прибуток з нафтогазодобувних компаній, переказують до Фонду добробуту й розвитку Норвегії. Цей фонд призначено для майбутніх поколінь норвежців – накопичувані кошти використовуватимуть ще не скоро, а тоді, коли тут родовища «чорного золота» й «блакитного палива» вичерпаються…

Але то тема окремої, з думками й оцінками експертів, розмови про «скандинавський соціалізм» на основі ринкової економіки в країні, яка фактично є найдавнішим – з кінця IX століття – королівством на планеті, а в наші часи за формою правління це демократична парламентська унітарна монархія. Для норвежців нинішній король Гаральд V – шанована особа з неабияким авторитетом у державі й суспільстві, і водночас вони 1 травня святкують Міжнародний день праці.

На сьогодні ця північна держава, де 5,5 млн жителів, входить до п’ятірки країн світу з найвищим валовим внутрішнім продуктом у розрахунку на душу населення, а за індексом людського розвитку посідає перше місце. Притому Норвегія не є членом Європейського Союзу, хоч і підтримує з ним відносини партнерства: на двох проведених референдумах більшість громадян не підтримали ідею про вступ до цієї політичної й економічної спільноти держав – мабуть, не влаштовує норвежців перспектива великих грошових внесків до спільної скарбниці ЄС їхньою й без того заможною країною.

Мене тижневе перебування в цій країні збагатило знаннями і враженнями передовсім про високі соціальні стандарти життя норвежців. У тому ж селі Форсанд, де лише 1 300 жителів, є оснащена сучасною медичною апаратурою лікарська амбулаторія, затишний будинок для літніх людей з усієї комуни. Діти навчаються у десятирічній школі з належно умебльованими, обладнаними відповідним унаочненням, комп’ютеризованими класами та з бібліотекою і спортзалом.

Біля школи – не просто майданчик, а ціле футбольне поле зі штучним покриттям, приміщення басейну, в якому з учнями раз на тиждень – ясна річ, безплатно – проводять урок плавання і який уже за певну плату можуть відвідувати всі жителі села. Поруч – заклад культури, музей просто неба на місці поселення вікінгів. Будинки, що збереглися з давніх часів, чи не найбільший інтерес в іноземців викликають своєю покрівлею: на її дерев’яну основу вікінги для утеплення насипали шар ґрунту, на якому невдовзі вже ріс мох і зеленіла травичка. Навіть чудовий піщаний пляж із роздягальнями й санвузлами облаштовано на березі Лісе-фіорда: влітку тут засмагають і купаються немало жителів Форсанда, попри те, що вода не прогрівається більше як на 15 градусів.

Від цього села асфальтовані дороги ведуть навіть до хуторів, де лише по кілька хат. Що ж до місць для праці, то на території села функціонує потужна ГЕС, електроенергію з якої подають навіть у міста Ставанґер і Сандненс (електростанції в Норвегії працюють лише на відновлюваних джерелах енергії, основним з яких є природні гідроенергетичні ресурси – турбіни рухає сила численних тут водоспадів).

У селі і на його околицях також налічується десь із півтора десятка фермерських господарств, де розводять ВРХ, овець та коней, зокрема ісландської породи, яких вікінги завезли колись із того острова. Працюють кар’єри, приватні підприємства з виготовлення бетонних виробів, металоконструкцій.

Саме із Форсанда, із причалу, де ми сіли на теплохід «Колумбус», розпочалася для мене незабутня своїми враженнями мандрівка Лісе-фіордом, одним із наймальовничіших на півдні Норвегії. Обабіч – кам’яні громаддя скандинавських гір. На найвищих вершинах ще біліють латки снігу. З гірських схилів стікають у фіорд, а подекуди й розливаються феєричними водоспадами стрімкі потоки. З «Колумбуса» видно прив’язані до причалів моторні човни, а різнокольорові каяки чекають, коли їх ще спустять на хвилі. Ледь не в саму воду заходять рибальські будиночки, зовсім недалеко від берега стоять ошатні домівки місцевих жителів.

Бачили ми й великі кораблі у ставанґерському порту. Тут також швартуються рибальські суденця: прямо з них рибалки пропонують покупцям свіжовиловлені у Північному морі рибу, краби, креветки. У Сандненсі, де 81 тис. жителів і багато туристів з різних країн, я з рідними фотографувався на тлі яскравих своїми барвами відреставрованих старих будинків Кольорової вулиці та біля фігурки троля – символу Норвегії. А біля водойми в центральній частині міста ми були приємно подивовані взаємним доброзичливим сусідством людей і пернатих – тут поміж дітей і дорослих вільно ходять собі лебеді, чайки, голуби.

Але буквально за два-три десятки метрів від цього умиротвореного буденним людським і пташиним гомоном місця нагадала нам про себе, прозвучала в цій норвезькій ідилії тривожним дисонансом нинішня болюча українська дійсність: написана англійською мовою назва виставки світлин європейських фотомайстрів, які побували в Україні в цей драматичний і трагічний для нас час, говорить сама себе: «Рік триває війна в Європі». Того сонячного дня більшість людей звично поспішали кудись у своїх справах, а ті, що зупинялися біля металевих інсталяцій розгорнутої просто неба виставки, довго і з глибокою задумою в очах вдивлялись у фотографії, що відображають жорстоку для жителів українських міст і сіл війну московитів на знищення незалежної держави, української національної ідентичності й засвідчують гідний опір наших захисників кровожерній орді XXI століття.

А повернувшись у Форсанд, почув, що згадана тут біженка Тетяна з Очакова, сім’я якої належала до так званих російськомовних українців, саме в Норвегії у спілкуванні зі співвітчизницями і співвітчизниками добре опанувала мову своїх прадідів. Більше того, саме в цій далекій північній країні вона почала писати вірші й одразу – українською. В них – сум за отчою землею, рідною домівкою, яка геть понівечена ворогом, але її ще можна відбудувати й жити там разом із дітьми.

Отож насамкінець процитую один із віршів, написаний Тетяною від імені свого чоловіка – мужнього оборонця України, котрий, як змальовує авторці її уява, на фронті щодня стикається зі смертю, але не відступає від мети – разом зі своїми бойовими побратимами здолати рашистських загарбників і повернути в лоно нашої держави окуповані ними землі: