Головний страх нашого північно-східного сусіда ‒ щоб Україна ніколи не стала українською. Тому що українська Україна вже за жодних обставин не буде російською. Навпаки, в такому разі вона стане частиною Європи, а росія назавжди втратить шанс знову перетворитися на імперією.

Російський нацист Дугін розробив ідеологію рашизму, основними положеннями якої є такі формулювання: «України як держави не існує», «Росія має місію знищити українство як явище». На думку Дугіна і дугіністів, українська мова та культура, українські герої – це штучно створені поняття, а українці ‒ це росіяни, яких просто обдурили зовнішньою політикою.

Як не дивно, в Україні, яка сьогодні ціною життів своїх найкращих представників виборює право на існування, теж є (і навіть представлені в публічному просторі!) учні Дугіна – це квазі-інтелектуали Олексій Арестович, Сергій Дацюк і Юрій Романенко. Очевидно, за вказівкою свого ідейного наставника ця трійця організувалась у дискусійний клуб, у якому не стільки обговорювала, скільки пропонувала свій (=дугінський) сценарій післявоєнного розвитку України.

Першу скрипку в цій двогодинній «дискусії» ідейних однодумців, зрозуміло, грав Арестович – соратник Дугіна ще з 2004 року. Він був таким собі гуру, а Дацюк і Романенко йому в основному підтакували. Як і годиться, дискутували ці троє мовою Дугіна, а зовсім не державною. На чому ж постійно наголошував головний «дискутант» Арестович?

• ‒ Україні потрібен громадянський договір за «корейським сценарієм» (саму таку думку місяць тому висловив і президент рф Путін) ‒ розділення її на дві країни за «власною 38-ю паралеллю», тобто за мовною ознакою;
• ‒ Україна як моноетнічна держава (себто УКРАЇНСЬКА УКРАЇНА. ‒ І. М.) апріорі неможлива: українці як етнос стрімко скорочуються, країна старішає… Замість моноетнічного проєкту буде діяти «широкий» (багатонаціональний) проєкт, адже в Україні невдовзі буде 30 мільйонів китайців, тайців і представників будь-яких інших народів, які захочуть сюди приїхати. У Києві вже є аж три мечеті, а водіями таксі працюють переважно мігранти ‒ туркмени, іракські курди та єгиптяни;
• ‒ Тієї омріяної України, про яку всі вони кажуть («ВОНИ» для Арестовича ‒ це ми, українці, які хочемо жити в омріяній нашими пращурами УКРАЇНСЬКІЙ УКРАЇНІ; цим словом він протиставляє себе українцям), у принципі бути не може – Єйо нікагда нєбило, нєт і нєбудєт!» (вам ця фраза Арестовича, повторена ним упродовж дискусії кільканадцять разів, аби ми її вважали незаперечною істиною, не нагадує вислів сумновідомого російського імперця Валуєва: «Украінскава язика нєбило, нєт і бить нєможєт!»?);
• ‒ Досить уже лідерам послідовно брехати суспільству, що в Україні буде моноетнічна держава, що тут нарешті всі заговорять українською і що тут будуть виміряти череп і т. ін. (пасаж про «череп» – незаперечне свідчення того, що для Арестовича український патріотизм (націоналізм), як і для Дугіна, є нацизмом!).

Отож Арестович як учень Дугіна так само, як і його вчитель, панічно боїться УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ, бо вона ‒ смертельна загроза для імперського проекту росії. Якщо ж Україні, не дай, Боже, не вдасться вибороти для себе право стати національною державою, то вона неминуче перетвориться на «другу Росію», а згодом ‒ і на Малоросію.

Арестович доти ніколи й не приховував своїх російсько-імперських поглядів. Пам’ятаєте, як нещодавно він назвав українську культуру «маленькою» (звісно, російська культура для нього ‒ велика!)? Як доводив, що російська мова не є мовою агресора і тому не може бути заборонена, а він і далі буде нею говорити, бо йому так зручно? Як зізнавався в тому, що не є патріотом ‒ і не лише України, а й будь-якої національної держави, та його взагалі не турбують національні питання; а на проблеми відновлення національної пам’яті та історичної справедливості, становлення нації і мови він дивиться, як «солдат на вошу»?

Отже, пора вже українцям навчитися розрізняти, хто є наш друг, а хто ‒ ворог (а ворог, як відомо, буває не лише зовнішній, а й внутрішній, прихований ‒ і тим небезпечніший). Учімося робити висновки про публічних осіб за їхніми вчинками, а не за солодкими інтонаціями і заспокійливими словами (як в Арестовича).

Добрий приклад державотворення нам дають наші найближчі сусіди – поляки, чехи, балтійці, які впевнено розбудовують свої національні держави, геть відмітаючи ворожі імперські ідеологеми.