Коли хочете створити нове суспільство,  
почніть з виховання нової внутрішньої людини.
(Григорій СКОВОРОДА).

В кожному ідеологічному чи політичному русі 
найважливішу роль відіграють 
два основні його складники: ідея і людина.
(Степан БАНДЕРА).

Про Лицаря великої ідеї боротьби за Українську самостійну соборну державу написано багато книг та статей, опубліковано його праці, які цінні і в час нашого нинішнього державотворення. Ворожі польська, німецька, радянська і російська пропаганди намагалися й досі намагаються всіляко очорнити ім’я та діяльність Степана Бандери. Москальські окупанти називають бандерівцями весь український народ і патріотів інших народів, котрі боролися за незалежність своєї Батьківщини. У чому ж історичний феномен Степана Бандери?

Для значної частини населення він герой боротьби поневоленого українського народу за відновлення незалежної Української держави. Але великодержавники-імперіалісти – Польща, Німеччина, Московщина бачили в ньому небезпечного злочинця. Отже, нинішня боротьба за Степана Бандеру чи проти нього – то боротьба за минуле, сучасне й майбутнє, за суверенну й соборну Україну або проти неї! А також за долю кожного з нас. Адже за польського, а згодом і московського панування загострювалася проблема навіть етнічного виживання українців. Нас оголошували то малополяками, то малоросами й усіма засобами домагалися створення змішаних родин. Зокрема Петро І наказував гетьману Іванові Мазепі дозволяти українській старшині одружуватися лише з російським дворянством. А приміром, цариця Анна ще раз своїм наказом 3 січня 1734 року звеліла губернаторові України князю А. Шаховському вживати всіх заходів, аби продовжувати справу імператора й одружувати московитів в Україні з українцями.

Так намагалися знищити наш національний спосіб життя, почування й думання навіть на рівні сім’ї. Але цьому протистояли впродовж усієї нашої минувшини найкращі сини й дочки нашого народу. В тому числі й С. Бандера. Батько Степана – Андрій – був не просто священником, а й духовним учителем і дітей, і суспільства. Його іменували «революціонером у рясі». Був відомим просвітянином, громадським діячем, учасником визвольної боротьби українського народу в 1917–1921 рр., апостолом віри та натхненником вояків до патріотичної діяльності і послом до Національної Ради УНР. Виїхати за кордон відмовився. «Що буде моїй громаді, то буде зі мною». Його арештували і 10 липня 1941 року розстріляли у Києві.

Хресною дорогою пройшла вся родина Бандерів. Страдницька доля спіткала усіх сімох дітей о. Андрія. 1941-го від рук гестапо загинув брат Степана Богдан. У концтаборі Освенцім загинули брати Олександр та Василь. А від трьох сестер – Володимири, Марти, Оксани, заарештованих радянським режимом, під тортурами вимагали зректися брата й піддати його публічному осудові. І це при тому, що Володимира була матір’ю шістьох дітей (їх порозселяли відтак по сиротинцях).

Дитячі роки Степана минули під впливом національно-визвольної боротьби та діяльності Української Визвольної Організації (УВО). Вражений героїзмом членкині УВО Ольги Басараб, яка загинула під час тортур у польській тюрмі у Львові, він почав випробовувати й над собою такі самі методи, які застосовувала польська поліція. Тобто ще 14-річним він перевіряв свою витривалість і силу волі та готовність до майбутньої боротьби. Через важку хворобу (ревматизм суглобів) його протягом двох років не приймали до «Пласту». Бували моменти, що й не міг ходити. І лише завдяки надзвичайним зусиллям над собою він здав необхідні фізичні вправи і його зарахували до гуртка «Вовків».

У 1919–1927 роках С. Бандера навчався у Стрийській гімназії, а в 1928–1934 рр. – на агрономічному відділі Львівської політехніки. Разом з навчанням проводив активну громадсько-політичну діяльність. Його світогляд формувався під впливом націоналістичних ідей, які пропагував «Літературно-науковий вісник». 1928-го Степана прийняли до лав УВО – спершу призначили у розвідувальний відділ, а згодом – у референтуру пропаганди.

Розростання націоналістичного руху та його неорганізованість спонукали розрізнені структури до об’єднання. Так під керівництвом провідника УВО Євгена Коновальця 2 лютого 1929 року виникла ОУН. У 1931–1933 рр. С. Бандера служив референтом пропаганди крайової екзeкутиви ОУН. Тоді він мав декілька зустрічей з Євгеном Коновальцем, під час яких вони обговорювали тактику революційно-визвольної боротьби. 1932-го Є. Коновалець призначає Степана як талановитого стратега, організатора і конспіратора заступником крайового провідника ОУН, а 1933-го – крайовим провідником.

У відповідь на терор та знущання польської влади над українським народом ОУН взялася до революційного терору, що підривав авторитет і силу чужинців, підтримував національний дух поневолених на належній висоті, а світовій громадськості доводив, що західні українці ведуть постійну боротьбу проти Польщі і прагнуть своєї незалежності. Було створено атмосферу напруженості і нестабільності, яка перешкоджала ворожій владі утвердитися на захопленій території.

За вказівками С. Бандери підпільну пресу й листівки поширювали не лише у школах та осередках «Просвіти», «Рідної школи», інших легальних організаціях Галичини, а й переправляли на Волинь, Холмщину, і навіть на Буковину, східну Україну й Кубань. Антипольську та антирадянську агітаційно-пропагандистську діяльність та бойові акції проводили як заходи опору супроти жахливого насильства польської влади над українським народом, як протест проти штучного голодомору 1932–1933 років і загибелі мільйонів українців на східноукраїнських землях.

За рішенням революційного трибуналу ОУН і наказом Степана Бандери 1934 року було ліквідовано провокаторів, донощиків, а також міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького, розвідника НКВС О. Майлова, працівника радянського консульства у Львові. А через невдалий замах на комісара політичної поліції Чеховського міжнародна спільнота довідалася про середньовічні тортури, що їх зазнавали українські політичні в’язні.

Однак почалися масові арешти членів ОУН. Затримали понад 800 осіб, у тому числі Степана і його найближчих товаришів. У створеному концентраційному таборі в Березі Картузькій уже перебувало тоді понад 120 оунівців… Із 1 листопада 1935-го по 3 січня 1936-го тривав відкритий Варшавський судовий процес над 12 основними членами ОУН, що перетворився на форум пропаганди визвольної боротьби. Активність ОУН була для всіх очевидна, але хто нею керував, було невідомо. І лише дуже вузьке коло осіб знало тоді про керівну роль в ОУН С. Бандери. Сам він, завжди дуже скромний студент університету агрономії, старався нічим не вирізнятися в студентському середовищі, будучи просто «Сірим».

На суді Степан був прикладом для інших підсудних своїми демонстративними виступами, надихав їх на активний спротив. Суд засудив С. Бандеру, М. Лебедя і Я. Карпінця до смертної кари, яку з часом замінив на довічне ув’язнення, М. Климишина і Б. Підгайного – на довічне ув’язнення, інших революціонерів – на 7–15 років позбавлення волі. С. Бандера і М. Лебідь зустріли вирок вигуком: «Хай живе Україна!».

Варшавський процес змінив думку польського суспільства і преси щодо боротьби галичан. Поляки почали об’єктивніше ставитися до українців та їхньої діяльності. Польська газета «Просто з мосту» писала: «Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовності, посвяти і героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».

Продовженням Варшавського став Львівський процес, що тривав від 25 травня до 26 червня 1936 р., на якому, крім С. Бандери, були 23 підсудні. На самому початку процесу, коли останнім до залу ввели Степана, всі підсудні встали з місця і привітали його: «Слава Україні!». За підсудними піднялися адвокати і глядачі, а за ними – судді, присяжні, журналісти й усі поліцейські функціонери. На засіданні С. Бандера виступив уже як крайовий провідник ОУН і засвідчив, що всі смертні вироки ухвалював її революційний трибунал, а він лише віддав наказ виконати присуд. Тому ОУН не терористи, це реакція українського народу, який в безкомпромісній боротьбі з окупантами рідної землі революційним шляхом іде до своєї державної самостійності… Тоді Степанові Бандері й Романові Мигалю присудили довічне тюремне ув’язнення, іншим – від 5 до 15 років позбавлення волі.

Так Львівський процес героїчною поставою його підсудних – С. Бандери і його товаришів демонстрував перед цілим світом силу моралі, ідейну непримиримість, духовну силу і організаційно-політичний розмах українського націоналізму. Під час Варшавського та Львівського процесів авторитет і популярність Степана зросли настільки, що народ почав складати пісні і легенди про нього. Він став справжнім героєм, незламним борцем за права і честь нації. Своїм ставленням до себе і ворогів С. Бандера заслужив собі непохитну шану українського суспільства, а серед членів ОУН та УПА здобув позиції незаперечного провідника на майбутнє.

Після п’ятирічного ув’язнення у найстрашнішій польській тюрмі «Святий Хрест» та короткого відпочинку восени 1939 року Степан Бандера поринув у революційну працю. Колишній «Сірий» перетворився на грізного «Бийлиха». Цей дворічний період його діяльності насичений вагомими, історично важливими подіями. Найважливішими з них були розробка плану розбудови мережі ОУН на теренах всієї України, утворення в лютому 1940 року Революційного проводу ОУН, підготовка повстання в Україні й організація Українського війська, проголошення у Львові 30 червня Акта про відновлення Української держави й створення її правління, скерування у центральні, східні та південні області України похідних груп із членів ОУН та її прихильників для організаційно-пропагандистської і громадської праці та координація їхньої діяльності…

Провідник створив велику революційну національно-визвольну організацію, яка витримала 15-річну боротьбу проти більшовизму й поневолення України. Віра в себе давала Бандері ту силу колосальної енергії, яка відчувалася у всіх його діях. Він вірив у визволення України і цим запалював своїх друзів.

Тоді ж було проведено спробу консолідувати стратегію й тактику ОУН. Починається протистояння з керівником Проводу українських націоналістів А. Мельником. Відтак настає розрив…

Коли гестапівці привели С. Бандеру до берлінського комісара, який заявив йому, що уряд фюрера не давав дозволу на проведення Національних зборів і проголошення ухвали про відновлення української державності й зажадав скасувати її, Степан відповів: «Я виконував волю народу, а народ України не потребує нічийого дозволу!»… Гітлер дав команду навести лад із «цією бандою. І гестапівцям надійшла директива: «Знищувати бандерівців – усіх і скрізь».

6 липня 1941 року заарештували С. Бандеру і Я. Стецька та запроторили їх до Заксенхаузену – концентраційного табору в Оранієнбурзі. Тоді ж відправили до Освенціму і братів Степана – Василя й Олександра.

Товариш С. Бандери В. Макар, який свого часу емігрував до Торонто (Канада), у 2001 році так описував дружбу зі Степаном та роки спільної підпільної діяльності: «Знаємо, що це була сувора, залізної волі й дисципліни людина, а зі сторони товариського, особистого життя та співжиття з людьми найближчі співробітники мали багато більше нагод відчувати велич небуденної людини – нашого Провідника і бути за нього гордими. Для нас це був взір того покрою людей великого характеру, які вершать історичні діла своїх націй. Такі люди вже не раз появлялися в критичних ситуаціях української нації, в минулих епохах нашої історії. В наші часи це були Бандери, Колодзінські, Шухевичі, Гасини, Коссаки, Грицаї і дуже численні інші. Вони своїм світлим прикладом, криштальним характером, відвагою, завзяттям, вмілістю, жертвою цілого свого життя виховали ціле покоління борців, які пішли з ними і за ними, на бій за свій народ, а як треба було, – то й на муки і страждання за волю України, за її честь і славу».

Микола Сціборський, полковник УНР, який теж належав до ОУН(м), в 1936 році опублікував статтю «Клонім голови» в паризькій газеті «Українське слово» за 21 червня. Ось уривок з неї: «Львівський процес увійде в анали Революції, як заповіт ідейного горіння й жертовності, як образ крицевих чеснот націоналістичного руху. А вже справді гігантською в своїй духовній силі, моральній красі, непримиримості і героїчності виростає постать провідника на ЗУЗ (західних українських землях. – Ред.) – Бандери! Того Бандери, що кинув гасло – «Згинути, а не зрадити». Центральним моментом були його зізнання на суді. Мудрість і честь, любов і ненависть, воля і погорда до особистої небезпеки промовляли устами Бандери. Падали його слова – тяжкі, логічні, гострі: «Так, я дав приказ», «Так, я казав», «Так, я боровся за відбудову і скріплення Соборної Української Держави». Слова, що залишать по собі більший слід, ніж томи писаних творів.

Від них, від цілої постаті Бандери віє таким трагічним героїзмом, такою просто неземною святістю, що стискається серце, – стискається біллю, а водночас виростає в ньому могутнє почуття віри і бадьора радість.

Україно! Ти будеш жити, жити, коли родиш таких своїх синів. Революціє! Ти непереможна, коли виховуєш таких провідників».

Під кінець 1944 року німці звільнили з концтабору С. Бандеру та Я. Стецька і поставили перед Бандерою вимогу, щоб очолювана ним ОУН стала членом пронімецького українського комітету, а в нагороду за те будуть звільнені з концтаборів усі інші українські політв'язні. Бандера відкинув таку пропозицію, вимагаючи, щоб німці наперед визнали державну незалежність України і як уряд України – УГВР або тимчасове Українське Державне Управління з 1941 року. Правда, перед остаточною відповіддю на пропозицію німців Степан передав до в’язнів Аушвіцу листа із запитом, «як ми ставимось до такої справи, бо якщо він остаточно відмовиться від участі у пронімецькому комітеті, – згадує провідний діяч ОУН, в’язень польських та німецьких концтаборів, зокрема Освенціма Петро Мірчук, – то нас усіх, що залишаються в Аушвіці й інших концтаборах жде смерть. «Я глибоко переживаю можливість вашої загибелі в ім'я чистоти перед історією нашої ідеї», – писав нам Бандера. Після нарад ми всі апробували становище Бандери».

Як Провідник ОУН і під польською окупацією, і в еміграції Степан різко підкреслював конечність розрізнення особливостей ОУН: всередині як підпільної організації на військовий лад – військова побудова й дисципліна, а в громадській праці – шанування принципів демократичної побудови і праці.

Нагорі піраміди цього, сказати б, революційного храму від С. Бандери стояла вимога здійснення всіх прав людини. Не задоволення, а здійснення прав кожної людини, бо задоволення базується на чужій добрій волі, що ігнорує здібності чи почуття обов’язків людини. А здійснення прав людини грунтується на визнанні як природної та правової основи суспільства, так і обов’язків та свідомої волі, характеру життєдіяльності кожного громадянина держави.

Основою творення щасливого суспільства С. Бандера бачив сім’ю і рід, бо саме родове начало відіграє кардинальну роль у становленні етносу, нації й держави. У родині мають сформуватися світосприйняття і світорозуміння, прищепитися норми традиційної культури, ставлення до природи, як до матері людства, і до людини, до мови – універсального феномена зв’язку людини з попередніми епохами і поколіннями, з культурою, природою і нацією.

С. Бандера володів талантом системного аналітичного мислення, тобто міг об’єктивно оцінювати реальний стан речей, а також передбачати, прогнозувати розвиток подій. Тому виокремив ще один аспект боротьби за утвердження нації, її свободи й державності, суверенітету і соборності – це «Україна і світ». Тобто до одного його категоричного принципу, що успіх може забезпечити лише боротьба власними силами, додався ще один, не менш безкомпромісний: боротися необхідно за свободу кожної людини і нації, в єдності борців за волю і суверенітет усіх націй. Бо тільки так імперіалізм може бути подоланим і на «місці СРСР мають постати незалежні національні держави, а російська держава мусить бути обмежена етнографічно-російськими землями».

С. Бандера вважав, що «руйнування християнського світогляду є знищення визначальних духовних засад українця». Тому писав: «Не згасити большевикам любові ближнього, почуття справедливості та прагнення її тріумфу. Бо це основні Божі Закони для людської спільноти».

Він розглядав українську національну ідею як сукупність ідей волі, соціальної справедливості, рівності і братерства між людьми й народами, пошанування різних культур, свободи релігії, думки і слова, позитивної і творчої ролі держави в обороні свого народу, мирного співіснування народів, віри в людину, в її позитивні пориви, гармонії між духовним і матеріальним. У національно-визвольній боротьбі особливого значення він надавав духовному вихованню нації та пропаганді Української Національної Ідеї.

На засіданнях Проводу С. Бандера звертав увагу на діловитість, не полюбляв загальних і риторичних промов, сам ніколи не вживав пишномовства й інших здержував від відволікання у своїх виступах від теми. Закінчував розгляд кожного питання ухваленням остаточного рішення й персональним дорученням відповідальним за його виконання. Кожну постанову Проводу респектував однаково – незалежно від того, чи збігалася вона з його думкою, чи, навпаки, їй суперечила. «Якщо я мав інший погляд, ніж Степан, – згадує П. Мірчук, – то ніколи не траплялось, щоб він обурювався чи ображався і перестав після такої гарячої виміни думок міняти ставлення до мене. Навпаки, він погірдливо ставився до кожного, хто підлабузнював йому. «Чогось він від мене хоче», – казав про такого, хто став перед ним вихваляти його. «Я хочу знати правду про кожну справу, а її найкраще подає відважний критик», – наголошував Бандера.

С. Бандера постійно поєднував критичність з обгрунтуванням конструктивних програм життєдіяльності. Його мислення було цілісне й системне, а координуюча енергія спрямовувалася на пошук шляхів розв’язання проблем локальних і масштабних, українських і світових. Завше наголошував на пріоритеті державницьких критеріїв і орієнтирів, а не партійних чи конфесійних. «Перша і найважливіша справа – це координація політичного життя і дій еміграції з визвольною боротьбою в краю. Ось тому-то новий етап жертовної боротьби і праці. І не маємо займатися взаємопоборюванням, саморекламою, ілюзіонізмом. Треба тільки одне – щоб усі дбали насамперед про добро України, українські справи, а потім про своє партійне добро».

Особливу увагу приділяв збереженню та плеканню кадрів, а також такій не раз випробуваній зброї, як слово. І не лише в боротьбі з видимими і невидимими ворогами, а й для зміцнення сили духу, свідомого вибору життєдіяльності лицарями ОУН і УПА, а також для просвітлення справжнього, а не позірного стану речей у будь-якій ситуації.

І нині нас не може не вражати сила волі Степана Бандери. Адже він знав, що винищують увесь його рід, що навіть діти, спілкуючись із ним, не знають, хто він насправді, що воюють з ним не лише вороги, а й часом ще підступніше – «свої»: і в Україні, і в певних колах діаспори. Та все ж не уникав допустимих компромісів і тактичних маневрів, як керівник не прагнув тиснути на опонентів, давав змогу виговоритися всім, щоби співробітничати з побратимами й не воювати з тими, хто помилявся або недостатньо обізнаний…

Підсумовуючи багатогранні діяння Степана Бандери, можемо стверджувати, що це був могутній талант. Він був мислителем, соціологом і істориком, психологом, економістом, фольклористом і культурологом, рівного якому не було не лише в Україні, а й в Європі.

Його переслідували найпотужніші каральні органи різних держав. На нього було підготовлено сім смертельних замахів. І він це знав і не легковажив, але й не складав рук, – не полишав боротьби й навіть, навпаки, чимраз дужче посилював її. І те, що останній кривавий замах на нього вдався – вина його охоронця. Достеменно знаючи, що ворог поряд, залишати Провідника без належної охорони не можна було.

Його вбили (хоча сам він ніколи не брав участі в озброєних акціях) за особистим розпорядженням і втручанням Хрущова і Шелєпіна. Чому? Бо в 1950 році Степан Бандера дав інтерв’ю, яке розійшлося по всьому світові, – розповів, що таке ОУН, хто він сам, що таке Україна, чим вона живе і чому є конфлікт між Україною і Московщиною. Бандера відверто повідав світові, що ми – у важкому ординського полоні, бо, як говорили й автори «Велесової книги», немає в нас єдності. Сотні років татаро-монголи, поляки, москалі свідомо розпалювали серед нас міжусобиці, братовбивство, антипатріотизм, зрадництво. А він як лідер OУН представляє волю, свідомість, інтереси, перспективи українського народу, української нації. Він з однодумцями бореться за Українську суверенну соборну державу, й це має бути демократична, соціальна, гуманістична держава. Якщо Московія – це імперія, то Україна завжди була республіканською – від Київської Русі до Гетьманщини–Козаччини.