Рік виходу у світ книжки Євгена Романишина «Хто ми, українці?», презентованої недавно в обласному Народному домі «Просвіта», позначено на її обкладинці у подвійному часовому вимірі: 2021(7529). Саме так, за паралельним літочисленням, що бере свій відлік від Трипілля, іде вже 7529 рік для нинішньої Української держави, проголошеної, а точніше, відродженої лише 30 років тому. Тим часом, за твердженнями низки визначних закордонних учених, на які посилається автор цього збірника вибраних історико-пізнавальних статей, що їх він надрукував у пресі в період 2000 – 2020 рр., українській нації не менше 40 тис. років і старшої від неї нації у Європі немає.
Мабуть, багатьом із читачів ці твердження видадуться надто сміливими, а хтось із науковців-істориків уже готовий дискутувати з автором книжки – заступником голови обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, членом НСЖУ, заслуженим лікарем України... Але ж, погодьтеся, тут усе залежить від того, з якої позиції оцінювати виявлені археологами артефакти первин людської цивілізації, зафіксовані у прадавніх манускриптах історичні відомості, простіше кажучи, під яким кутом зору дивитися на цю доказову базу: можна налаштувати себе на пошук аргументів як за, так і проти тієї чи іншої наукової концепції. Є. Романишин, звичайно ж, належить до тих, хто оцінює події, факти, явища нашої праісторії з погляду української національної ідеї.
Скажімо, в публікації «Древнє святилище наших краян «Кам'яна Могила», вміщеній у книжці Є. Романишина, читаємо про здійснену ним із групою прикарпатців у серпні 2005 р. експедицію на незвичайний природний об’єкт – розташований серед рівнини приазовського степу і схожий на могильний насип великий кам’яний пагорб, висота якого становить 12 метрів, а периметр – майже 3 км. Близько трьох тисяч каменів різного розміру, гроти, впадини, тріщини Кам’яної Могили разюче нагадують будову людського мозку. Це місце на мапі України вирізняється потужною енергетикою. Відеоапаратура, прилади тут часто ламаються, можуть самі вмикатися і вимикатися. А людей, які перебувають поблизу пагорба, переповнюють особливі відчуття радості і блаженства. Виходи енергії із глибин Землі на поверхню через так звані мантійні канали зафіксовує аерофотозйомка у вигляді кілець. І справді, аерофотознімки, які відомому українському археологові Юрію Шилову вдалося отримати в Центральному архіві США у Вашингтоні, показують на місці Кам’яної Могили циркульне правильне коло діаметром близько 200 м.
Але загальносвітова, на думку багатьох дослідників, цінність цього храму-святилища епохи палеоліту, яке археологи досліджують уже близько 170 років, – у його писемному архіві. До розшифрування написів на стінах печер, на знайдених каменях долучився відомий російський шумеролог Анатолій Кифішин, українець за походженням. Результатом його праці стала монографія «Древнє святилище Кам'яна Могила: Досвід дешифрування протошумерського архіву XII–III тисячоліть до н. е.». Вчений з’ясував дивовижну річ: виявляється, витоки світової писемності й літератури – саме тут, у печерах і гротах (поки що досліджено 62 печери) великого пагорба на березі річки Молочної – лівої притоки Дніпра у його пониззі.
А. Кифішин стверджує, що історія людства розпочалася насправді не в месопотамському Шумері, як донині вважає світова наука, а в наддніпрянській Аратті, яку по праву можна назвати першою праукраїнською державою. Вчений висловив припущення, що виявлена ним серед написів Кам’яної Могили піктограма «Аратта» – це і є назва згадуваної шумерами держави Аратта, яку українські історики іменують Трипіллям. На думку А. Кифішина, саме написи на стінах цього древнього святилища послужили першоджерелом для низки міфологічних сюжетів, відображених пізніше в шумерських, вавілонських, ассирійських текстах.
Зокрема один із таких сюжетів – Всесвітній потоп. За геологічними й археологічними даними, в середині VI тисячоліття до н. е. відбувся прорив Середземного моря в Чорне, а точніше, у первісно розташоване тут Понтійське озеро, рівень якого внаслідок цього піднявся на 100 м. Розповідь про цей грандіозний природний катаклізм знайшла відображення в написах Кам’яної Могили, а потім – через шумеро-вавилонські джерела – потрапила й на сторінки Біблії.
Досліджуючи протошумерські письмена Кам’яної Могили, вчений за вісім років прочитав дві третини текстів. Приміром, клинописи на одній зі стін святилища розповідають про жертвоприношення, про смерть і відродження – словом, про те, що цікавило і тривожило наших далеких пращурів. А. Кифішин також розшифрував календар Кам’яної Могили, якому понад 14 тис. років, а також з’ясував, що саме в цьому святилищі уперше з’явилися протошумерські піктограми «зерно», «ячмінь», «плуг», «колесо» на позначення понять, котрі, як бачимо, уже були відомі трипільцям, тих світового значення винаходів, авторами яких стали саме вони.
І в нашому краї є давнє святилище – Терношорське скельне, розташоване поблизу присілка Безульки села Снідавки на Косівщині. Дослідили й описали його професори Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника вчений-історик Микола Кугутяк та письменник Степан Пушик, на жаль, уже покійний. Тут стоїть велетенська кам’яна (загальною вагою близько 100 тонн) статуя Великої Матері – богині Лади. Вона зображає вагітну жінку в точній відповідності з каноном виявлених археологами на просторах від Атлантики до Забайкалля понад 60 таких палеолітичних фігурок Матері Землі: у статуї немає обличчя, зате чітко окреслені груди, спина та права рука, яку богиня Лада тримає між грудьми і животом. Її кам’яний образ має висоту 10,4 м, із них 2,4 м (23%) припадає на голову.
Зі статті «Терношорська Лада, або Патріотизм по-кроманьйонськи» у книжці Є. Романишина дізнаємося, що ця богиня уособлює щедру й життєдайну матінку-природу. Йдеться про жіночий принцип буття, який дає лад усьому фізичному, матеріальному світу. Символічний зміст статуї в тому, що в цьому світі Лада дає людині все, що потрібно їй для життя, а якщо людина вмирає, то відроджує її в новому тілі. Шумеролог Анатолій Кифішин 2013-го відвідав Прикарпаття, побував на Косівщині і ще тоді зробив висновок, що це святилище створено понад 50 тис. років тому, а Терношорська Лада – це Богиня Інанна, яка згадується ще у протошумерській міфології.
Що ж до палеолітичних статуеток Лади – Великої Матері, то, на думку багатьох дослідників, ці однотипні фігурки вагітної жінки зі стандартною висотою 10-11 см, із яких приблизно п’ята частина – це висота її голови, слугували древнім людям магічними талісманами, засобами енергетичного єднання з невичерпним багатством земного світу.
Втім, справді ті канонічні «венери» археологи познаходили в регіоні від Моравії до Придесення, а от найбільші відхилення від сакрального канону очікувано спостерігаються на територіях Франції, Іспанії, Німеччини, Сибіру, які у прадавні часи були ще цивілізаційною периферією. Отож Терношорська Лада – це і є той гігантський першозразок, розташований в осерді тодішньої цивілізації, за яким давні майстри творили статуетки-обереги.
А до чого тут, спитає читач, кроманьйонці? У статті Є. Романишина йдеться про те, що територію нинішньої України в доарійську епоху (40 – 6 тисячоліття до н. е.) називали Борією. Саме тут, на теренах нинішньої України, як вважають чимало дослідників зі світовим ім’ям, приблизно 25 тис. років до н. е. остаточно сформувалась і розселилась на дальші території біла раса – раса європейських кроманьйонців (борійців). У ті часи майже всю Західну Європу, крім її південних регіонів, через різке похолодання вкрив льодовик, на місці Чорного моря, як довели американські вчені, було вдвоє менше прісноводне Понтійське озеро, а на північ від нього – території, зручні для проживання людей. На сьогодні тут відомо понад 800 стоянок борійців (кроманьйонців), незрівнянно більше їх поховано під водами Чорного та Азовського морів, що утворилися пізніше внаслідок прориву до згаданого озера солоних вод Середземного моря.
Тож навіть лише ці дві публікації із виданої в «Бібліотеці "Просвіти» книжки «Хто ми, українці?» дають підстави для парадоксального – у світлі традиційних концепцій історичної науки – висновку: «варвари», які нібито не мали своєї державності і якими було заведено вважати населення Східної Європи з часів давньогрецької «Історії» Геродота (484 – 425 рр. до н. е., тобто до Різдва Христового), насправді становили, як читаємо у передмові Є. Романишина до книжки, «етнокультурний генофонд Землі», «ядро як арійських та індоєвропейських народів, так і започаткованої ними загальнолюдської цивілізації»…
Під час презентації збірника ті, хто уже встиг ознайомитися із вміщеними тут публікаціями, і сам автор привертали увагу присутніх і до інших статей на підтвердження цієї гіпотези, висунутої низкою відомих закордонних учених-істориків. Зрештою, про зміст книжки свідчать заголовки статей: «Вчені світу про ПраУкраїну», «ДНК-портрет нації: ми арійці-українці», «Арійський човен», «Українська земля – колиска культури людства і розумова інстанція планети», «Санскрит – відгалуження давньоукраїнської мови», «У Європи українські гени!», «Велесова книга» – наша гордість і слава», «Від супердержави Оріани до супердержави України»... До речі, статтю Є. Романишина про небезпеку тотального пропагування й поширення на планеті ідей лібералізму, які домінують серед чинників теперішнього духовного зубожіння людства, опубліковано в «Галичині» за 3 червня 2021 р. під назвою «Світлий шлях... у пітьму?».
Заступник голови обласного об'єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Михайло Січка, який модерував презентацію книжки, і голова міського об’єднання цього товариства Марія Гуцол наголошували на цінності збірника «Хто ми, українці?». Адже, образно кажучи, хто керує минулим, той керує сьогоденням і майбутнім. Ми (в тім числі й немало вітчизняних науковців-істориків старшого покоління) звикли, що українцям писали їхню історію греки, поляки, росіяни, тільки – через тривалу бездержавність нашого народу – не ми самі. Насправді ж «історія дійсна з точки зору національної ідеї, на якій вона і повинна будуватися», – вважає доктор історичних наук, професор Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, член ради обласної «Просвіти» Олег Малярчук, який виступив на дійстві, Наведу і слушні міркування з цього приводу голови обласної «Просвіти» Степана Волковецького:
– Хоча ми невдовзі відзначатимемо 30-річчя відродження нинішньої незалежної Української держави, справжня її історія, як на мій погляд, ще не написана. Справжня – в тому розумінні, що вона має бути україноцентричною, себто досягати рівня наукових концепцій історії тих успішних народів, на які ми рівняємось. Ми ж поки що не маємо варіанта української минувшини, який був би прийнятний – відповідно до ідейних і пізнавальних запитів українства – для навчальних програм шкіл та вишів. Як на мене, невід’ємною частиною історії України має бути її праісторія, про яку й читаємо у книжці пана Євгена.
Я був послом України в Грузії і в Азербайджані, тож знаю історію цих та деяких інших народів, і, що характерно, її складовою частиною є легенди, себто ті речі, що не можуть бути доказані науково. Переконаний у надзвичайній важливості матеріалу, підібраного автором для книжки «Хто ми, українці?». Адже він допоможе читачам переосмислити традиційний погляд на українську історію, грунтований і дотепер на постулатах, які впродовж віків нав'язували нашому народові його поневолювачі. Книжка буде цікавою й корисною і тим молодим людям, котрі хочуть вважати й реалізувати себе як українці.
Ясна річ, деякі оприлюднені в ній матеріали – дискусійного плану. Бо вони нові в науковому обігу, не сприймаються поки що великою частиною вітчизняних істориків, наукової та й широкої громадськості. Але це не значить, що викладені у статтях збірника історичні гіпотези й концепції є неправильними. Наші вороги понищили в Україні, в умовах бездержавного існування великого народу, багато цінних першоджерел. Після історичного періоду існування Київської Руси впродовж наступних століть українці повноцінної держави уже не мали, попри нечисленні спроби нетривалих державних утворень. Але я оптиміст і вірю, що ми ще побачимо у вигляді глибоких досліджень справжню українську історію, але над цими науковими трактатами треба ще працювати й працювати. А на сьогодні маємо подбати, щоб висококваліфіковані й неупереджені історики зайнялися грунтовним дослідженням фактів праісторії України, наведених у публікаціях збірника Євгена Романишина «Хто ми, українці?». А йому – дяка за велику працю над цією книжкою й активність у просвітянській діяльності.
