Ще задовго до великої війни в Україні ми спостерігали такі загрозливі для нашої державності демографічні тенденції, як висока смертність і низька народжуваність, значний міграційний відплив населення за кордон. За висновком ООН, оприлюдненим у листопаді 2021 року, населення України скорочується одним із найшвидших темпів у світі, й до 2100-го зменшиться до 15,3 млн осіб.

За офіційною статистикою, смертність в Україні за всі роки незалежності перевищувала народжуваність, але в останні роки – найвідчутніше: 2021-го – майже вдвоє, 2022-го – більш ніж удвоє, а торік різниця між смертністю та народжуваністю наблизилася до трикратного розміру: народилося 187 тис. дітей, а померло 496 тис. людей (і це неповна статистика, без даних з окупованих та анексованих територій).

Чисельність населення України у 1992 році становила 51,7 млн осіб, 2001-го – 48,5 млн. Від 2001 року й досі в Україні не провели жодного перепису населення (влада їх постійно відкладала, цинічно посилаючись на дороговартісність цієї процедури), хоча ООН рекомендує всім країнам проводити їх регулярно: не рідше ніж раз на 10 років. Тож уже 23 роки (!) ми не знаємо, скільки нас. Втім, деякі показники чисельності населення України останніх років усе ж таки просочувались у публічний простір.

Скажімо, за даними Держстату, на 2014 рік в Україні проживало 45,3 млн населення; 2015-го, вже без урахування окупованого Криму та Донбасу, громадян України було 42,8 млн. А на січень 2022-го, теж без даних з окупованих територій, в Україні проживало 40,9 млн, тобто з 1992-го населення скоротилося на 20,7 відсотка. Вже до повномасштабного вторгнення річне скорочення населення України становило понад 420 тис. осіб, а понад 3 млн українців постійно працювало за кордоном.

Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАНУ оцінив чисельність населення України на 1 січня 2023 року у 28-34 мільйони осіб (при цьому підрахунок здійснено у межах підконтрольної Україні території, тобто без урахування Криму та ОДРЛО). За даними Фонду народонаселення ООН, на 2023-й в Україні проживало 36,7 млн людей, а за підрахунком Міжнародного валютного фонду – 33,1 млн осіб (при цьому ці міжнародні організації вели підрахунки у межах міжнародно визнаних кордонів України, тобто разом із Кримом і Донбасом).

За оптимістичними ж підрахунками, в Україні на початок війни було від 35 до 38 млн громадян, а за песимістичними – близько 30 млн. Якщо ж урахувати загиблих під час війни та біженців, то, за різними даними, на початок 2024 року в Україні залишилось від 29 до 20 млн людей.

У серпні 2024-го голова парламентського комітету з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, очільниця партії «Слуга народу» Олена Шуляк повідомила, що за кордоном нині перебуває 8,2 млн наших людей. ООН стверджує, що третина з них – діти до 18 років.

А за словами уповноваженого ВР з прав людини Дмитра Лубінця, тільки за рік від початку повномасштабного наступу росії з України виїхало понад 14,5 мільйона громадян, із них щонайменше 11,7 млн вирушили до країн Євросоюзу. Української статистики щодо громадян України, які після початку війни опинились у росії (добровільно туди виїхали як біженці або ж були силоміць депортовані окупантами), немає; а за російською статистикою, таких не менше 5 мільйонів. І в жодній статистиці не вказано тих, хто з окупованих територій через росію виїхав у європейські країни, а їх дуже багато.

Як бачимо, статистичні показники значно різняться, бо ніхто не знає точної кількості народжених, померлих і загиблих на війні, а також немає достовірних даних про вимушену еміграцію.

Однак навіть наведених цифр достатньо, щоб констатувати наявність в Україні демографічної кризи, тобто депопуляції населення. У науці під цим терміном розуміють тривале скорочення, або убування населення, під час якого народжуваність спочатку падає нижче рівня простого відтворення населення (2,1 народження на жінку), а згодом і нижче рівня смертності. Причинами депопуляції можуть бути старіння населення і, як наслідок, смертність, що поступово зростає, а також утрати населення через еміграцію, війну або масштабні стихійні лиха чи катастрофи.

В Україні цей процес триває впродовж майже всіх років її незалежності. Після 2014-го ж депопуляція посилилася і невпинно зростає, а з початком повномасштабної війни втрата нашого населення стала дуже помітною й майже критичною. Якщо сумарний коефіцієнт народжуваності у 2020 році (до початку поширення хвороби COVID-19) становив 1,2 на одну жінку проти 1,5 – 2012-го, то з 2022-го через безпекові ризики, високий рівень невизначеності щодо майбутнього, розділення сімей тощо цей показник знизився до 1. Тобто народжуваність в Україні впала до тієї межі, звідки знижуватися вже нікуди – далі демографічна яма й вимирання народу!

Якщо ж не вживати ефективних заходів задля подолання цієї тенденції, то вона призведе до зміни національного складу населення й втрати його національної та культурної самоідентичності; спричинить дефіцит робочої сили й підвищення податкового навантаження на одного працівника.

Історія має чимало прикладів, як різні країни (Японія, Фінляндія, Ізраїль, Польща, та й Українська РСР після Другої світової війни (ДСВ) самотужки виходили з демографічної ями. Власне, після воєн, як правило, настає демографічний вибух – різко зростає народжуваність і кількість населення виходить на довоєнний рівень. Україна, втративши дев’ять мільйонів жителів під час ДСВ, відновила ті втрати за 10 післявоєнних років.

Цікавий для нас приклад Литви: після 1991 року чимало її громадян теж виїхало до успішніших країн, але нині більше повертається додому, ніж емігрує: за чотири останні роки із 470 тисяч повернулося понад 80 тисяч. Туга за рідною домівкою й бажання ростити своїх дітей литовцями, а не «іванами без роду-племені», у школах із литовською мовою навчання – ось головні мотиви їх повернення. Литовський уряд докладає всіх зусиль для збільшення кількості тих, хто повертається, створюючи їм нові робочі місця й поліпшуючи умови життя. Державні інституції координують цей процес і сприяють тому, сотні спеціальних центрів консультують тих, хто планує повернутися. І литовці їдуть додому, бо бачать позитивні зміни у Литві, при цьому вони цим не лише поліпшують демографічну ситуацію своєї країни, а й беруть участь у її реформуванні й трансформації. Такі приклади непоодинокі і в інших східноєвропейських країнах.

Поляки теж поліпшують свою демографічну картину, але, як не крути, завдяки українським біженцям: наприклад, із 1 вересня українські діти, які перебувають у Польщі, вже не зможуть навчатися дистанційно в українських школах, а будуть зобов’язані відвідувати польські навчальні заклади. Так вони швидше асимілюватимуться, втрачатимуть зв’язок з Україною і навряд чи вже повернуться, а в недалекому майбутньому разом зі своїми батьками стануть громадянами Польщі.

А що вже казати про країну-окупанта, яка вивезла на свою територію сотні тисяч українських дітей і силоміць змінює їх на «русскіх» – мовно, культурно й ментально. Те саме діється на наших окупованих землях. Російські політики прямо кажуть, що так вони поліпшують демографію рф.

Немає сумніву, що під час гарячої фази війни в Україні подолати прояви депопуляції неможливо. Але війна колись завершиться, і тоді нам треба буде докласти всіх зусиль для зупинення демографічної катастрофи – аби зберегти свій народ.

У своїй інавгураційній промові 2019 року Президент Зеленський сказав, що українців у світі 65 мільйонів. Якщо йому вірити, а також довіряти Держстату (за даними якого на 1 січня 2019-го в Україні проживало 42 млн осіб), то за кордоном уже тоді проживало 23 мільйони українців. А з огляду на масовий виїзд наших громадян у зв’язку з великою війною українська діаспора – це не менше 30 млн людей!

Уявімо собі на мить, що з цих 30 мільйонів діаспорян усі, хто ще не втратив зв’язок із материнською землею і кому вона не байдужа, повертаються в Україну, стають де-факто її громадянами й своїми знаннями, досвідом та інвестиціями долучаються до її післявоєнної відбудови! Очільник Світового конгресу українців Павло Ґрод переконаний, що це шалений ресурс, який Україна обов’язково має використати.

А нещодавні біженці від війни й поготів мали б усі повернутися до рідних домівок – уцілілих або відбудованих.

Це все мрії... А що ж відбувається насправді? Українська влада наразі ще нічого не зробила для повернення українців з-за кордону. Ще не закінчилася війна і до післявоєнних реформ справа не дійшла, а Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України (завданням якого є розроблення концептуальних засад державної соціально-економічної та демографічної політики) вже малює апокаліптичні картини майбутнього України… без українців.

Наприклад, його директорка, професорка, академікиня НАН України Елла Лібанова наполегливо переконує в тому, що «не варто мріяти про нездійсненне: 90% біженців уже ніколи не повернуться в Україну»; «ні 50, ані 40 мільйонів громадян в Україні уже не буде, хіба що в разі інтенсивної імміграції, але це вже будуть не українці і, найімовірніше, навіть не європейці»; «про післявоєнний бебі-бум не варто і мріяти, в Україні це нереально»; «Депопуляція – неминучий сценарій для України. Абсолютно неминучий дефіцит робочої сили. Напрошується імміграція»; «сюди приїдуть інші люди. Замість українців на цій землі будуть жити інші етноси. Держава в центрі Європи не буде пустелею, хтось обов’язково тут житиме».

І це лише окремі висловлювання головної демографині України. Останнім часом вона дедалі активніше заявляє й таке: оскільки мільйони молодих, активних, талановитих, конкурентних українців через війну виїхали й далі виїжджають за кордон, і більшість із них навряд чи повернеться назад, то щоб до 2033 року населення України зберігалося хоча б на рівні 30 млн і щоб українська економіка працювала, нам конче потрібні трудові мігранти – щонайменше по 300 тисяч щороку, із таких країн, як Пакистан і Бангладеш (тобто з країн так званого третього світу).

Щодо такої демографічної «перспективи» від Лібанової дещо зауважу. Як на мене, її бачення майбутнього образу України мало чим відрізняється від візії Дмитра Табачника – колишнього «регіонала» часів Януковича, міністра освіти і науки в уряді Азарова, яку він озвучив на недавній московській конференції «Какая Украина нам нужна?»: «Майбутнє України можливе лише за її деукраїнізації, тобто «русифікації тих земель, які були насильницьким способом від’єднані від росії… росія має захопити Україну, а потім провести деукраїнізацію і русифікацію».

На окупованих територіях це вже й відбувається повним ходом – одних українців вивезли до рф, а замість них завезли бурятів; інших же активно русифікують. Таку позицію зрадника-українофоба Табачника (який пропонує, по суті, етнічну чистку українців) підтримує російська політична й наукова еліта. А чи підтримують пересічні українці Лібанову в її бажанні замінити корінне населення України, яке виїхало або не народилося, мовно, культурно, ментально й релігійно інакшим людським матеріалом? Не думаю.

Нагадаю, що Лібанова пропагує ідею заселення України неукраїнськими мігрантами ще з 90-х – вона озвучувала її на різних токшоу, але тоді ніхто на це не звертав серйозної уваги. До речі, нині ця її ідея явно дисонує з тою самою промовою Зеленського у 2019 році: «Я звертаюся до всіх українців у світі: нас 65 млн – тих, кого народила українська земля… Я звертаюся до всіх українців на планеті: ви нам дуже потрібні, усі, хто готовий будувати нову, успішну та сильну країну, я з радістю надам вам українське громадянство. Ви повинні їхати в Україну не в гості, а додому, ми чекаємо на вас. Сувенірів з-за кордону не потрібно, привезіть нам свої знання, досвід і ментальні цінності».

Відчуваєте відмінність? Президент запрошує у знелюднену Україну українців, а пані Лібанова – мігрантів-неєвропейців…

Але чомусь медіа в Україні тиражують не державницьку пропозицію Президента, а ці деструктивні заяви Лібанової (яка, до речі, як демограф не пропонує державі ніяких заходів для поновлення кількості українців або хоча б утримування їхньої чисельності на нинішньому рівні).

В останні рік-два з’явилася велика кількість різноманітних експертів, які намагаються переконати суспільство, що завезення мігрантів – це єдиний шлях розв’язання демографічної проблеми в Україні та забезпечення розвитку економіки. Мовляв, без мігрантів Україна не переможе. Зокрема підприємства не зможуть знайти працівників, тому треба завезти їх з-за кордону. Серед цих експертів – науковці (демографи, економісти, соціологи); народні депутати; представники міністерств (соціальної політики, економіки, освіти й науки) і Державної служби зайнятості; активісти громадських організацій (як-от Інституту майбутнього України, Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, HRD Club Ukraine, який об’єднує фахівців з управління персоналом), керівники рекрутингових компаній.

Як не дивно, абсолютно всі експерти сходяться на тому, що мігранти – це єдиний порятунок для України, без них не буде перемоги. А от у кількісних показниках необхідної зовнішньої міграції їхні думки розходяться: наприклад, в Мінекономіки стверджують, що Україні для післявоєнного відновлення доведеться додатково залучити протягом наступного десятиріччя 4,5 млн працівників, а Мінсоцполітики – що аж 8 мільйонів.

Другим за активністю після Е. Лібанової лобістом завезення в Україну трудових мігрантів з країн третього світу є громадський активіст Василь Воскобойник, президент створеної ним у 2016 році ГО «Всеукраїнська асоціація компаній з міжнародного працевлаштування». Нині цей діяч організовує численні круглі столи з проблем трудової міграції в Україну в рамках дослідницького проєкту «Візія-2033» спільно з Інститутом демографії, Програмою USAID «РАДА: наступне покоління» (яку виконує ГО «Інтерньюз Україна» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) і Міжнародний фонд «Відродження», засновником якого є американський мультимільярдер Джордж Сорос, що фінансує такі дослідження).

В. Воскобойник запевняє, що він разом із науковцями Інституту демографії розробив законопроєкт (ЗП) №11405 «Про удосконалення порядку працевлаштування іноземців в Україні», який 15 липня цього року зареєстрували у ВР і розглядають у профільних комітетах парламенту.

Проте цей ЗП та його автора справедливо розкритикував доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Павло Гай-Нижник. Але ось що пише про мету й завдання цього ЗП його співавтор Василь Воскобойник, який є інструментом «Слуг народу» і грантоїдом Сороса під виглядом громадського ініціатора: «Метою та завданням законопроєкту є стимулювання залучення іноземців на роботу, чого потребує економіка, та імплементація норм українського законодавства відповідно до вимог Директив ЄС щодо статусу довготривалих мігрантів, про єдиний дозвіл та Директиви ЄС щодо умов в’їзду та перебування іноземців для наукової роботи та навчання.

Проєкт закону передбачає: 1. Запровадження єдиного дозволу іноземцям на працевлаштування та перебування в Україні, що оформлюється за єдиною процедурою. 2. Збільшення терміну з 90 до 180 днів, протягом яких іноземець має прибути в Україну і підписати трудовий контракт, оскільки чинний термін в умовах війни є замалим і потребує продовження. 3. (УВАГА!) Звільнення від покарання іноземного працівника у спосіб скасування дозволу на проживання, якщо той втратить роботу чи дозвіл на використання його праці буде анульований з вини роботодавця. 4. Створення умов для заохочення іноземних випускників українських вишів до працевлаштування в Україні. 5. Збільшення привабливості ринку праці України для громадян ЄС шляхом скасування дозволів на їх працевлаштування у нашій країні».

Ініціаторкою законопроєкту №11405 вказано нардепку Цибу Тетяну Вікторівну (фракція «Слуга народу»). Насправді ж його доручено «кришувати» ось таким особам: Галині Третьяковій (голова Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів), Дмитру Наталусі (голова Комітету з питань економічного розвитку), Ярославу Рущишину (секретар Комітету з питань економічного розвитку), Ігорю Марчуку (голова підкомітету взаємодії держави і бізнесу та інвестицій Економічного комітету ВРУ).

Зауважу, що до кулуарного обговорення того ЗП допускали тільки провладних експертів та соросівських грантоїдиків, яким начхати на національну безпеку й українське суспільство. А що ж відбуватиметься насправді? На думку П. Гай-Нижника, «це проєкт убивства України. Бо який робітник приїде працювати в цю країну? З Європи ніхто в Україну не приїде (корупція, свавілля чиновників, зарплатня тощо). Замість того, аби розробити план і стратегію сприяння зростанню народжуваності і бодай спробувати уповільнити знелюднення країни й призупинити демографічну катастрофу, влада своєю внутрішньою політикою підштовхує притомних людей до втечі з України (і я зараз не про війну).

Замість того, аби заохотити повертатися своїх громадян, закликають африканців. Приїдуть афганці, сирійці, сомалійці, й Україна перетвориться на перевальну базу наркотрафіку, контрабанди зброї, ісламських терористів, релігійних фундаменталістів і злочинних угруповань. Усі вони осядуть тут і, в підсумку, не працюватимуть. Натомість народжуватимуть по 5–10 дітей.

А це означає, що Україна перетвориться на клондайк для банд і тих, хто не працюватиме, а намагатиметься переправитися в Європу. Досить швидко через велику народжуваність мігрантів, які не інкорпоруватимуться в українську культуру, суспільство, мовне середовище тощо, ми отримаємо цілі автономні анклави сомалійців, лівійців, афганців і сирійців!».

Ще один такий нюанс. Воскобойник (1 березня 2023 р.): «Розраховувати на Європу, де зарплати вищі, ніж у нас, наразі не доводиться. Найімовірніше, це будуть вихідці із країн Середньої Азії, які входили до складу Радянського Союзу. Всі вони розуміють російську мову, а тому мовного бар’єра як такого немає».

А це означає, що азійські заробітчани з росії рвонуть в Україну! В підсумку буде катастрофа (й путіна для того не треба!).

Що маємо? Тоді, коли, зрештою, Європа отямилася й не може здихатися дикунів, які вбивають, грабують, ґвалтують і не працюють, в Україні продажні щурі готують за гранти «троянського коня» під українське суспільство й розпочнуть уже наступного року заводити до нас мігрантів. А завершити свій план деукраїнізації і деєвропеїзації України передбачають до 2033 року!

Ці манкурти, крім зовнішньої війни, прагнуть розпалити ще й внутрішню, яка набуде ознак міжкультурної, міжрелігійної, міжетнічної, терористичної та контрабандно-злочинної! Якщо ми це допустимо, Україну опанує хаос!

Між іншим, В. Воскобойник народився 1976 р. у Таджикистані. Закінчив у місті Слов’янську Донецької області Міжнародний інститут менеджменту, бізнесу та права, бакалавр економіки. Це приватний виш: сплатив гроші – тримай диплом бакалавра. І ось що цікаво: цей Інститут (як зрозуміло з інформації Міносвіти за 2014 р.) навіть не отримував ліцензії для здійснення освітньої діяльності! Усі документи, видані цією конторою, не є документами про освіту державного зразка і не засвідчують наявність у випускників вищої освіти. Це папірці!

І ця людина, що не має навіть вищої освіти, сама себе називає «експертом». Відколи це авантюрники й грантошукачі є експертами?!

«В. Воскобойник, до речі, на своїй сторінці у соцмережі не вказує жодного свого місця праці. І чому в «експерта» з міжнародного (!) працевлаштування й одного з розробників законопроєкту немає біографії? Спробуйте знайти в інтернеті у ХХІ столітті. Безробітний керує працевлаштуванням? А де працював Воскобойник і ким? Та ніким. Вказує, що був аж головою Комітету з питань міграції і працевлаштування у Polsko-Ukrainska Izba Gospodarcza. Звучить гарно? А це просто громадська організація, яка живиться грантами. І ще він заснував сам для себе і для отримання грантів уже в Україні Першу міжнародну рекрутингову компанію «Іст-Вест» та «Всеукраїнську асоціацію компаній з міжнародного працевлаштування». А що робить ця контора, кого і куди працевлаштовує? Африканців і азійців в Україну за гранти Сороса та за сприяння «слуг народу» й уряду України!».

Ці доводи професора П. Гай-Нижника виглядають вельми переконливо, чи не так, шановний читачу?

Ще одним експертом є Микола Зазуляк – директор міжнародного HR-сервісу автоматизації рекрутингу та підбору персоналу NUWORKERS, контриб’ютор американського фінансово-економічного журналу «Forbes». Його міркування такі: «Якщо всі українські економічно активні люди не повернуться в Україну, народжуваність не зростатиме, а мобілізовані залишатимуться служити в ЗСУ, від залучення трудових мігрантів ми не втечемо. Та й не треба, адже це нормальний процес: із 1990 по 2015 роки в розвинутих економіках іммігранти становили половину приросту населення працездатного віку».

М. Зазуляк називає регіони, з яких в Україну можуть приїхати трудові мігранти: це деякі країни Центральної та Південної Азії і, можливо, ще країни Африки. Тому що у Казахстані й Киргизії зарплати вищі, ніж в Україні, і громадяни цих країн уже навіть до Польщі не хочуть їхати, а розглядають трудову міграцію в Західну Європу, де рівень зарплати і життя є вищим. Латинську Америку також можна викреслити, бо майже всі її країни мають безвіз із Європою.

А також він перелічує країни, з яких Україна вже може залучати трудових мігрантів із зарплатами від $500 до $650 у різні галузі економіки: будівництво (зварники, муляри, каменярі) – Індія та Пакистан; сільське господарство – Непал, країни Африки та Південно-Східної Азії (М’янма, Таїланд, Лаос, Камбоджа), Пакистан, Індія та Бангладеш; виробництво й важка промисловість – Пакистан, Індія та Бангладеш; текстильна та швейна індустрія – Бангладеш; склади та логістика – країни Азії, зокрема Індія та Бангладеш.

У зв’язку з появою такого переліку країн виникає запитання: а може, прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді для того й приїздив до Києва у День Української Незалежності, щоб укласти угоди між нашими країнами щодо трудової міграції індійців до України? Нам же не сказали, про що вони 3,5 години спілкувалися віч-на-віч із Зеленським!

Шановний читачу! Оскільки ніхто – ні «експерти», ні влада, яка ухвалює закони, – не хоче чути голос народу про ці закони (які й мають ухвалювати саме для народу!), та й народ наш не має жодної трибуни, з якої його можуть почути (крім хіба що соцмережі), вважаю за потрібне викласти тут коментарі небайдужих українців, які вони залишили у фейсбуці під час обговорення теми трудової міграції.

Lilia Koturlo. На землю без людей прийдуть люди без землі (ось для чого свого часу «протягли» продаж землі, і всі ці... «рехворми».

Al ExAndr. Пункт 3 просто «шедевр» – хай просто перебуває на території України, навіть не маючи роботи, ну, мабуть, для підтримки тіньової економіки.

Oleksandr Novokhatskyi. Це нова хвиля ворожої атаки на українство. Кремлівські потвори використовують перевірені кадри для розкручування тематики «українців не існує». Їхня так звана СВО має комплексний характер перманентних нескінчених заходів щодо розбавлення та спаплюження українства. Показово, що нова стадія війни, ідеологічна, почалась ще до того, як завершилась її мілітарна фаза.

Олена Ігнатенко. Після Другої світової війни теж була демографічна яма. Але якось впоралися без Пакистану й Бангладеш.

Tamara Shalkova. Вороги почули слабину й пішли в наступ зусібіч, не криючись.

Геннадий Чижов. Ситуація вкрай загрозлива!

Olha Gontar. Україні потрібна проукраїнська влада, щоби зберегти Україну!!!

Romka Romal. Біда в тому, що міграційна програма вже в дії. Вони дуже активні й не гають часу. Один із міграційних центрів в Одесі вже давно працює, ще при Порошенкові-Авакові почав свою роботу. Навіть війна не перешкоджає. Ви помітили, що наша політична «опозиція» мовчить на цю тему? Ніхто й не заїкається про програму мігрантів. Це давно продумана стратегія, головне для них – вичавити з України більшість українців, а ті, що залишилися, будуть реальною керованою і розпорошеною меншиною, тобто тим, що залишиться від українства… Мігранти в Одесі забезпечені гуртожитками, як правило, чоловіки працюють у бізнесі, який очолює представник цієї міграційної групи людей… Уже багато груп із різних країн: китайці, в’єтнамці, іранці, сирійці, можливо, ще якісь… Раніше я не розуміла, яким чином релігійне питання впливає на процеси українства в самій Україні та українській діаспорі, а тепер ще й міграція додається, а це вже зовсім інша релігійна група людей, їх мови, культура, традиції. Це в нас буде, як у Німеччині чи Франції. Якщо це ісламісти, а вони, як правило, численні родини, то наслідки можна вже побачити через років десять.

Aleksander Wojcik. Мені важко зрозуміти логіку тези про 30 мільйонів: ми хочемо зберегти народ чи нам потрібна цифра? Щоб зберегти народ, то, очевидно, потрібно створювати умови для його розвитку, а не займатись простим «підмішуванням» робочої сили. Якщо ж ставиться завдання зберегти ресурсну базу для теперішніх бенефіціарів цієї держави, то тоді все стає на свої місця.

Микола Булат. Хтось спить і бачить Україну без українців... Бо тоді всі багатства, на які ми не звертали уваги і не цінували, легко опиняться в загребущих руках. То за що українці проливали і проливають ріки крові?! Оці всі лібанови виконують забаганки своїх наймачів!!!

Петро Мартинчук. У світі є країни на рівні областей за територією і населенням і живуть, а тут розповідають цілковиту дурню – не потрібні Україні ніякі інші арбайтери, вона здатна робити все сама, не ставте палки в колеса, зробіть нормальну податкову політику, скоротіть до мінімуму число чиновників, і все буде Україна!

Natali Nata. Про це й мова, що все робиться навпаки, – для викорінення українців зі своєї землі.

Микола Кондратенко-Шевченко. Україні абсолютно не потрібні мігранти, нам потрібна українська національна влада, Українська національна держава з керівними українськими національними кадрами. Крапка.

Игорь Ищенко. Влада пострадянська в Україні перетворила українців на суцільних ЛЮМПЕНІВ. Мій кум, доктор с/г наук, має зарплату НИЖЧУ, ніж українець, що поїхав у Чехію збирати ЧЕРЕШНІ!!! І вся політика держави спрямована на видушення з України ВСЬОГО населення. Щодо Лібанової, то я ЖОДНОГО разу не чув від неї, ЯК зробити так, щоб населення збільшувалося. Вона тільки констатує факти.

Людмила Тютюн. Лібанова таке заявляла ще років 20 тому. На кого вона працює?

Олександр Хмелевський. Лібанова ще з 90-х років пропагує ідею заселення України мігрантами. Якщо наміри влади по заселенню України мігрантами не зламати, то Україну буде знищено.

Юлія Юрченко. Дуже важливе питання. Українську Україну стискають до мінімуму.

Ivan Prylutskyj. Та Лібанова цей наратив проштовхує з кожної праски. Не про повернення українців, не про збільшення народжуваності (що архіважливо!), а саме про заміщення українців азіятами...

Петро Гусак. У 2005 році ми в Києві проводили конференцію «Аборт – заперечення права на життя», і в її контексті обговорювали висловлювання Елли Лібанової (вона тоді була провідним спеціалістом Інституту демографії). Про іммігрантів вона говорила вже тоді. Думаю, що то цілеспрямована загальноєвропейська масонська політика на знищення європейських – колись християнських – націй.

Valentyna Piskun. Та поки ми пишемо пости в інтернеті, обговорюємо, вони діють, хоча вже й самі нелегітимні, бо термін давно минув, але працюють…

Oleksandr Gorytsvit. Буде війна і з цими окупантами.

Vadym Ursul. А в цей час Кулеба про щось домовляється з китайцями. Чи не про скупівлю землі китайським бізнесом і розміщення китайських підприємств з мільйонами китайських працівників?

Mykola Dychka. Сценарист цього всього – точно денаціоналізований баблом чи українофобіями. Бо це все – частини одного плану. Адекватна освічена національно свідома людина про таке навіть не подумає.

Игорь Турянский. Це не просто шлях у нікуди, це шлях поступового знищення України на догоду пуйлу. Не миттям, так катанням. Буде територія, будуть сякі-такі «громадяни», а про незалежну Українську державу годі й думати...

Елена Старостенко. Своїх на війну – на убій, а мігрантами будуть заселяти наші землі… А навпаки не хочуть організувати?!

Олександр Рд. Влада гнид. Нічого дивного, що вони знищують нашу націю вже не перше десятиліття, а тепер ще й з допомогою пуйла.

Людмила Шумлянська. Геноцид цілеспрямований, заміщення українців, на частини порвати країну – мрія всіх сусідів, і не тільки, здійснюється руками депутатів…

Читаємо ці думки українців й мимоволі напрошується риторичне запитання: чи велика різниця в тому, хто звільнить Україну від українців – російські окупанти чи глобалістський Фонд Сороса?